Дорога в кишені

Автомобільна прогулянка Україною. — К.: Балтія–Друк.

Автопутів­ники, власне, тільки пробиваються на український книжковий ринок. Перші порадники для автотуристів з’явилися в київському видавництві «Грані–Т» лише торік. Аж ось за діло взявся головний продуцент туристичної літератури — столична «Балтія–Друк». Ця книжка поки що не стала матрицею жанру, оскільки гальмівний шлях «географічного» підходу дається взнаки. Але тут уже виразно прозирає новий «головний герой» — дорога. Тобто розповідь гіда усе міцніше прив’язується до шляхових вказівників: мовляв, зверни направо, поїдь наліво — враження гарантуються.

Спробуймо і ми з цим путівником проїхати добре знаною усім книгарям магістраллю М 06, що пов’язує столицю з Форумом видавців у Львові. Отже, тиснучи на педалі з усією вранішньою енергією, ви швидко проминаєте Київщину та Житомирщину, але щойно потрапите на Рівненщину — нога сама почне шукати педаль гальма. Авжеж, ви уже в Замковій зоні України. Ліворуч — Корець; здалеку видно його замок, добре описаний у книжці. Цікавих відомостей у путівникові доста, аби затриматися бодай на півгодини у містечку, власник котрого Юзеф Чарторийський колись заснував фабрику порцеляни, що «не поступалася саксонській і була кращою за віденську».

Ще 70 км трасою — і перед вами Рівне, місто, яке остання війна змінила повністю: «Між Першою та Другою світовими війнами 70% місцевого населення становили євреї... «Совєти» вигнали з Рівного поляків, а нацисти розстріляли євреїв. Останнього власника міста князя Адама Любомирського радянська влада 1939 року посадила до в’язниці, де він і помер».

Далі — Дубно. Тамтий замок давав прихисток Карлу ХІІ, коли він відходив після Полтавської битви, а слідом за ним тут гостив Пьотр І, котрий шведського короля переслідував. Нікуди не поспішали у цих стінах хіба радянські вояки: «До 1986 року тут перебувала військова частина, що знищила рештки інтер’єрів».

А шлях М 06 уже веде Львівщиною. Під Олеськом треба бути обережним — віддаля височить один із найкрасивіших наших замків, і це добряче відволікає від дорожньої ситуації. Тут народилися два королі Речі Посполитої — Ян ІІІ Собеський та Михал Корибут Вишневецький. А збудовано замок поблизу легендарного Пліснеська, про який відомий історик Омелян Пріцак пише так: «У ХІІ ст. Пліснеськ був одним із найбільших міст на Русі... свого роду Нью–Йорком на Русі» (Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». — К.: Обереги, 2008).

Юрій НИКОЛИШИН. Земля Львівська. Замки, палаци, храми, пам’ятки природи. — Л.: Апріорі.

Це не так навіть путівник, як мак­симально навантажений ілюстрованою інформацією буклет. З усіма принадами добре зладженої рекламної продукції, яка не відпустить вас, поки не витягне, куди хоче. Цьому ефектові неабияк сприяє майстерна фотографія Юрія Николишина, котрий по виході п’ять років тому свого альбому «Елегії Львова» став реальним конкурентом славного львівського світляра Василя Пилип’юка. Книжку також зорієнтовано на автомандрівників — бодай тому, що оглянути принади двох десятків міст без авта неможливо. А розтягувати задоволення з огляду на розклад рейсових автобусів — не дасть ця невеличка, але притягальна книжечка.

Ukrainre. Travel guide. Сер. «Мальовнича Україна». — К.: Ваклер.

По суті справи, це єдиний у нас путівни­к для англомовних гостей, зроблений за прийнятною на Захо­ді схемою. Ілюстрував його здебільшого сам автор, Сергій Удовик. Але сказати, що тут уміщено фотографії, відомі за попередніми україно– та російськомовними довідниками цього видавництва, не можна, оскільки фотограф увесь час подорожує країною й перезнімковує туристичні об’єкти, прагнучи якнайкращого ракурсу й освітлення. Таким чином, багато світлин у цій книжці сягають символічного рівня. Чи не єдина вада книжки — невиразна обкладинка.

С. КУЗЬМИЧЕВА, О. КУЗЬМИЧЕВ. Киев. Сер. «Orangевый гид». — Москва, Эксмо.

Для порівняння — закордонний путівник українською столицею: «От российских авторов–путешественников, разработанный «своими для своих». Це яскравий зразок авторської книжки нового покоління, розрахованої на користувача, що звик вивчати історію не за монографіями вчених, а за телесеріалом Парфьонова «Намєдні».

Найточніше визначення жанру — дорожні нотатки. Молоде подружжя захоплено блукає київськими вулицями, нехтуючи традиційною ієрархією туристичних цінностей. Тобто біля якоїсь загальновизнаної пам’ятки вони просто «відзначилися» (короткий, хоч і жвавий, опис; одне фото), натомість опинилися в місці, котре зазвичай ігнорують українські автори путівників — наприклад, в міні–архітектурному парку на Трухановому острові (звідси до книжки потрапило аж 11 світлин!). Проходи музеями сусідять із відпочинком на київських пляжах. Окремі розділи — «Нічне життя», «Шопінг» та «Українська кухня» (тут автори не шкодують знаків оклику).

