Наталя Фатєєва: Все, що пов’язане з Україною, для мене дуже дороге

Майже сімдесят фільмів за п’ятдесят два роки в кіно. Ці цифри трішки лякають навіть саму Наталю Фатєєву, але не здаються важким тягарем — є що пригадати, є про що розповісти. Особливо в рідному місті, де студентці театрального інституту пощастило стати першим диктором найпершої харківської телестудії. Зірка відомих картин «Три плюс два», «Розіграш», «Місце зустрічі змінити не можна», «Людина з бульвару Капуцинів», народна артистка РРФСР вразила своєю зрілою красою, невгамовною волелюбністю і непростим характером. Рідний Харків недавно на цілий день став її головною сценою.

«Це був 53й рік, можете собі уявити?»

— Наталіє Миколаївно, ваша кар’єра диктора була дуже короткою і не настільки успішною, як робота в кіно, але попри все, напевно, є що пригадати.

— Коли я вчилася на другому курсі театрального інституту, до нас прийшли якісь люди і повідомили, що в Харкові відкриватиметься телестудія і можна спробувати свої сили на роль диктора. У пам’яті збереглося дуже мало, тому що це був 53й рік, можете собі уявити? Ми всі страшенно хвилювалися, тремтіли від страху, щось говорили у мікрофон. Але зі всіх претендентів затвердили лише мене.

Перший день роботи дуже добре запам’ятався. Все відбувалося в маленькій кімнатці, нашпигованій апаратурою. Передач тоді було небагато — спочатку одна на тиждень, потім дві. Пізніше мене почали завантажувати більше, пропонуючи вести ще й дитячі передачі. Але оскільки я вчилася, часу було мало, з телебачення довелося піти. Проте воно побічно зіграло величезну роль у моєму житті. Річ у тім, що в інституті я отримувала сталінську стипендію — 580 рублів і ще на телебаченні півтори тисячі. Хороші гроші на ті часи. І, звичайно ж, у мене з’явилося багато недоброзичливців, заздрісників. Все закінчилося тим, що на ім’я ректора надійшла заява про те, що студентка Фатєєва незаконно отримує відмінні оцінки і що педагоги, коли вона складає іспити, спеціально йдуть з аудиторії, надаючи їй можливість скористатися шпаргалками. Мені влаштували справжнє судилище на зборах, куди я прийшла, не здогадуючись ні про що. Люди раптом подумали, що можуть бути суддями. Причому, серед них були студенти, з якими я дружила і яким багато допомагала.

Правда, наші педагоги виявилися мудрими людьми, погасили скандал. Потім таки з’ясувалося, що оцінки тут — другорядне, головне — гроші. Пізніше всі мої кривдники переді мною вибачилися, але я зрозуміла, що продовжити навчання в цьому інституті більше не зможу. Так переді мною відкрилася дорога у ВДІК, де я закінчила майстерню Сергія Герасимова і Тетяни Макарової. А вже в 56му були зйомки в першій картині «Є такий хлопець». З того часу живу в Москві.

Але Харків, звичайно ж, залишився у пам’яті назавжди. Це місто дуже театральне. Для найкращих театрів країни завжди було важливо, аби саме тут гастролі проходили успішно. Якби не Харків, то хіба могла б я побачити спектаклі театру «Моссовєту», Малого театру, театру Маяковського? Я часто ходила до філармонії на концерти і вперше побачила там Вертинського. Пам’ятаю, сиділа на гальорці, затамувавши подих. Я дуже люблю сад Шевченка, зоопарк — ніжний, живописний, зворушливий. І, звичайно ж, вулицю Сумську, якою завжди ходили найкрасивіші дівчата і найталановитіші молоді люди.

До Харкова після тривалої перерви я приїхала два роки тому на святкування 350ліття і якось абсолютно поіншому на нього подивилася — все відреставроване, почищене. І ось відтоді в мене якась дивна любов почалася до цього міста. Я відчула, що це моя справжня батьківщина.

«У мене було чотири чоловіки. Кожен наступний гірший за попереднього»

— Наталіє Миколаївно, Харків, напевно, викликає у вас багато і романтичних спогадів, адже вашим першим чоловіком був відомий харківський актор Леонід Тарабарінов. На жаль, недавно, він пішов із життя, пропрацювавши не один десяток років у театрі імені Шевченка.

— Так. Льоню, звичайно ж, дуже добре пам’ятаю. Я в нього закохалася, тому що він приголомшливо читав вірші на концертах. Але це був час гормонального вибуху, коли ти приймаєш за любов абсолютно інші речі. При ближчому розгляді Льоня став мені абсолютно не цікавим. Пам’ятаю, він весь час лікувався, вживав пігулки і вередував. Ми розлучилися. А потім я його зустріла на «Мосфільмі», де він знімався в «Поемі про море». До мене підбіг якийсь чоловік, схопив в оберемок і почав крутити! Виявляється, це Льоня. Ми сіли в тролейбус, він провів мене додому... Талановитою був людиною, чудовим артистом. Я дуже важко пережила його смерть. Надіслала телеграму зі співчуттям. Знаєте, спільне життя — це завжди досить складна штука. А якщо абстрагуватися від цього, то в мене до нього дуже хороше ставлення. Я знала його маму, брата. Вони жили в червоному будинку, поряд із цим потворним, жахливим пам’ятником революціонерам із червоного граніту (зараз площа Конституції. — Авт.). Вони були дуже милі люди.

