Каноніри

Гаролд БЛУМ. Західний канон. Книги на тлі епох. — К. : Факт.

Найцікавіша книжка про літературу з тих, що вийшли в нас останніми роками. Професор Єльського університету (США)
Г. Блум — постать першого ряду у світовій критиці. Усі праці, які заторкують проблему канону, — або полеміка з ним, або розвиток його поглядів.

Літературний канон — це реєстр книжок із необмеженим терміном придатності та абсолютною гарантією якості. Це твори, які зазвичай іменуємо класичними або хрестоматійними. Канон повільно, але постійно оновлюється, оскільки, за визначенням Г. Блума, — це «результат вибору між творами, котрі борються один з одним за виживання». Але хто здійснює цей вибір?

У загалом цікавій рецензії на цю книжку, уміщеній в альманасі «ЛітАкцент» (К. : Темпора, 2008), є, проте, одне хибне твердження: нібито
Г. Блум вважає, що творцями канону мусять бути самі письменники. Це не так. Його позиція майже тотожна настанові іншого топ–критика, німця М. Райх–Раніцького, котрий якось сказав: «Большинство писателей понимают в литературе не больше, чем птицы в орнитологии» (Моя жизнь. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002). Отже, «творцями» канону є критики, а сама критика, вважає Г. Блум, — «це різновид літератури мудрості».

Центральне місце в європейському літературному каноні, за Г. Блумом, посідає Шекспір, який «переважає усіх інших у зображенні мутацій людської психіки... Він не лише кращий за інших, він, власне, і є винахідником змалювання психологічних змін персонажа, котрий вслухається в себе». Значення великого англійського драматурга для сучасної цивілізації значно більше за його суто літературні чесноти: «Шекспір, як би ми не намагались це забути, багато в чому винайшов нас; якщо додати решту Канону, то вийде, що Шекспір і Канон повністю визначили наше буття».

Сам список авторів, які «визначили наше буття», обіймає цілих сто сторінок наприкінці книжки. «Прохідний бар’єр» до цього пантеону доволі високий і ніяких пільг не передбачає. Саме через це «сучасні автори не люблять чути, що їм доведеться змагатися з Шекспіром і Данте, як це намагалися робити у своєму прагненні величі й досконалості Джойс та ще хіба, із сучасних західних авторів Бекет, Пруст і Кафка».

Л. Є. ШКЛЯР, А. Г. ШПИТАЛЬ. Під знаком Нобеля. — К. : Грамота.

Більшість із майстерно схарактеризованих Г. Блумом письмен­ників ми знайдемо і в цій книжці. Кожному лавре­атові присвячено біографічний нарис, короткий літературознавчий аналіз творчості та вміщено його нобелівську промову. До кожної статті додано повну бібліографію усіх творів кожного автора, перекладених українською та російською. А список цих перекладів, слід зазначити, постійно зростає. Торік в Україні вийшло дев’ять книжок нобеліантів; уже цього року в серії «Лавреати Нобелівської премії» (видавництво «Юніверс») з’явилися твори Ясунарі Кавабати, Чеслава Мілоша, Томаса Манна.

Компактна і глибока інформативність — головна принада цього видання. На жаль, принаджує це не лише вдячних читачів, а й недоброякісних журналістів. Наприклад, така собі Є. Ковалевська «написала» історію Нобелівської премії для сайту «ЛітАкцент». Насправді — це привласнена вступна стаття з книжки «Під знаком Нобеля». На жаль, від інфільтрації таких «авторів» не застраховані й поважні видання, до яких, поза сумнівом, належить цей літературний інтернет–проект.

Ніла ЗБОРОВСЬКА. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. — К. : Академвидав.

Це, по суті справи, альтернативна історія українського письменства. Зі школи відомі імена — Котляревський, Шевченко, Куліш, Франко, Леся Українка, Винниченко — у несподіваному психоаналітичному вис­вітленні. Класичний фройдизм підштовхує літературознавця до кількох цікавих висновків: не лише про те, що «література і сексуальність взаємопов’язані», а й про механізми формування сучасної ментальності, в чому література зіграла роль потужного каталізатора. До найкращих сторінок книжки належать ті, де аналізовано українсько–російські літературні взаємовпливи. Наприклад, «перший психологічний портрет Російської імперії та російської людини дав М. Гоголь у романі «Мерт­ві душі» (1841). Його вивершив Ф. Достоєвський у романному пророцтві «Брати Карамазови» (1880), проявивши садомазохістський характер типовим для імперської психології, несвідомою основою якої є перверсивна сексуальність і патологічний інстинкт жорстокості».

Чимало дослідницької уваги приділено сучасному літпроцесу. Авторка класифікує чи не всіх нині відомих письменників, а найбільш доскіпливо — Пашковського, Ульяненка, Андруховича, Цибулька, За­буж­ко. Але про це ви довідаєтеся, лише прочитавши усю книжку цілком, оскільки, хоч як прикро, іменний покажчик відсутній.