Книжку просто цікаво читати з огляду на незвичне сприйняття звичних нам реалій. Уже на початку автори діляться таким, наприклад, сильним враженням: «Милиция в городе мирная. На каждом шагу документы никто не проверяет». За Філармонією, під дружбонародівським «Ярмом» їм спадає на думку така асоціація: «Поразительно напоминает ныне демонтированную московскую скульптуру Мухиной «Рабочий и колхозница». Знов–таки окремий розділ — «Культура киян», де часом подибуємо дивовижні, але щирі розмисли, як–от: «Впрочем, нам–то суржик понимать значительно легче, чем родную украинскую «мову». На жаль, в Україні таких рефлексійних путівників (про Москву, Краків, Франкфурт etc.) поки що не пишуть.

К. В. ШЕРОЦЬКИЙ. Киев. Путеводитель. 1918. — К.: Книга Роду.

У цій книжці про шопінг та нічне життя, ясна річ, нічого немає. Вона «предназначена для лиц, желающих видеть в Киеве по возможности все носящее на себе следы художественного вкуса». Це репринтне відтворення першого українського путівника, який був колись шалено популярним, і з 1918 року не перевидавався. Ностальґійно привабливий стиль викладу, ерудиція автора та прагнення до всеохопності — усе це не застаріло. Шкода, лишень, що видавці не додали сучасних коментарів (деякі пам’ятки не збереглися, змінилися наз­ви). Але для поціновувачів краєзнавчої старовини — це, безумовно, подарунок.

Віталій КОВАЛИНСЬКИЙ. Київські мініатюри. Книга сьо­ма. — К.: Купола.

Власне, лише перша книжка Віталія Ковалинського відповідала назві «мініатюри», бо вже з другого тому він почав тематично групувати свої розвідки: з’явилися блоки «Київські лазні», «З історії київських тюрем», «Київське пиво» тощо. Четверта книжка (2005 рік) мала єдиний підзаголовок «Під червоними ліхтарями» й розповідала про... ну, самі розумієте, про що. П’ятий том — історія столичних банків, шостий — все про аптеки і, нарешті, новинка має підзаголовок «Київ на воді».

Найбільше місця в ній присвячено Трухановому острову, який лише в 1923 році перестав бути територією Чернігівської губернії. Нині це місцина в самісінькому центрі столиці, а тоді — місце заміських пікніків, де, між іншим, водилися «зайці–русаки, тхори, норки, горностаї, ласки, видри». Діставалися туди на човнах за 15 копійок в обидва кінці (з огляду на сьогоднішній транспортний неспокій у Києві варто порівняти: того ж року кіло свинини коштувало 30 коп. ).

В. Ковалинський розповідає, як поставала й розвивалася індустрія розваг на Трухановому острові. Першим почав окультурювати ці піски київський підприємець Адам Гінтовт у середині ХІХ століття: влаштував літній театр, відкрив ресторан, організував регулярну переправу та головне — розбив парк, висадивши понад три тисячі дерев (липа, сосна, акація, каштан). Улітку 1918 року німці влаштували тут перший у Києві пляж у сучасному розумінні. З приходом більшовиків доля притягального для киян острова різко змінилася: 1919–го тут заснували концтабір «для буржуїв» (людей депортували сюди з Печерська та Липок, а в їхні квартири вселяли червоноармійців; «частину приміщень віддано китайцям» — повідомляла тодішня газета). Останній спалах владного інтересу до Труханового острова датовано 2001 роком, коли тодішній мер О. Омельченко оприлюднив плани грандіозної реконструкції цієї території (де, як він висловився, «усі будують, що заманеться»). Але не склалося...

Книжка, що є гарним мік­с­ом із біографіки, мемуаристики та історії повсякдення, по вінця наповнена подробицями минулого міського життя, пов’язаними з Дніпром: історія усіх мостів (Київ «обходився» без сталої переправи аж до 1853 р.); хронологія руйнівних повеней, що припиняли рух трамваїв Подолом; історія освоєння прибережних місцевостей. Наприклад, район нинішнього метро «Лівобережна» — Микільська Слобідка — був колись «етапним пунктом на шляху арештантів і колодників, яких відправляли з Києва на заслання до північних країв Російської імперії». Саме тут продавалася найдешевша в Києві горілка і то — в необмеженій кількості (1879–го року у Слобідці постійно мешкало лише 148 чоловічих душ, а генделиків тут працювало — 23). До справжніх наукових відкриттів цієї книжки належить публікація подробиць вінчання Ніколая Гумільова та Анни Ахматової (1910 р. )

НОМІНАЦІЯ «ВІЗИТІВКА»

1. Автомобільна прогулянка Україною: путівник. — К.: Балтія–Друк, 576 с.

2. Віталій КОВАЛИНСЬКИЙ. Київські мініатюри. Книга сьома. Сер. «Бібліотека Музею історії міста Києва». — К.: Купола, 596 с.

3. С. КУЗЬМИЧЕВА. О. КУЗьМИЧЕВ. Киев. Сер. «Orangевый гид». — Москва, Эксмо, 272 с.

4. Ukrainre. Travel guide. Сер. «Мальовнича Україна». — К.: Ваклер, 510 с.

5. К. В. ШЕРОЦЬКИЙ. Киев. Путеводитель. 1918. — К.: Книга Роду, 400 с.

6. Юрій НИКОЛИШИН. Земля Львівська. Замки, палаци, храми, пам’ятки природи. — Л.: Апріорі, 80 с.