400 годин свідчень
— Усе почалося під час прем’єри «Назви своє ім’я...» у Жовтневому палаці, в той день, коли у Київ приїжджав Спілберг. Ми в протокольному порядку сиділи поруч із Президентом і пані Катериною Ющенко. Почали перемовлятися, що добре було б зробити фільм про Голодомор, який був би зрозумілим і нашій, і західній аудиторії. Бо те, що очевидно для нас, зовсім не зрозуміло для Заходу.
— Хіба це була не ідея Віктора Пінчука під час прем’єри, що треба зняти три фільми — про Голокост, Голодомор і Чорнобильську катастрофу?
— Тоді говорили, що в Україні є три основних трагедії. Але про те, що я це робитиму, не йшлося. Через якийсь час у нас була зустріч із Віктором Ющенком, і ми запропонували, щоб він щось розказав про Голодомор. Починали знімати з Хоружівки.
— У фільмі «Назви своє ім’я...» ви використовували вже відзняті інтерв’ю, а в «Живих» починали все з нуля?
— Об’їздили майже всю Україну, відзняли 60 свідчень на 400 годин. Робота над фільмом зайняла десять місяців. Сценарист фільму Сергій Тримбач відповідав у нас за Кіровоградську область, бо він сам родом з Олександрії. Перед тим, як їхати туди зі знімальною групою, він там працював більше тижня, знаходив людей, готував зйомки, робив фотосесію. Це було трішки схоже на своєрідний кастинг. Після цього всі разом у Києві визначали, яка бабуся цікава, яку історію треба знімати.
— А коли почали працювати з документами?
— Паралельно тривала робота в архівах. Окрема група працювала в Москві у двох кіноархівах. Використане відео — з Білих Стовпів, де зберігають всі фільми, які вироблялися в СРСР, і всі західні. Документи знаходили і в нашому архіві імені Пшеничного. Не вірте тому, хто скаже, що хроніка про Голодомор існує. Ми шукали контекстну хроніку, яка знімалася безпосередньо у 33–32 роках. Знайшли тільки пропагандистську, яка працювала навпаки.
— Використано також іноземні архіви?
— Наш лінійний продюсер і перекладач Євгенія Кравчук займалася польським архівом, працювала з відомим істориком Ян Яцеком Брускі. З італійського боку нам допомагав Андреа Граціозі. Напередодні він видав книгу «Листи з Харкова». Це листування італійських дипломатів, які працювали в Харкові. Все, що у фільмі, — оригінали, до яких інколи додається комп’ютерна анімація. Була в нас дуже коротка і стисла подорож до Великобританії, Уельсу, звідки журналіст Гарет Джонс, який у 33–му був в Україні. Всі закордонні зйомки затверджував американський продюсер Марко Едвардс, який живе у Парижі.
— Як ви натрапили на слід Джонса? Про нього дуже мало знають в Україні.
— Це ідея Марка. Ми дуже довго думали, як зробити так, щоб події 33–го були вписані у світовий контекст. Можна було б напряму розповісти, що відбувалося в Європі, Америці, як прийшов фашизм, про американську депресію. Джонс — це знахідка, він всюди побував, все побачив. І найголовніше, що він побував в Україні.
— Щоденники начитує його родич?
— Це його племінник доктор Сіріло Коллі. Він та його мати на початку 90–х у заміському домі знайшли валізу з матеріалами — документами, листами, щоденником. У них є сайт, де це все можна почитати. Але ми наполягали, щоб у фільмі були оригінали. Джонс загинув за день до 30–річчя. Його бабуся і мати до революції працювали в теперішньому Донецьку — дітлахам Юзівки викладали англійську. Наша історія дуже схожа на історію Уельсу — вони теж прагнули до незалежності, може, тому Джонс і зацікавився Україною.
— На фотографії ви конкретно показуєте обличчя людини, яка, судячи з усього, вбила Джонса.
— Ми прозоро натякаємо на це. Про це достеменно невідомо. Існує версія, що його прибрав з Кремля Літвінов, міністр закордонних справ. Історія Гарета Джонса значно більша, ширша і цікавіша. Це матеріал для блискучого ігрового фільму.
«Живі» — не про геноцид і не чавилка сліз
— Чому у фільмі жодного разу не згадується тема геноциду?
— Глядач мусить сам прийти до якихось висновків. Ми робили фільм не про геноцид, а про людей. Там і так це зрозуміло. Дуже небезпечно думати, що тема Голодомору в наші дні поза критикою — повинні бути фільми, статті, виставки. Інакше одна залізобетонна позиція може привести до профанації теми, а це може знову роз’єднати націю. Ще дуже свіжі спогади людей про радянські вшанування.
— Недавно у магазині продавщиця ввімкнула радіо, де йшлося про відзначення пам’яті жертв Голодомору. Її реакція була дуже обурлива. Мовляв, скільки можна в історії копатися, краще б про сьогодні подбали, зарплати збільшили, а то з такими цінами і без Голодомору можна загнутися. Якийсь цинізм превалює в людській свідомості.
