«У фільмі — все, чим сильні Стругацькі»

За кілька тижнів у прокат виходить фільм «Населений острів». Ця стрічка — з категорії таких, що гарантують собі посилену увагу кіногромадськості ще на етапі знімального періоду. Над його створенням у поті чола працювали найкращі сили пострадянського кінематографа — Федір Бондарчук, Олександр Роднянський, Максим Осадчий та інші. Бюджет стрічки — 36 із половиною мільйонів доларів — вказує на безпрецедентну масштабність проекту. І така зірковість та постановочний розмах цілком виправдані. Адже першоосновою «Населеного острова» став однойменний «антитоталітарний» роман Аркадія та Бориса Стругацьких. Сценарій до фільму написали українські фантасти Марина і Сергій Дяченки.

«Працюємо швидше, ніж звичайні автори»

— Хто запропонував вам написати сценарій «Населеного острова»? Чи були якісь побажання, рекомендації, пропозиції: ваші — до продюсерів чи продюсерів — до вас?

— Марина: У нас довгі історії знайомств і спільної праці з Олександром Роднянським. Коли він звернувся до нас із пропозицією написати сценарій до фільму «Населений острів» за романом братів Стругацьких для режисера Федора Бондарчука, ми відразу сказали: «Так». Це наші улюблені автори, це один із наших улюблених романів, це режисер, якого ми глибоко поважаємо. Тому ми, звісно, відразу взялися за цей сценарій. Ніяких спеціальних вимог не було. Зустрілися всі разом у Москві: Роднянський, Бондарчук, ми. Побачили, що маємо спільні уявлення того, як це має бути, і написали перший варіант сценарію. Зробили це досить швидко. Нам працювалося дуже легко. Бо це хороша література, в якій закладена хороша драматургія. До цього доторкнутися приємно і почесно. Коли ми це зробили — продюсери почитали перший варіант сценарію, він їм сподобався, вони його прийняли беззастережно. А потім почалися доопрацювання, пов’язані з необхідністю певного хронометражу. По ходу були творчі корективи — думали, чи включати той чи інший епізод, куди вести лінію того чи іншого персонажа і таке інше.

— Ви сказали, що зробили цей сценарій досить швидко. Чи можна конкретизувати?

— М.: Я не беруся сказати точно, та й усе одно ніхто не повірить.

— Сергій: Ми працюємо швидко. Це завжди шокує наших колег, але ж ми пишемо у дві зміни. У нас так усе побудовано, що Марина працює зранку і вдень, а я — ввечері та вночі. Так що ми точно працюємо швидше, ніж звичайні автори. А що стосується вашого попереднього запитання, то нас Роднянський справді знав і до цього. Розумів наші підсвідомі прагнення того, чого ми хочемо від фільму... А Олександра Єфимовича я знав з часів його першого, ще учбового фільму на студії «Київнаукфільм». Це була поетична стрічка про секрети гармонії, про осявання Євгена Патона, коли він творив свій міст — маленьке архітектурне диво. Бо мається на увазі не величезний міст через Дніпро, а Парковий міст, «міст закоханих» на схилах Дніпра. Цей фільм — науково–художній, а це дуже рідкісний жанр. Я тоді на обговоренні сказав, що цю стрічку можна порівняти з «Маленькою нічною серенадою» Моцарта. Він мене справді вразив — скільки років минуло, а я його пам’ятаю... Це був період розквіту студії «Київнаукфільм». І там під керівництвом Фелікса Соболєва та інших людей сформувалася дуже талановита режисура, редактура. Так що наші коріння взаємодії з Олександром Роднянським ще звідти. Спільні обговорення, задумки, ідеї, датовані ще тими роками.

«Роль дописали на рівному місці»

— З ним же ви й працювали над картиною «Украдене щастя»?

— С.: Так. Була ідея зробити телефільм за українською класикою, але з переносом дії в наші дні — екранізувати п’єсу Івана Франка «Украдене щастя». Це було прекрасне, творче спілкування... Тож у «Населеному острові» періоду «притирання» вже не було, ми вже це пройшли.

