Портрет НЕ Президента

Після інтригуючого «далі буде» наприкінці другої подачі тексту «Психологічний портрет Віктора Андрійовича Ющенка» на сайті «Української правди» минуло доволі часу. А продовження все немає. Утім і дві опубліковані частини заслуговують на розгляд. З першого погляду зрозуміло, що «група професіональних психологів», які не назвали своїх імен, уклала не психологічний портрет, а гіпотетичний «психопатологічний образ особи». «Проффесіональним псіхологам» бракує елементарних знань не лише в галузі сучасного законодавства у сфері психіатрії, а й самої психіатрії й психології. А висновки про ментальність етносів вони виголошують, уявлення не маючи про традиції та базові цінності народів. Назагал текст нашпигований неправдивою і перекрученою інформацією. «Група» прочитала кілька газетних інтерв’ю Президента та його родичів і навизбирувала там непослідовних і незіставних деталей, з яких «склеїла» картинку ніби розгубленої постаті, що опинилася серед неналежних їй обставин. У тексті є багато смислових неузгодженостей, де один висновок суперечить іншому, що свідчить про душевну неврівноваженість «авторів» або ж добрячу порцію аперитиву для натхнення у написанні такого хитромудрого твору.

«Автори» зневажають батьків?

Основним засобом маніпулювання суспільною свідомістю «проффесіональниє псіхологі» обрали сутнісні складові української національної картини світу та базових цінностей української спільноти. Наприклад, звертання до батьків на «Ви». Цією рисою родинного спілкування український етнос здавна вирізняється з–поміж інших. Такі звертальні форми виявлялися «довічними» стосовно представників старшої рідні — бабусь та дідів, батьків. Дізнатися більше про самобутність української етичної культури можна у спеціальному дослідженні, підготовленому Центром українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій» (К., 2007.).

Неприпустимим, на наш погляд, є політтехнологічне «обігрування» теми батьків. Прикро, що «портретисти» не віддають шани тим, хто пережив страхіття Другої світової війни. Повоєнне покоління, яке з’явилося від батьків–свідків лихоліття чи й саме пам’ятало цей час людського страждання, ніколи не звіріло, незважаючи на недоїдання і нестачу одягу. Дивно, що «психологи» закидають Вікторові Ющенку, що він з’явився в родині учасника цієї війни. Непевно виглядає інтерпретація спогадів про батька Президента Андрія Ющенка, який нібито «демонстрував деспотизм у своїй вчительській праці». Хіба батьки «групи авторів» і вони самі не вчилися в школах, де шанували учителів і навіть поява вчителя у класі незалежно від його віку і стажу роботи змушувала клас затихати. Строгість учителя ніколи не засуджувалася.

Для української ментальності сила Авторитету набагато важливіша, ніж авторитет Сили, адже в українській культурі традиційною є боротьба «Правди проти сили» (що простежується у народних казках і переказах, у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Липи та інших); сакралізація влади на українських теренах простежувалась уже в добу Київської Русі, але українці ніколи не сакралізували владу чужинців; месіанство притаманне не лише російській культурі, Месією в українській культурі називають того, в кому бачать рятівника, визволителя. Місія — це не тільки важливе завдання, доручення, а й високе призначення, відповідальна роль. З Х ст. широко відомим є місіонерство Київської церкви (поширення християнства серед нехристиянської людності), українські проповідники не припинили своєї місійної праці й після приєднання Київської церкви до Московської.

«Украінскій — нє родной...»

Кумедним є твердження про вплив на Віктора Ющенка російської ментальності через близьке з росіянами сусідство місця його народження й дитинства. Авторам слід би попосидіти над джерелами і скласти уявлення про історичну карту українських етнічних земель, а не звертатися лише до політико–адміністративної карти сучасної Української дер­жави. Тоді б вони побачили, що і Стародубщина (теперішня Брянська область Російської Федерації), і Курська та Біл­городська області — це історичні землі Гетьманщини та Слобожанщини, в яких і скріпився дух козацької вольності ХVІІ —ХVІІІ століть. Навіть забудова цих земель — величні собори та монастирські комплекси — це квіт українського бароко.

Твердження, що для В. А. Ющенка «украинский язык не родной» ще більш упевнює у нефаховості авторів опусу в інтернеті. Адже не використано матеріал, який би дав підстави для повної характеристики мовця. Немає мовної вибірки з його побутового спілкування. Офіційна мова видає переважно заготовки й озвучення заздалегідь підготовлених документів. Для повної подачі портрета з психологічними особливостями, де провідне завдання виконує саме мовно–мовленнєва подача, неодмінно потрібно було зробити глибокий аналіз цих двох особливостей мовця.