— І те, і те важливе. Тема Голодомору почала відроджуватися суспільством не сьогодні, а в часи перебудови. Тоді було зроблено чимало гарних фільмів. Потихеньку все затихло. Все, що відбувається — не заради якоїсь там абстрактної історичної справедливості. У фільмі я хотів показати наші події в світовому контексті, бо це не тільки проблема України. Події 33–го року — це загальноєвропейська історія. Світ мусить визнати це. А ще хотів просто зафіксувати цих людей, щоб не зникли з пам’яті.
— Але більша частина відзнятих людей у фільм не ввійшла.
— Я не знаю, що буде з цими касетами і матеріалами. Ми все це передамо Міжнародному благодійному фонду «Україна 3000», замовнику і власнику всіх прав на фільм «Живі». Завдяки їм знімали найсучаснішими цифровими технологіями.
— Знаю, що ви любите медитативні фільми без слів, які тривають кілька годин. Чи можна було б із цього матеріалу щось таке зробити?
— У Європі нічого про Голодомор не знають. На нашому продюсерові Маркові ми перевіряли деякі речі. «Марко, ти знаєш, що сталося? — Ні, не знаю. — Ти знаєш це? — Ні, не знаю». Я не великий прихильник текстів у кіно. Але тут ми пішли на це, через що фільм вийшов трішки інформаційно переобтяжений. У порівнянні з телевізійними форматами, де неможливо вставити лезо бритви, ми зберегли деякий баланс тексту, слова, зображення, паузи. У фільмі нема музики, тільки пісні й дуже складна шумова партитура. Робота над звуком тривала півтора місяця. Я дуже боявся, щоб не скотитися у наш вічний український пафос. Прагнули до аскетизму. Плакати мусять не на екрані, а в залі. Заграли б віолончелі, скрипки і арфи, все — труба. Групою вирішили, що жахів не буде. Немає нічого страшнішого, коли мати з’їдає свою дитину. Це дуже простий і короткий спосіб, як натиснути на жаль. І так ясно, що всі вони їли бур’яни, листя дерев. Це заборонений прийом, який не можна використовувати.
Вони прекрасні, бо живі
— Ваші герої у фільмі жартують, від чого глядач часом сміється, а не заливається слізьми.
— Вони всі живі люди, не втратили оптимізму, гостинності, доброзичливості. Прекрасні і дуже наївні люди. Ми роздивлялися цих людей, давали їм можливість помовчати в кадрі. Інколи це говорить більше, ніж слова.
— У фільмі нема музики, але є пісні. Це за сценарієм?
— Ми всім пропонували поспівати. Сільські люди, а особливо в такому віці, люблять пофілософствувати. Їм треба було дати шанс це зробити. Найголовніше правило журналіста в кіно, коли береш інтерв’ю, — чим довше не ставиш запитання, тим краще. У кожній хаті відчували певний дефіцит спілкування. На загал картина не дуже оптимістична. Старість — вона скрізь старість. А в нас вона одинока, хвора, нещасна, інколи трагічна. Це добре, коли діти забирають на зиму в місто. Та починається весна, бабусю нічого не стримує. Вона і пішки з палицею піде до села, бо там земля, треба щось посадити.
— Як вибирали героїв фільму з 60 претендентів?
— Інтуїтивно відчували контакт. Дуже шкодую, що з фільму вилітало чимало інтерв’ю, блоків, прекрасних епізодів про післяголодоморний, післявоєнний період. Була небезпека подвійного фіналу, а нічого нема гіршого, коли думаєш, що кіно закінчилося, а воно ще іде. Є така теорія, що поганий режисер під час монтажу викидає погані кадри, а хороший режисер викидає хороші.
— Які цікаві кадри не ввійшли у фільм, а хотілося б?
— На Великдень знімали церкву українського патріархату у Чернігівській області. Камера літала над полями і деревами. Вийшло окреме кіно, яке не ввійшло, бо було занадто красиво. Звідти є маленька деталь, яка спрацює краще, ніж тисячі екранів і зйомки з гелікоптера. У фільмі є рука баби Тані, яка складає крашанки перед тим, як іти в церкву.
— Що для себе відкрили після фільму?
— Любити людство значно простіше, ніж любити маленьку людину і дбати про неї. Не забувати про мертвих, але думати і про живих.
— Зараз це дуже добре видно, коли про Голодомор говорять, а про свідків тих подій не дбають.
— З часом це буде.
— Але їх може не бути. І залишаться порожні стільці, як наприкінці вашого фільму.
— У кожному моєму фільмі одне запитання: хто ми — люди чи масовка? Згадую слова Спілберга під час прем’єри «Назви своє ім’я» про те, чому трапився Голокост. Він дуже філософськи відповів: «Це трапилося тому, що ми дозволили це зробити». Ми не маємо права дозволяти таке робити з собою. Після знищення інтелігенції, письменників, науковців залишилися бабусі, які нічого не могли зробити. А далі наступила ера страху. Напівжартома баба Настя запитала нас, а чи не посадять її за те, що вона тут натріпала. В кіно не треба притискати людину до стінки: а що ви їли, а чи з’їли дитину. Не про те мова. Жах, коли, переживши стільки, людина доходить висновків, що вона не повинна жити на світі. Майже всі бабусі після довгої паузи наприкінці казали: «Нічого доброго ми в житті не бачили». Але вони живі.