Пропонований читачам «УМ» текст літератора, журналіста, перекладача, лауреата цьогорічної Шевченківської премії Ігоря Качуровського з Мюнхена «Спогад про Малу Виску» посяде особливе місце з–поміж різних текстів у переддень 75–х роковин Голодомору. Не через те, що його автор — талановитий письменник та журналіст, відомий переважно як «голос» на хвилях української редакції радіо «Свобода» в Мюнхені. А й тому, що це спогади людини, яка бачила страшний Голод на власні очі.
Ігор Качуровський народився 1 вересня 1918 року на Чернігівщині, в місті Ніжин у родині юриста, випускника Київського університету, що певний час обіймав посаду державного секретаря Української Центральної Ради. Дитинство Качуровського пов’язане з нині відомим усій Україні селищем Крути, де родина мала невеличкий маєток. Та прихід радянської влади вніс неспокій у розмірене життя — раз по раз родина переїздить. Урешті оселяються у Курську, де Качуровський закінчив школу та вступив до педінституту. Навчання перервала війна. Пізнього літа 1943 року родина перебирається на Захід. Понад 20 років (1968 — 1990) Ігор Качуровський працює журналістом. Як докторант Українського вільного університету /УВУ/ захищає дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» /1973/. З 1974 року викладав в УВУ курси теорії літератури та історії новітньої літератури. Донині мешкає у Мюнхені.
Цей текст — ще один штрих, ще один месидж до того загального поняття, яке нині всі ми в Україні, а за нами і світ, артикулюємо як Голодомор. Попри всезростаючу кількість публікацій про Голодомор, ми не маємо загального мартирологу жертв, без якого вшанування пам’яті перетворюється на «вшанування статистичних даних». Спогади тих, хто вижив у страшні часи Голодомору, є стежкою, що пов’язує нас із «мертвими і ненародженими». Вони не дозволяють забути, а відтак дати шанс на повторення трагедії. Змушують бути відповідальними перед минулим, перед пам’яттю про нього.
Холодну й сніжну зиму з 1930–го на 1931–й рік ми прожили в Ніжині.
Десь напровесні батька попередили, щоб тікав, бо мають заарештувати, і він відразу подався спочатку до Києва, а звідти — на Херсонщину, у Малу Виску, де жила материна молодша сестра, яка була замужем за партійцем пролетарського походження, що працював на цукровому заводі головним бухгалтером. Партійний квиток був у нього в кишені, а не в серці. Тож він влаштував батька економістом. Помешкання для родини батько знайшов аж під осінь, і ми: мати, я і материна тітка, стара революціонерка Марія Кониська, наприкінці серпня залишили рідний Ніжин і подалися до Малої Виски. Мені тоді минав 13–й рік.
Оселилися ми в господаря на ймення Федь Кавун. Це був кремезний підстаркуватий чолов’яга, знаний, як нам оповідали, під прізвиськом «Той, що з матнею», бо єдиний на цілий повіт носив козацькі шаровари на очкурі, «з Чорне море завширшки», сказав би Гоголь. До того славився своїм ненажерством: міг з’їсти відерний чавун вареників, а потім два дні вже нічого не їв, пив тільки воду...
Запам’яталася розповідь господині, як за нею і її сестрою гналася кульова блискавка. Обох їх знайшли в полі без ознак життя і відразу ж закопали по шию в землю (цікаво, чи практикують тепер цей засіб рятування забитих електрострумом?). Вона прийшла до свідомості, але сестру вже не врятували.
Господарі жили в звичайній селянській хаті, в глибині садиби, а над вулицею мали кількакімнатний дім, щоправда, саманний, проте під залізом і на два помешкання: в одній половині жила самотня жінка–службовець, у другій оселилися ми.
У нас би цього Кавуна давно розкуркулили. Але то було містечко, а не село, до того ж він, як і всі навколо, своєчасно встиг записатись до СОЗ’у, що означало «Спільна обробка землі» і мало бути переходовою ланкою до омріяної комуни як до «остаточної мети».
Була тоді й пісня:
Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
Діти лазять по дорозі.
Нема хліба, нема сала —
Контрактація забрала...
