— Олесю, як ви потрапили до Лондона?
— Я навчалася в Київському університеті технології і дизайну. Були якісь контакти, десь показувалась, брала участь у конкурсі молодих дизайнерів «Сезони моди — погляд у майбутнє», інших конкурсах. І в один прекрасний день пролунав дзвінок, і мене запросили працювати до Лондона, в китайську компанію, яка володіє 20–ма дизайнерськими брендами.
— Чи складно дизайнеру знайти роботу в Лондоні?
— Для мене не складно. Я вважаю, що наша освіта краща, ніж британська. У нас дуже технічна освіта, у нас дають навички. Я всю колекцію можу зробити сама з нуля. Я можу сказати швачці, чого я хочу. Я контролюю процес від ескізу до остаточного результату. А в них зосереджуються на креативі. І часто виходить так, що ідея хороша, але розвалюється на етапі втілення. Британським дизайнерам бракує технічних навичок і знань.
— Для кого ви працюєте?
— Крім моєї марки Molessa, я також працюю для компанії, яка шиє вечірній і весільний одяг Caroline Castigliano — я там молодший дизайнер і конструктор, у Великобританії я спеціалізуюся на вечірній і весільній моді. Це в мене вже п’ята компанія за п’ять років. Працюю іноді фрілансером в інших компаніях. Цілий рік я стажувалася в Олександра МакКвіна, допомагала готувати колекцію весна–літо 2007 р. Я займалася створенням форм плаття.
— Чого ви навчилися в МакКвіна?
— Я побачила, як працює модний бізнес — увесь процес, усі стадії. Я і в Париж їздила, допомагала за кулісами. Вивчила саму схему роботи.
— Ви б хотіли залишитися працювати в МакКвіна?
— Чесно кажучи, ні. Ви знаєте, там відчувається складна обстановка, у великій компанії ти не зможеш зробити того, що можеш, коли працюєш сам на себе.
І от через п’ять років роботи в Британії захотілося чогось, що відбивало б мої ідеї. Там, якщо твій одяг не носибельний, марка не буде жити. Тому беру участь у комерційних виставках, де приходять в основному баєри, які напряму роблять замовлення малих партій одягу, створюють розміри під конкретні магазини і так далі. У листопаді я показуюсь на лондонській виставці FashionExpo, в якій беруть участь дизайнери і виробники, вона спрямована на пошук споживачів.
— Чи знайомі ви з іншими українськими дизайнерами, які працюють у Лондоні?
— Усі мої друзі — візажисти, стилісти, які тут шукали себе, виїхали з Лондона.
— А вам там простіше жити, ніж у Києві?
— Простіше не в плані життя, а простіше з просуванням свого бренду. Там дуже висока конкуренція, але є канали, агенції, які тебе просувають.
Україна ще «не виробила» прошарок споживачів, які б користувалися дизайнерськими речами. А там такий прошарок є, є бутіки, які принципово не купують відомих модельєрів, а шукають щось новеньке. Я співпрацюю з агенцією, яка представляє 20 дизайнерів — десять чоловічих і десять жіночих. Агенція сама працює з баєрами, у них є шоу–рум, отже, в дизайнера голова не болить про збут. Я тільки організовую нову колекцію.
— Ваша марка — це ви і ще хто?
— Свої викройки я завжди роблю сама, у мене є три наймані швачки і стиліст, із яким я працюю.
— А конструктор?
— Це дуже інтимний момент — пошиття плаття. Я шию сама макет, дивлюся посадку на фігурі. Для мене створення плаття те ж саме, що створення скульптури, і це дуже особистий творчий момент.
— Скільки коштує ваша сукня в Лондоні?
— Оптова ціна — 1500 гривень. У бутіках накрутка — 300%, тож ціна моєї сукні в магазині — 450 фунтів. Все це зумовлене цілком закономірними факторами — виготовляєш малими партіями, закуповуєш малими партіями тканину і фурнітуру, а це все дорожче, ніж великий опт.Мій одяг під брендом Molessa продається в Лондоні в магазинах JK Laundry, Wardrobe, Diverse.n