— На початку цієї роботи ви анонсували, що сценарій буде максимально наближений до оригіналу. А що такого персонально дяченківського ми побачимо в картині?

— М.: Найскладніше, звісно, — це перенесення літератури в площину сценарію. Хочеться вірити, що головні думки Стругацьких — а вони дуже точні і дуже глибокі — нам вдалося перенести у сценарій буквально дослівно. Безумовно, ми «дотягли» лінії деяких персонажів. Так, історія головної героїні у романі обривається на половині, у фільмі таке неможливе, тож ми довели її до фіналу. Історія взаємин головних героїв у нас переросла в історію кохання — в романі вона була лише намічена. Протягнули ще кілька сюжетних ліній, які в романі були присутні лише асоціативно. А одну роль ми дописали просто на рівному місці. Герою, який з’являється лише одного разу і для сюжету особливого значення не має, ми дописали долю, взаємини з іншими персонажами, участь у загальній історії. І це вийшло, з нашої точки зору, дуже вдало. Бо цей герой своїм існуванням, своєю поведінкою відтіняє ті головні питання, які вирішують інші персонажі. Актор, який грав цього героя, Сергій Барковський із Петербурга, в одному інтерв’ю навіть сказав з подивом: як же так, я читав роман, там мого персонажа майже немає, а прочитав сценарій — у нього з’явилася доля. Він гарний актор, нам дуже сподобалося, як він зіграв цю роль.

— Сергію, а ви як прокоментуєте особливості роботи над сценарієм, у якому треба максимально зберегти історію, закладену в романі?

— С.: Є мистецтво екранізації, це те, чому навчають п’ять років у Інституті кінематографії (ВДІК), який я закінчив. У навчанні є своя послідовність, свої етапи й принципи, адже це дуже складно. Навіть вичленити з великого простору роману те, що точно ввійде у фільм, що матиме своє значення для сюжету — це вже алгебра, а є ще вища математика в точній побудові сюжету, композиції, в побудові конфлікту, в розвитку характерів через дію й діалоги. На цьому багато хто ламає зуби. Щодо «Населеного острова», то дуже важливо, щоб те основне, що є в романі й чим сильні брати Стругацькі, щоб це обов’язково перейшло в майбутній фільм.

«Історія про складність вибору»

— А чим, на вашу думку, сильні брати Стругацькі?

— С.: Це класика нашої літератури, це соціальна фантастика. Сорок років тому вони геніально спрогнозували суспільство, в якому промиваються мізки, зомбуються люди. І хтось із прекрасного майбутнього, де немає насилля, де головне — творчість і праця, потрапивши в ці умови безпросвітного тоталітаризму, — чи зможе ця людина змінити таку систему і як її змінювати? Це дуже непростий шлях. Зараз навколо нас багато обіцянок. Легко обіцяти, але важко зробити, важко не наламати дров на шляху до найшляхетнішої мети. Історія фільму, як і роман, — про складність вибору. Причому ця історія загорнута в обгортку сучасного кіно. З яскравими спецефектами, з динамікою, з темпом сучасного монтажу. Книжки Стругацьких розраховані на масового читача, ми їх усі читали. Моє покоління виросло на цих книжках, це був ковток озону, ковток правди в ті часи. Це така правда, яка буде на всі часи і для всіх країн. І в сценарії, і у фільмі ми намагалися звернутися до найширшої аудиторії, проте зберегти при цьому глибинну філософію роману.

— Що складніше: писати свій роман чи адаптувати чужий для кінематографа?

— С.: Це різні речі. Написання свого роману має свої позитиви і свої проблеми, які ми намагаємося вирішувати. Ми зараз пишемо новий роман, але він не хоче нас слухатися, ми його тягнемо–тягнемо, а він розвивається по–своєму. А щодо адаптації чужого роману... Щоб він став твоїм, треба пропустити його через свою підсвідомість, треба мислити образами цього роману. Це дуже складно. Не завжди це вдається. Ми відмовляємося від більшості проектів екранізацій, які нам пропонують. Це була б суттєва фінансова допомога в житті, але ми беремося лише за те, що нам співзвучно, де в результаті може бути проблиск мистецтва, а не просто комерційний розвиток певної ідеї.

