Неоніла Крюкова.
Дуже красива жінка, від погляду якої тепліє на серці. Голос, такий знайомий із концертів, радіопрограм і виступів на мітингах новітньої української революції. Нині розповідь відомої артистки записую в палаті з білими стінами. Вона вже понад два роки прикута до ліжка. Не зважаючи ні на що, на обличчі — усміх, а якщо й печаль, то від того, чим болить і хоче поділитися її душа.
— Пані Неоніло, ви почали говорити про голод 33–го перед сотнями й тисячами своїх слухачів ще в 1980–ті, коли в книжках і газетах цензура вилучала і згадку про нього. Як ви дізналися про «безкровну війну»?
— З маминих розповідей. Мені років дев’ятнадцять було, і в розмові з мамою я пригадала 1947–й, як мені, чотирирічній, хотілося тоді їсти, яке то страшне відчуття голоду. Бабуся товкла у ступі жолуді, додавала посічений спориш, кілька ложок борошенця і водички, щоб зліпилося, і запікала в печі. То були маторженики — такі гиденні, гіркі, в мене зуби від них почорніли... І я оце згадую з мамою, а вона каже: «Доцю, то був голод, але хіба ж такий страшний, як у 33–му?». І відтоді час від часу тихенько розповідала про «голодовку». Раніше боялася, щоб я не проговорилася десь поза домом. А коли я була вже геть дорослою, розповіла мені про ті роки детально. Ніби відчувала обов’язок поділитися. Та пам’ять їй пекла.
— Завдяки чому вона вижила?
— Мама казала, що з нашої родини жодна людина тоді не померла. У нас у дворі досі є глибоченний колодязь, метрів на двадцять. Коли дід Роман, баба Ярина і їхні старші діти побачили, що «активісти» ходять по дворах і забирають останню картоплину, то додумалися: в отой колодязь уночі спустили діда, він, стоячи на зрубі, вирив із двох боків ніші. Там помістили п’ять мішків пшениці й шість мішків картоплі. Кожної ночі діда спускали в колодязь, і він набирав пшенички і штук шість картоплин. Пшеничку вночі ж підсушували, товкли в ступі на крупу і варили баланду на велику родину. «Активісти» щоразу дивувалися — як це ви не вмираєте? Десятеро дітей! У вас щось заховане! Лазили, шукали по горищі, штрикали своїми списами під стріхою, кругом у стінах — і нічого не знаходили.
У нашому селі Попівка на Кіровоградщині після голоду залишилося менше половини жителів. Цвинтар зробили в центрі села, щоб недалеко, бо сили в людей не було. Ніхто не подужав і підняти померлого на бричку. Тому зняли якісь хатні двері, поклали донизу гладеньким боком, а брусами догори, туди й перекачували мертвих. До дверей впрягали конячку — теж ледь живу, і вона тягла цю ношу до ями. У яму вкидали по двоє, троє, ледь прикривали землею. Церкву на той час розвалили, зробили там клуб.
Мама розповідала, що ховали й напівживих людей. У Ларушківських хлопців померла мати. Вони викопали неглибоку ямку й поховали її, а Антипівські дві дівчини, в яких із сім’ї уже померло четверо братів і сестер (до речі, за кілька місяців і їх не стало) плакали, і просили їх не засипати яму, бо їхня мама от–от помре, а викопати нову яму дівчата не зможуть. Назавтра їхня мати мала вигляд померлої, її потягли на дверях до ями, а дівчата, ледь переставляючи ноги, ішли за конячкою. Як минали наш двір, моя мама (їй було років дев’ятнадцять) вийшла, щоб їх трішки підтримати, повела їх під руки. Дивиться — а на розвезеній дорозі, на грудках як підстрибнуть ті двері, так «мертва» мимоволі очима — кліп! — і швиденько зажмуриться. Дівчата впевнені, що вже мертву везуть, а вона ж жаліє дітей, бо чула їхні розмови про яму. Моя мама думала: чи сказати їм? Але ж вони як узнають, то попадають і обидві тут–таки помруть від жаху, що везли маму живу. Так її того дня поховали...
Не можна забувати, що і чому тоді сталося. Бо один забутий злочин народить десять наступних. Не було б Голодомору, якби не було розкуркулення. Не було б 37–го року і Чорнобильської катастрофи... Якби люди схаменулися, скажімо, у 1929 році, коли їх насильно гнали в колгоспи...
— Та ж по Україні було тоді чотири тисячі повстань проти колективізації! Очевидно, не було відчуття солідарності, розуміння, що сусіди страждають так само, і потрібно об’єднатися.
— Власне! Дід віддав до колгоспу все — і коні, і воли, й молотарку, віялку, і тільки серед ночі ходив підгодовувати своїх коней, йому було шкода, що їх не так тепер доглядають. То сінця їм дасть, то водички. А коли вже загнали людей у колгосп, то через півроку активісти стали ходити по дворах, шукати, що ще забрати. Це ж ще до Голодомору. Павлик, сусід наш, прийшов із кількома. Полізли на горище. А там лежали дошки, заготовлені для труни, як раптом хто помре. Павлик почав скидати їх, щоб понести. Діда це так вразило, що він скинув Павлика з горища, той по драбині так покотом і пішов. Отже, протест назрівав. Але треба було, щоб повстали всі.