— У своїх інтерв’ю, розповідаючи про особисте життя, ви без особливої радості згадуєте своїх мужчин. Невже жоден із них не залишив у серці тільки світлий спогад?

— Я завжди вибираю не тих. Довго їх витримати просто неможливо. У мене були чотири законних чоловіки. Кожен наступний гірший за попереднього. Але спогади про всіх, навпаки, дуже хороші. Правда, єдина людина, з якою я б ніколи не розлучилася, — це Володимир Павлович Басов. Він був старший на дванадцять років і багато чому мене навчив. Я пройшла з ним справжню школу життя, народила сина Володимира, за що дуже вдячна долі. Але водночас роки, проведені з ним, важко назвати щасливими, тому що Басов був завершеним алкоголіком. Він не пив лише тоді, коли знімав. На щастя, роботи було багато, і траплялися досить тривалі періоди просвітління. Але коли зйомки завершувалися, починався кошмар. Ми розлучилися. Я була набагато сильніша за Володимира Павловича і змогла розпорядитися власною долею.

Знаєте, в житті я зробила багато помилок. Але найправильнішим моїм вчинком були моменти, коли я звільнялася від людей чужих, недоброзичливих. Я живу так, як хочу, а не так, як мені нав’язують. Свобода для мене — найбільша цінність. А якщо на шиї висить камінь, який тебе тягне на дно, високо не піднімешся. Тому я всім завжди раджу подумати про це.

«Я пишаюся тим, що Україна йде своєю дорогою»

— Наталіє Миколаївно, російські актори високого класу, до яких належите ви, свою неучасть у зйомках сучасного кіно пояснюють його низькою якістю. Мовляв, сценарії примітивні, режисери — халтурники, акторська майстерність низька. А як працюється зараз вам? Є цікаві пропозиції?

— Знаєте, у мене зараз немає жодного бажання працювати активно. Я це роблю лише в тому випадку, коли пропонують щось неймовірно цікаве. Радує у цьому сенсі найчастіше театр. Два роки тому трапилася дуже хороша роль у фільмі «Корольов» — матері головного героя. Ця дивовижна жінка фактично вдруге народила сина, коли ціною величезних зусиль витягла його з тюрми. Неймовірно складна роль, драматична. Я просила Господа Бога, аби він допоміг мені зосередитися і прожити це. І раптом звідкись все прийшло. Сльози побігли градом. Я не грала, я жила! Але що всі побачили на екрані?! Я просто сиджу на стільці. Причому в профіль! Де мої очі? Де все те, що я пережила? Нічого немає. І так по всій картині, без кінця щось не так. Жахливо! Дикий непрофесіоналізм. Я не прощаю такі речі, тому що сама все роблю до кінця.

Але, попри все, живу я зараз цікаво. Об’їздила майже увесь світ. А ще займаюся доброчинністю. Часто це заняття буває просто нестерпним. Ветерани нашого кіно зараз у катастрофічному стані. Є актори, які роками не виходять на вулицю і взагалі не рухаються. Раніше було простіше — у нас був «Кіноцентр» і спеціальний фонд, але після того, як туди прийшов Микита Міхалков, все зруйнувалося. Найголовніше в його житті — отримати якомога більше. Але водночас у нас є безкоштовне приміщення і бажання допомогти. Ось Свєта Харитонова, наприклад, яка знімалася в «Івані Бровкіну». Трубку телефонну не бере, тому що її психічно хвора дочка знищила всі телефони. Випадково зустріла її в тролейбусі. У результаті недавно вручили їй 20 тисяч. Деяким акторам присилаємо людей, аби прибрали в квартирі. Пристроюємо в санаторії. Ця робота віднімає багато сил і нервів. Але, слава Богу, хоч так щось робиться.

А взагалі час у Росії зараз нецікавий. Телевізор розбестив людей, перетворивши на електорат, яким легко маніпулювати на виборах. Та і вибору як такого немає. Заради відносного благополуччя, медіа погодилися на те, аби їх зробили одноклітинними. Телебачення маніпулює людьми. Немає свободи. Теперішні російські порядки мене просто дратують. Тому все, що пов’язане з Україною, для мене дуже дороге. І я пишаюся тим, що Україна йде своєю дорогою. У вас в парламенті багато суперечок, у вас в парламенті можна навіть побитися. А у нас уже давно немає дискусій. Тому бажаю, аби ви й далі будували свою незалежність. Жити потрібно з людьми, які навчилися високим стандартам життя. І не інакше.