«Кіноерудиція просто необхідна»

— Побутує така думка, що книжка завжди краща за фільм, знятий за цією книгою. Чи поділяєте ви цю думку і чи може вона спрацювати у випадку з «Населеним островом»?

— С.: Історія кіно неодноразово спростовувала таку точку зору. Як приклад можу навести геніальний фільм Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі». За досить посереднім романом Кена Кізі. Який після цієї картини став популярним, актуальним, прочитаним мільйонами, і виявилося — в ньому закодована значно більша глибина... Знаєте, роман читається днями, тижнями, з можливістю подумати, погортати сторінки... А кіно — це півтори–дві години моносприйняття, це водоспад, під який потрапляє глядач. Так ось — що сильніше діє на любителя природи: струмені водоспаду, під якими він стоїть, чи відчуття великої повноводної річки, яка тече і змиває все на своєму шляху?

— І що ж?

— С.: Усе має свої принади.

— А ви в кіно ходите? Чи ваші стосунки з кінематографом — винятково робочі?

— С.: У нас такий поділ: я — глядач, а Маринка — читач. Я працював завлабом в академічному інституті, потім вступив до ВДІКу, закінчив його у 1980 році і всі ці майже тридцять років залишаюся людиною кіно. Досі відчуваю себе некомфортно, якщо не подивлюся впродовж дня два–три фільми. Іноді — чотири... Це жахає мого улюбленого співавтора, але Марина з цим нічого не може зробити. А потім вона розуміє: виникають якісь питання з продюсерами, то для вирішення цих питань кіноерудиція просто необхідна. Тому той багаж картин, який я маю, дуже важливий для погодження якихось ідей, прийняття певних рішень. У результаті боротьби з піратством, яку я взагалі–то підтримую, зараз немає можливості бути в курсі подій. Раніше, у часи розквіту піратства, можна було переглянути американський фільм ще до виходу у прокат. Копії крали ще буквально на етапі здачі фільму.

«Українське кіно так і не оговталось від своєї смерті»

— М.: Ще подумають, що ти підтримуєш піратів. Скажи, що ти їх засуджуєш.

— С.: Засуджую, звичайно. Вони дуже погані. Але поки дочекаєшся ліцензійного фільму — він уже буде давним–давно обговорений, про нього вже забудуть, а ти його лише дивитимешся. Отож ми постійно спізнюємося. Інший шлях — кінофестивалі, якісь перегляди. Але в умовах нашої кволої кіноіндустрії це також не панацея. Взагалі наше українське кіно так і не оговталось від своєї смерті на початку 90–х років.

— Ну чому ж, знімають потихеньку. Навіть на «Оскар» свої картини посилають ...

— С.: Неможливо говорити про українське кіно, якщо студенти кінофакультету не мають можливості це кіно знімати. Я був головою журі на студентському фестивалі, спілкувався зі студентами. Так ось їм розповідають, як треба знімати кіно, але самі вони реального досвіду не мають. А якщо й зняли, то не мають можливості це кіно десь показати. Ось, наприклад, режисер Маша Медведь зняла два мультфільми за нашими казками — «Червона жаба» та «Курка, яка несла всяку всячину». Українською мовою за участі Міністерства культури вийшли милі речі. Але ніхто про них навіть не чув.

— А як можна цьому протистояти?

— С.: Нам не вистачає продюсерів, таких як Олександр Роднянський... Але ми з Мариною — оптимісти, я взагалі клінічний оптиміст. І думаю, з українським кіно все буде добре. Рано чи пізно воно з’явиться. Але зараз... Ось минулого року два фільми від України представлялися на великих міжнародних фестивалях — «Сафо» та «Богдан–Зиновій Хмельницький». Пе­реглянувши їх, можна зробити висновок про те, є українське кіно чи його немає.

