Бабині колоски

Початок 1980–х років. Пшеничні поля за містечком Узин на Київщині. Ми з братом Мишком — на велосипедах. Баба Юля кличе допомагати — збирати в лантухи колосся, що лишилося між стерні після комбайнів. Колосків — безліч. Наповнені ними мішки — вочевидь не для дрібного «Орльонка», вони підйомні хіба що для «України». Аж ось завжди весела, баба Юля плаче безгучними слізьми. Чого, бабо?

Тоді я вперше дізнався про «голодовку» 1932—1933 років. Коли в серпні 32–го Раднарком прийняв закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Назву я вичитав у книжках уже згодом, а баба пам’ятає це не як рядки історичних брошур часів незалежності, а як реальний антилюдський «закон про п’ять колосків»: у кого в коморі чи в хаті знаходили хоч дещицю зерна, хліба або іншої провізії — вилучали, а винуватця — тягли до буцегарні й розстрілювали.

Баба рюмсає й шпетить на всі заставки владу — і за наругу 30–х років, і за нехлюйство 80–х, адже заледве не третина зерна залишається на полі й заорюється потім у ріллю. «Якби ж нам таку ряднину з пшеницею та п’ятдесят років тому...» — баба Юля втирає порепаними пучками сльози зі щік.

У 1933–му на Наддніпрянщині майже неможливо було приховати для харчування великої селянської сім’ї не те що мішок, а навіть торбинку зерна. Мала Юля з братами і сестрами влаштовували пастку з решета з підпіркою — ловили, варили і їли горобців. Коли й горобців не стало — тільки лободу й кропиву. Пухли з голоду. Сусіди бабиної сім’ї на узинському кутку, що романтично звався Коханка, од безвиході й затьмарення свідомості жерли своїх дітей. Один їхній малий заховався за шафу й потім утік через город до Лісніченків, то так і врятувався.

А Лісніченки вижила тільки тому, що батько — Василь, мій прадід — зібрав усю родину і вивіз у Воронезьку область. Там і перебули голодовку. Від бабиної Київської області — рукою подати, а зерно в Росії не конфіскували й за колоски не катували.

Це — на замітку московським пропагандистам і русофілам, котрі підтримують міф про те, ніби в 1930–х голод був не штучним і косив не лише українське селянство, а й інші республіки СРСР. Колись ці цинічні брехуни вкупі з президентом Медведєвим горітимуть у пеклі — разом із тими посіпаками, які доводили наших дідів і бабів до лютої смерті з голоду й божевілля. Вони — з однієї імперії зла.

Мені хочеться затопити межи очі цьому прилизаному покидькові з РТР, який стверджує, ніби «так званий голодомор» в Україні у 1932–1933 роках — це лише піар Президента Ющенка в руслі пронатовської, антиросійської кампанії. Ніби смерті людей були тільки наслідком посухи й колективізації, і така сама доля з мільйонними жертвами спіткала й Росію, і Казахстан.

Чому тоді населення УРСР за переписом 1937 року скоротилося до 28 млн. 388 тис. осіб, тоді як за переписом 1926–го становило 28 млн. 926 тис.? І це тоді, коли, згідно зі статистичними дослідженнями цих самих років, кількість росіян в СРСР зросла на 20,7%. Українців — скоротилася майже на 16%. І слід же враховувати, що природня народжуваність тоді була значно вища, ніж зараз.

Що це, як не геноцид проти українського селянства, котре ще пам’ятало вольницю 1917— 1921 років? Сталінська репресивна машина саме його вирізала майже під самий корінь. Вирвала разом з усіма колосками. Упокорила.

Понад три мільйони смертей. Це треба збагнути. Це справді одна з тих найсильніших правд, яка має об’єднувати народ.

Пропаганда зі Сходу паплюжить нашу пам’ять, насаджує в наші мізки свої матриці, базовані на «подвизі радянського народу в часи найстрашнішої війни», на боротьбі енкаведистів–героїв проти шпигунів і шкідників. Їх — звитяжних попередників кадебіста Путіна — майже щодня бачимо в нескінченних російських серіалах. А баба Юля казала, що від Голодомору в Узині на Білоцерківщині загинуло значно більше людей, ніж від німців під час війни. Так воно й було. І не лише в Узині.

Коли я тепер комусь розказую про бабу Юлю і її колоски, в мене знову і знову сльози навертаються на очі.