Бульбяна стратегія: краще менше, але краще

Уявити життя українця без картоплі й сала — просто неможливо. Та, виявляється, не такі вже й дурні ми у своїй любові до цих двох національних продуктів. Сало — це ціла комора вітамінів, амінокислот і ще всіляких корисних для організму речовин. А картопля — це те, без чого людство взагалі не може вижити.

У село Рокині, де розміщений Волинський інститут агропромислового виробництва, в останні кілька років восени та наприкінці зими їдуть та їдуть вантажівки з українського сходу та півдня. Ділові люди і фермери вже підрахували, що, купивши недешеве елітне насіння, вирощувати картоплю навіть на їхніх поливних землях все одно вигідніше, аніж готову закупляти на тій же Волині. Тому приїжджають до Рокинів за елітною насіннєвою картоплею, вибір якої тут великий.

Глянувши на поле, можу сказати, який там буде врожай

Україна за її валовим збором входить до шістки основних світових виробників поруч зі США, Росією, Китаєм. Але, на жаль, не за рахунок високої врожайності, а за рахунок великих площ під цією культурою. Якщо у нас середня врожайність становить 130—150 центнерів із гектара, то в них — від 450 і вище. Ми не можемо досягати таких врожаїв, бо тепер картопля вирощують в основному дрібні приватні господарі на невеликих площах. А на маленьких ділянках технологічно неможливо підняти врожайність до таких показників. Наші селяни не забезпечені ані міні–фрезами, ані міні–комбайнами. У поляків усе це є, бо там завжди дбали про приватного господаря, навіть у часи соціалізму збереглася приватна форма власності на землю. На щастя волинян, сусіди за Бугом постійно оновлюють свій реманент, а старий збувають на Україну. Завдячуючи цьому, сьогодні волиняни вже майже не садять і не копають картоплю вручну, як було це років ще п’ять–сім тому. Люди зрозуміли, що таке прогрес.

— А на моїй рідній Вінниччині й досі садять під лопату, бо там і секонд–хендівської техніки майже немає. Що казати, коли ми в інституті мусили донедавна наймати двадцять людей, щоб перебрати всю насіннєву картоплю. Тепер купили польську картоплесортувалку і шестеро осіб за день може з її допомогою перебрати до двадцяти тонн бульби. Дрібниця? Але дуже показова, — розповідає директор Волинського інституту агропромислового виробництва Віталій Пахольчук, який присвятив картоплі понад двадцять років наукових досліджень. — Чомусь у нашій країні невигідно виготовляти для селянина, для села щось якісне і вічне. Мені у 2002 році довелося побувати в Білорусі. І тоді нам показували експериментальні зразки білоруського зернозбирального комбайна. Сьогодні цей комбайн сябри вже продають по всьому світу. Російські «Дони» намагаються збувати українцям, а самі переходять на свій «Полесье». Двісті штук їх уже закупила Україна.

Проблема картоплярства нині в тому, що ним стали займатися не професійно, всі, і тільки для того, аби вижити. Тобто люди садять бульбу, щоб себе прогодувати, а як пощастить — трохи продати і заробити. Великотоварні господарства картоплею майже не займаються, окрім деяких фермерів. За такої ситуації дуже важко втілювати сортову політику і щось планувати в цьому напрямі.

Згадую ті часи, коли тільки один Рожищенський район відправляв на схід і південь 35—40 тисяч тонн картоплі. У господарствах бульбу вирощували тільки по сортах. Інститут сам завозив насіння, бувало, привозили, висипали ледве не силою біля сховища. Дотримувалися всіх технологій вирощування й захисту. Тоді Росія, Середня Азія їли волинську картоплю! А тепер знаєте, що робить селянин, аби урожайність збільшити?

— Купує елітне насіння нових сортів?

— Та де там... Змішує всі сорти, які має, сподіваючись, що якийсь та вродить. Хоч це найбільша помилка, яка може бути. При змішуванні сорт швидше вироджується. Щоб отримати хороший урожай, ділянку треба засадити сортовою картоплею. У нас практично немає якісної картоплі. Подивіться на поля. Це ж рай для дротяника і хруща, бо роками землю не обробляють як слід. Проблема ще й у тому, що селяни й досі в агротехнічних моментах роблять багато чого в силу звички, а не наукового обґрунтування. Мовляв, так батьки наші робили, так і ми робимо. І не вони в тому винні. Колись моя теща теж під плуг картоплю садила. На 70 сантиметрах три рядки втулювати примудрялася. Землі було шкода. Я посадив по два рядки. Теща в шоці була, скільки жила, такої картоплі не бачила. Відтоді довіряла цю справу тільки мені. Глянувши на поле, можу сказати, який там урожай буде.

Сортова політика — діло тонке

— Віталію Дмитровичу, зважаючи на те, що держава картоплярству не приділяє належної уваги, чи не станеться так, як сталося свого часу з льоном? Знищили галузь, довели до ручки, льонозаводи за копійки продали, а тоді почали відроджувати льонарство...