— Говорять, що хороший режисер може зняти фільм навіть за телефонною книгою. А досвідчений сценарист сценарій за телефонним довідником може написати?

— М.: Теоретично — так, практично ще не пробували. Але насправді працювати з гарною літературою — це велике задоволення. Працювати з посередньою літературою — це вже ближче до каторжної праці. Працювати з поганою літературою — це вже «автор, убий себе об стіну».

— С.: Як і скрізь, усе залежить від таланту. Я знаю режисерів, сценаристів від Бога. Ось Юрій Арабов, наприклад, може екранізувати навіть телефонну книгу. І отримає за це престижну фестивальну нагороду. Та це буде «артхаузне», авторське кіно для десятка людей, решта його не зрозуміє. Але й такі стрічки потрібні, адже кіно — це поліфонія.

«Чому Валуєв може, а Кличко — ні?»

— Вийшли мультфільми, скоро у прокаті з’явиться «Острів». Що далі?

— М.: Взагалі–то, ми роман маємо завершити. Частина кінопроектів у роботі.

— У Росії чи в Україні?

— М.: У Росії. Тут також є, але ми чекаємо, коли вони нарешті заворушаться. А в Москві реальний проект, екранізація класики, але поки що від конкретики ми утримаємося.

— С.: А в Україні йдеться про можливість екранізації нашої повісті «Дві». Вона така досить своєрідна. Це історія про пошук себе, про успіх, самітність, кохання... Головна чоловіча роль — чемпіон світу з боксу, «супертяж». Такий собі велетень, якого наша героїня спочатку сприймає іронічно, як типового спортсмена, не обтяженого інтелектом. Але поступово герой розкривається перед нею як складна, психологічно тонка людина. Коли ми писали сценарій, то в цій ролі бачили одного із братів Кличків. Наскільки нам відомо, продюсери пропонували їм цю роль, але з різних причин — брати билися на рингу, займалися політикою, заліковували травми — вони за цю справу не бралися. Але ось вийшла картина «Камінна башка», дуже зворушлива, вона має пристойний рейтинг. Головну роль тут зіграв Микола Валуєв. Я особисто бачив його на рингу — здавалося, це просто неандерталець. А у фільмі він виявився геть іншим... Потім читав його інтерв’ю і, вже через призму кіно, побачив емоційну, зворушливу, навіть сором’язливу людину. Він, скажімо, обожнює свою дружину... Він виявився набагато цікавішим, ніж я про нього думав. Чому Валуєв може, а Кличко — ні? Можливо, цей приклад якось розворушить одного з братів? Через вас хочу звернутися до них. За цей фільм беруться дуже хороші продюсери. У нас є можливість узяти на цю роль професійного актора, але хочеться помріяти, щоб у фільмі знявся все ж таки хтось із братів Кличків. Це завдання, певно, більш складне, ніж отриман­ня пояса Чемпіона світу, — але чи лякатися їм труднощів?

ДОСЬЄ «УМ»

Марина та Сергій Дяченки

Відомі письменники–фантасти. З 1993 року у співавторстві написали понад сто книжок (включаючи перевидання та переклади), загальним накладом понад мільйон примірників. Найвідоміші твори — «Печера», «Долина совісті», «Шрам», «Останній Дон Кіхот», «Баскетбол»... Торік у видавництві «Ексмо» вийшов новий роман письменників Vita nostra.

Книги Дяченків перекладені багатьма мовами світу. Марина та Сергій Дяченки — лауреати більше 50 премій у галузі літератури, серед яких — «Аеліта», Аркадія та Бориса Стругацьких, Меморіальної премії імені Кіра Буличова «За гуманізм у мистецтві». На загальноєвропейській конференції фантастів «Єврокон–2005» в Глазго (Шотландія) представники 24 країн визнали Дяченків найкращими письменниками–фантастами Європи.