Віват, академіє!

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав Указ «Про заснування Української академії наук у Києві». Утілилася давня мрія українських інтелектуалів. Українська наука нарешті отримала статус академічної — такий бажаний, але недосяжний у багатолітній період бездержавності. До того часу всі намагання українських учених, зокрема Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, попри відповідність його вимогам європейських академій, не мали успіху.

Отримавши нагоду дорівняти українську науку до науки інших європейських країн, засновники академії утворили її за кращими зразками тогочасної світової науки. Та й інновацій, доти невідомих європейськимим академіям, у новоствореній науковій установі не бракувало. Як згодом зауважить історик Дмитро Дорошенко, академія мала «широку програму»: вперше увійшли до академічної структури технічні установи, надзвичайно широко потрактовано українознавство (при відсутності традиційного для академій окремого відділу для вивчення вітчизняної культури). У розумінні членів–засновників академії, зокрема її першого президента Володимира Вернадського, українознавство — це не лише українська культура, а й демографія, географія, навіть геологія.

Та не всі плани наукових мрійників втілено у життя. Недовго тривав український ренесанс початку ХХ століття. Деякі з ідей перших українських академіків, попри їх актуальність, не реалізовано і до 90–ї річниці від заснування Української, а нині — Національної академії наук. Її засновники передбачали створення у Києві цілого академічного містечка на його тодішних околицях — щоб рух у місті не заважав роботі точних приладів, щоб усі академічні будівлі містилися поряд. У тиші архівних шаф і досі зберігаються пропозиції зі створення такого центру та наукові експертизи місця, де він мав бути. Тоді академічна спільнота пропонувала звести академічні будівлі у Голосіївському лісі або Кадетському гаю. Проте промайнуло 90 років безперервного існування найвищої наукової установи України, а її будівлі так і розкидано по всьому Києву. Ще й поменшало філій, що були закладені у перші роки існування (як наукові товариства, що працювали у її складі або під загальним керівництвом академії). Утворені у наступні десятиліття філії, зокрема у Львові та Криму, попри їх важливість для української науки, — лише дещиця супроти скасованої у 1930–х роках наукової мережі по всій Україні.

Ліквідацією наукових товариств при академії не обмежуються втрати української науки з початком централізації та творенням єдиного радянського наукового простору. Досі дається взнаки відсутність знищеного на початку 1930–х років Інституту української наукової мови, що готував, зокрема, термінологічні словники з усіх галузей науки. Проте сам факт, що українським вченим, попри всі жахи тоталітаризму, що нищив потенціал української науки, попри всі складнощі пострадянського періоду вдалося вберегти найвищу установу, яка репрезентує у світі національну науку, заслуговує на повагу.

Світлана МОРМЕЛЬ