Кавунова садиба виходила на широченний став, по другий бік якого в густій зелені старих дерев виднілася цукроварня, були очерет і верби, але в ставу ніхто не купався і човнами не плавав. Вулиця звалася Басарабка і провадила до села Паліївки, де жили переважно українізовані молдавани: «Дід і баба по–нашому ще нічого не вміли, тільки по–молдуванському, батько й мати говорили і так, і так, ми вже більше по–нашому, а діти по–молдуванському уже й не розуміють».
День мого народження довго був у моєму житті прикрою датою: цього дня (1 вересня) треба було йти до школи після літніх вакацій. Я ходив до шостої групи (ані «кляс»; ані «класів» тоді не було), де, замість навчання, був лабораторний метод: нас поділили на бригади, і кожна самотужки мала опрацьовувати якусь певну тему, а потім хтось один відповідав за своїх співбригадників. Можливості здобути знання за такої системи взагалі не існувало; та й сам метод був вигаданий не інакше, як із метою: не допустити до поповнення зненавидженого у вищих партійних колах прошарку інтелігенції.
Найважливіше, що в школі була їдальня, де в кімнаті з чорною від мух стелею й великим написом «Просьба нибиця за хлебом» нам давали сякі–такі обіди. Я ніколи не відзначався бистроумністю, тож не відразу второпав, що «нибиця» означає «не битись».
Цілу осінь повз нас возили буряки на цукроварню. З початком морозів возіння припинилося. І тоді ми довідалися, що селяни здали державі все. А на трудодні взагалі нічого не отримали. Жодних присадибних ділянок по 30 чи по 50 «соток» тоді ще ніхто не нарізував, і вони мали жити з того, що зберуть зі своїх садків чи городчиків. Тож наприкінці листопада як у більшості мешканців самого містечка, так і в селян сусідньої Паліївки усі домашні запаси вичерпалися.
У грудні почався голод (про грудень 1931 року як про початок голоду в степовій Україні писав також генерал Григоренко). Тітка–пенсіонерка швидко зібралася й поїхала в Курськ, де в нас була рідня, в якої вона могла притулитися. А ми далі тягли півголодне своє існування. Теоретично робітникам і службовцям, зокрема працівникам цукроварні, мали давати пайок. Але пайка понад місяць не видавали.
Наш господар, Федь Кавун, славний своїми штаньми й своїм апетитом, якого тепер не міг вдовольнити, перший помер від недоживлення. Думаю, що всеукраїнський список загиблих і померлих голодною смертю слід починати його іменем...
Наприкінці січня нам нарешті видали довгожданий «пайок» у вигляді борошна, цукру, можливо, якогось товщу — не пригадую. І мати напекла хліба...
Котрогось вечора, досить пізно, під вікном хтось постукав. Мати відкрила, не питаючи. Зайшов молодий виснажений мужчина і попросив їсти. Ми, звісно, не питали, ні хто він, ні звідки. Про те, що йде до Одеси, сказав він сам... Йому дали тарілку юшки і дві скибки хліба. Юшку він із’їв, а хліб заховав до кишені. Їв він поволі, так, як їдять, було, наші статечні господарі, хоча одяг на ньому був не селянський.
— Насипати ще? — запитала мати.
— Ні, дякую: мені більше не можна. Я вже чотири дні йду не ївши...
Чи дійшов він до своєї Одеси?
Деякі робітники, навіть власники домів, кинули все й поїхали на Чернігівщину, на шосткинські військові заводи, де був тоді хліб. З нашої групи виїхав Сіва Панасенко; це від нього я вперше почув приповідку: «Вовки з’їли воли, ну а воза ж таки ми їм не дали». Деякі наші школярі були з Паліївки і приносили звідти невідрадні новини: то якийсь удівець, що лишився з дрібними дітьми, порізав дітей і сам зарізався (дітей у хаті, а сам під вербою), то якісь сусіди наїлися сапної конини, і їх усіх постріляли, а хату спалили...
Від недоживлення в мене почали кришитися зуби... Не знати, що було б далі, але на початку березня з Курська надійшов лист: у домі, де живе материна тітка, звільнилась кімната...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