— Йдемо до того. Як ви думаєте, чому в нас дотують з держбюджету зерно, тваринництво, навіть льон стали дотувати, хоч тепер не дуже хто хоче ним займатися. Непросто відродити те, що знищено. А картоплю держава не дотує. Мотивують тим, що нею займається, в основному, одноосібник. При бажанні можна було б знайти механізм дотування й одноосібника. Дякувати, на рівні нашої області намагаємося хоч щось робити щодо цього. Здається, тільки на Волині діє обласна програма підтримки особистих селянських господарств. І якщо селянин вирощує сортову картоплю і продає насіння — з бюджету області йому відшкодовують певні кошти. Щодо оновлення сортів теж намагаємося виходити з ситуації. Співпрацюючи з сільськими радами, господарі висаджують демонстраційні полігони і продають здоровий насіннєвий матеріал усім охочим. Обласна інспекція з карантину рослин виділяє кошти на закупівлю сортів картоплі, стійких до раку і нематоди. Насіння безкоштовно роздається людям на території, де велика масштабність зараження цим шкідником. Це теж хороша підтримка.

— Є сорти, що культивують у нашій місцевості десятиліттями. І люди не хочуть від них відмовлятися.

— У колекції нашого інституту є сорти, яким по 150—200 років. Більшість із них відпрацювали своє. Але вони мають суттєву перевагу — стійкість до місцевих умов вирощування. Серед них є дуже цікаві й генетично міцні. У Любомльському районі, наприклад, дехто й досі вирощує картоплю познанку, завезену сюди ще за Польщі. Та ж сама кубинка. Років із чотири тому в Інституті картоплярства була делегація з Америки. Так їх не можна було відтягнути від стенду, де виставлялася колекція наших українських раритетів. Серед них були відомі сорти, які в них уже давним–давно зникли. Там сорт відпрацював своє, і фермер його знищує. А завдяки консервативності нашого дядька такі сорти, яким більше сотні літ, збереглися донині. У колекції нашого інституту є 86 сортів. Звичайно, продуктивність їх і потенційні можливості зрівнятися з сучасними не можуть. Але вони генетично стійкі. І тим цікаві.

І без генетично модифікованих сортів Україна могла б картоплею, наприклад, нагодувати не лише своїх громадян, а й стати потужним експортером у світі. За умови, якби держава була в цьому зацікавлена. Для цього треба лише техніку, кредити, насіння і міждержавні угоди, куди вирощене продати. Якщо Ізраїль завозить свою картоплю в Одесу, а не в Африку, яка голодує, — значить, це комусь потрібно. Польща нам везе і Туреччина. Це вигідно комусь, але тільки не українським селянам. Давно пораховано, що зернові на одному гектарі не можуть дати чистого прибутку стільки, як картопля.

— Торік переважну частину свого насіння ви реалізовували в основному, в східні і південні області України. На Волині продали значно менше. Ця тенденція зберігається й зараз?

— Казати про цей рік ще рано. Але там підприємливі фермери серйозно зайнялися вирощуванням картоплі й мають пристойні урожаї — до 300—400 центнерів із гектара. Це Луганськ, Дніпропетровськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв. Ми торік реалізували туди близько двох тисяч тонн суперелітного й елітного насіння. Цього року ціна суттєво не зросла, може трохи, хоч добрива і міндобрива подорожчали вдвічі. В середньому від двох–п’яти до шести гривень за кілограм.

На Сході й на Півдні полюбляють чомусь червону бульбу, волиняни ж надають перевагу білій. Маємо багато сортів цікавих і продуктивних: аносте, санте, дніпрянка, слов’янка, поляна, лілея, обрій, водограй. Усі сорти нематодостійкі. Маємо на них ліцензії, сплачуємо роялті селекціонерам, як годиться. Тобто придбати в нас неякісний посадковий матеріал неможливо. Це на базарі вам продадуть те, що хочете, як бачив я одного разу. Зараз реалізується багато іноземних сортів, невідомо на яких умовах і в який спосіб.

Представники іноземних фірм, напевне, що представлені в Україні, але вони не виставляють ніяких претензій щодо незаконного використання їхнього сорту до пори до часу. Коли поширення сорту набуде величезного масштабу, ось тоді вони звернуться в суди, нагадають про авторське право тощо. І в цьому велика небезпека. Бо у такий спосіб здійснюється експансія іноземних сортів на Україну. Так витіснятимуть з українського ринку вітчизняні сорти. Зважаючи на рівень державної підтримки картоплярства і в якому стані перебуває наш Інститут картоплярства, зробити це буде неважко. Сортова політика — діло тонке. Якось білоруські колеги поїхали з делегацією в Китай і побачили на виставці свої сорти бульби, але вже китайського походження. Їх у них потихеньку вкрали і зробили китайськими.

Господарям, які хочуть займатися вирощуванням картоплі професійно, порада одна: сорти треба поновлювати кожні чотири–п’ять років, а не через десять, як більшість робить. Бо картопля як культура вегетативного способу розмноження дуже швидко вироджується. Згадайте–но, як і чим діди та батьки наші після війни садили картоплю? Луки — пайками. А це так званий вічковий метод, що є дуже ефективним для оздоровлення сорту. Біда примушувала економити, і водночас таким чином оздоровлювався насіннєвий матеріал. Отож–бо інтуїтивно наші селяни теж багато що правильно робили й роблять. Хай ще трохи науку слухають — і все буде гаразд.