Тамара ГУНДОРОВА. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — К. : Критика.

Не цурається психоаналітичного інструментарію й авторка цього дослідження. Відомо ж бо, що Фройд би плакав, якби спробував розібратися з постмодернізмом, «дискурсивний простір якого ґібридний, неієрархічний, позбавлений тяглости, різноспрямований та іронізований». Т. Гундорова робить «генеральне прибирання» у домівці українського постмодернізму й доходить висновку, що не все тут так погано. Принаймні вибудувати канон сучасної літератури — цілком можливо. Приміром, так: «Спробуємо уявити, який приблизно канон, з огляду на українську літературну традицію, міг би бути в Андруховича як прозаїка. Там, напевно, мав би бути присутнім Валерій Шевчук. Сам Валерій Шевчук називає своїми попередниками в ХХ сторіччі деяких представників «розстріляного відродження» — Валер’яна Підмогильного тощо. Перед ними, очевидно, — Іван Левицький, але своїми нехрестоматійними творами — романом «Хмари» і т. д. Ще раніше — Сковорода. Перед Сковородою — бароко, козацькі літописці, Іван Вишенський... Тобто треба вибудувати такий канон аж до «Повісті врем’яних літ... »

До всього, авторка вважає, що нині постмодернізм «іде на спад... Відтак питання про масову культуру стає чи не основним після постмодернізму».

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО. Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан.

У монографії епатажного критика (Н. Зборовсь­ка класифікує ІБТ як літератур­ного хулігана та садоавангардиста) є фраза, котра може правити за авторське зізнання: «Жанр наукової провокації як форма літературознавчої експансії». ІБТ–науковець здійснив таке собі Пелевінське дослідження ґламуру й дискурсу в термінології українського літературознавства. Його також непокоїть «безконтрольна «архівізація» культури», а тому він пропонує цілу низку нових тестів для витворення сучасного канону. Зокрема, колоду сьогоднішніх українських письменників він розкладає на пасьянс «київського», «харківського», «подільського», «поліського», «південноукраїнського», «станіславського» та «прикарпатського» текстів», а також уводить до вжитку низку екзотичних термінів, наприклад — «літературний шизоаналіз».

Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО. Артеґраунд. Український літературний істеблішмент. — К. : Факт.

Херсонсь­кий професор уклав свій канон «іміджевих і брендових українських письменників», до якого ввійшли десятеро: Андрухович, Бондар, Прохасько, Жадан, Покаль­чук, Ірванець, Винничук, Дністровий, Іздрик, Подерв’янський (авторів–жінок буде канонізовано в наступній книжці). Категорією, що всіх їх об’єднує, є філософське розуміння гри: «Гра стала універсальною константою, категорією й аксіологією нинішньої цивілізаційної ноо­сфери, безваріантно охопивши всі площини практичної та духовної діяльності, найавторитетніше місце серед яких належить політиці, економіці, науці, культурі й, звичайно ж, мистецтву та літературі... Гра стала сейсмографом розумової непересічності, мисленнєвої неординарності... Уже не карнавал — вакханалія гри».

Людмила ТАРАН. Жіноча роль. — К. : Основи.

Гарне доповнення до суто «чоловічої» книжки Я. Голо­бородька — дослідження «стану і статусу жінки, відтворених у сучасній українській літературі... процесу жіночої самоідентифікації у чоловічому світі». Розглядаючи творчість письменниць, Л. Таран доходить висновку, що жіночий «текст — це звільнення, це реалізація щастя, втілення–утвердження на письмі власної самос­ті». Проаналізовано творчість Оксани Забужко, Теодозії Зарівної, Євгенії Ко­ноненко, Надії Тубальцевої, Марії Кривенко, Ніни Матвієнко та Ніли Зборовської: «У моменті автобіографізму «максимально відверте», «шокове» і «скандальне» з–поміж інших відомих мені спроб у сучасній українській літературі, напевне, під пером саме Ніли Зборовської має найзухваліший вигляд».

НОМІНАЦІЯ «ХРЕСТОМАТІЯ»

1. Гарольд БЛУМ. Західний канон. Книги на тлі епох. Сер. «Висока полиця». — К. : Факт, 720 с.

2. Тамара ГУНДОРОВА. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — К. : Критика, 264 с.

3. Ніла ЗБОРОВСЬКА. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. Сер.«Монограф». — К. : Академвидав, 504 с.

4. Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО. Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 144 с.

5. Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО. Артеґраунд. Український літературний істеблішмент. — К. : Факт, 160 с.

6. Людмила ТАРАН. Жіноча роль. — К. : Основи, 128 с.

7. Л. Є. ШКЛЯР, А. Г. ШПИТАЛЬ. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901—2006. — К. : Грамота, 504 с.