Культурні обставини української дійсності змусили багатьох політиків новіт­ньої незалежної України перейти на українську. І за це їм велика подяка. Тим паче цьо­му сприяли політичні умови в Україні, де білоруський варіант іґнорування державної мови є неприйнятним. Такий перехід здійснив, зокрема, Леонід Кучма, але в нього відчувався часовий розрив поміж україномовним середовищем дитинства і періодом президентства — праця на заводі. Леонід Кучма по–новому вчився української мови. Але на цьому шляху він показав значні здобутки — опанував офіційно–ділову мову, а також міг говорити зі співбесідником без папірця.

Інші особливості мовленнєвої практики показує чинний Президент, у якого не відбулося мовного розриву. Через те його українська мова справді природно–жива, а не підручниково–навчена. Тому в його мов­ленні проглядає говірка його дитинства — діалект. А краса мови — в її розмаїтті, і дотепер літературна мова звертається до діалектних форм як до засобів збагачення, поглиблення змісту. Слід згадати і досвід європейських країн з високим рівнем економічного розвитку. Зокрема, Швеції і її мовної практики, де літературна мова вільно співіснує з розмовною.

Нотатки без гадки

Автори публікації закидають главі держави, що він «більше цікавиться мертвими, ніж живими». І натякають на Голодомор 1932—1933 років. Неназвані «психологи» не обізнані з українським культурним досвідом, де знання про попередні покоління і віддавання їм шани є природним обов’язком кожного. Вони не знають і про традиції вшанування минулих поколінь у інших народів. Зрозуміло, що і європейський досвід святкування Дня всіх святих, що припадає на 1 листопада, для них — лише інфернальний «Хеллоувін», а не щорічна традиція відвідування цвинтарів та фамільних склепів. Нехай побудуть у цей день в Італії, Іспанії, Португалії та Франції і тим, хто йтиме до місць поховання предків, кинуть зневажливе «некрофіли»! А як же батько й мати? Може, автори — вихідці з радянського інтернату, що, беручи на виховання дітей, полегшували життя зайнятій на виконанні виробничих норм радянській жінці? А як же співчутливе людське серце? Чи сплановане вбивство голодом для них — нормальне явище?

Дивно, що навіть хобі Президента розглядаються «псіхологамі» на рівні «сімптоматікі». Мабуть, вони не ознайомлені з величезним масивом досліджень зарубіжних і українських психологів (C. Long, V. Serbin, J. Averill, T. More, E. Marano, П. Лушин, І. Наталушко та інші) щодо важливої ролі духовного усамітнення особистості, яке пов’язане з внутрішнім пошуком, критичним мисленням, серйозною інтелектуальною роботою, творчою активністю. Духовне усамітнення є важливим ресурсом для особистісного розвитку людини. Утім «новатори–психологи» такі здібності та прояви називають «мистецькими хибами» українського Президента. А захоплення бджільництвом у цих же «псіхологів» подається як мегавада. Хоча й український традиційний досвід, і практика реформування цього виду господарювання, й винахід вулика Прокоповичем саме в Україні засвідчують, що це заняття було й залишається справою питомо українською. Навіть за царату фаховий журнал бджолярів у Російській імперії мав назву «Українське бджільництво» (виходив у Петербурзі у 1906—1917 роках).

Перераховані «псіхологамі» численні вади не тільки важко «вмістити» в одну (навіть психічно хвору!) людину, а й важко поєднати в цілісну систему теоретично, адже деякі з перерахованих характеристик суперечать одна одній. Професійний виклад цих питань міститься у працях П. Ганнушкіна, і будь–яка освічена людина може ознайомитися з думкою відомого психіатра, щоб зрозуміти, що автори «психологічного портрета В. А. Ющенка» насправді не здійснювали психологічного обстеження Президента України. «Профессіональниє псіхологі» принаймні мали б знати, що людина з такою, притягнутою ними, «колекцією» діагнозів ніколи б не була рекомендована до служби у прикордонних військах.

Тетяна ВОРОПАЄВА, кандидат психологічних наук,
Валентина ПІСКУН, доктор історичних наук,
Анатолій ЦІПКО, кандидат філологічних наук