— Здається, це актуально і для нашого часу?
— У жовтні 1991–го, після проголошення Незалежності, ми з Лесем Танюком від «Меморіалу» пробралися в архів ЦК Компартії України на вулиці Суворова. Вони саме були налякані, слухняні, не знали, як і що буде. Ще не встигли знищити ті страшні докази. І ми натрапили на документ, від якого душа не може не здригнутися. Дата: «1932 год» — це вже голод, але ще не Голодомор. Йшлося про села, занесені на «чорну дошку», де за спротив владі навіть партійним керівникам не давали пайків. Не пам’ятаю, в яке саме село, приблизно на 350 дворів, 1500 мешканців, наказано було переселити з Тамбовської чи Владімірської губернії 1400 жителів. Розумієте? «Госплан». Люди ще не вимерли, а вже запланували переселити на їхнє місце інших, з Росії. На тому документі були печатки і підписи Косіора й Мануїльського. Їхні фігури досі на п’єдесталах. На них треба написати: «Нє подходіть! Опасно для жизні!». То страшні пам’ятники. Але ще страшніші живі, що сидять зараз у владі. Раз люди не покаялися, то й не розуміють, кого вони обирають...
— Але ж не скажеш: «Народе, отямся, роби висновки з історії, від сьогодні тримайся разом...»
— Ні, звісно. Треба все своє життя покласти, щоб людей усвідомити, привернути їх до свого кореня. Ми як незалежність здобули — які ж раді були, романтики. «Ось, завтра народ засукає рукави і працюватиме!» Незалежність сприйняли не як засіб для розбудови держави, а як мету. А тоді «розчарувалися», збайдужіли. А найстрашніше — це байдужість. Треба, щоб минуле пеком пекло душу. І в людях це потрібно пробуджувати. Пригадую, як у 1980–ті не дозволяли читати Василя Симоненка, Ліну Костенко, Григора Тютюнника, а Тараса Шевченка — не всі твори... То я «хитрувала». Оголошувала: «композиція за творами українських письменників», читала по кілька віршів Тичини, Рильського, а далі то Василя Симоненка, то уривок з Ліни Костенко — не називаючи автора. Головне було — достукатися до душ.
Коли на Майдані в 2004 році я вийшла на сцену і побачила півмільйона людей, то душа заспівала: «Боже, тут же хоч сотня тих, кого я усвідомила за своє життя!». Я дуже любила по школах ходити. Дітки мають душу незачерствілу, до них легше достукатися. Приходиш у зал — а там 8—11–ті класи. Учителька, буває, ледве дає раду з одним класом, коли діти шумлять, а мені треба взяти в руки триста підлітків. Вони дивляться зухвало, іронічно. Треба подолати ту іронію і щось у їхні душі посіяти. Діти чуткі до фальші. Бувало, і по півтори години читаю свою програму, виходжу — вишиванку можна викручувати. Ось доходжу до моменту, коли Маруся Чурай іде на прощу, каже дякові, що «хотіла жити, а життя не вийшло, хотіла вмерти — люди не дали». А дяк їй:
Моя ти голубичко,
Страданіє, як кажуть, возвиша.
От я й дивлюсь, у тебе таке личко,
Що в ньому наскрізь світиться душа.
А як подумать, дівчинко моя,
То хто ж із нас у світі не розп’ятий?
Воно, як маєш душу не з льодини,
Розп’яття — доля кожної людини...
У дітей сльоза бринить на оці, і я розумію, що душі в них не з льодини...
— Завтра надвечір кожен може запалити на вікні свічку в пам’ять про своїх загиблих у 33–му родичів, чи й за весь народ, який, незважаючи на нелюдські плани, залишився в книзі Життя...
— Через те я оце й розповідаю, щоб тих вогників було більше. Запропонуймо поставити свічечку на вікні сусідам, родичам, знайомим в різних містах і селах. І буде ясно — отут небайдужі, і тут, і тут. Якби в кожному вікні горіла б свічка — то світилася б наша пам’ять.
Неоніла Крюкова народилася 1943 року в селі Попівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після закінчення Київського театрального інституту працювала в літературному театрі «Слово», при Спілці письменників, — в один час з Олесем Гончарем, Ліною Костенко, Григором Тютюнником, Миколою Вінграновським, Василем Земляком, Євгеном Гуцалом. З 1975 року — артистка Національної філармонії України. Всупереч заборонам підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Актриса з принциповою громадянською позицією. У 1981 році разом із Галиною Менкуш Крюкова наважилася поставити моновиставу «Маруся Чурай» за забороненою поемою Ліни Костенко. У 1986 році Ніла Валеріївна однією з перших виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами. Улюблениця політичних акцій протесту спочатку проти совєтської тоталітарної системи. У жовтні 1990–го приєдналася до «Революції на граніті» — студентського голодування на Майдані.
З 2006–го, після травми хребта, — прикута до лікарняного ліжка і візка. У вересні цього року Президент Віктор Ющенко присвоїв народній артистці України Неонілі Крюковій звання Героя України.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
