Ви знаєте вулицю Маршала Гречка? Передостання тролейбусна зупинка на ній — «Сирецька», остання — «Видавництво «Київська правда», далі траса повертає на Виноградар і вливається в проспект Правди. Місцинка — так собі. Стоять гуртожитки та як магнітом притягує всіляких відморозків відомий київський цвинтар — Берківці. У мене там поховані рідні, але сама я на Берківці ходити не наважуюсь (і вам не раджу). Зате щодня проїжджаю повз — з п’ятого тролейбусу пересідаю на 26–й.
Ці деталі мають значення. 30 жовтня, у четвер, на «Сирецькій» на мене напав якийсь покидьок. Одна з причин, через яку я не пішла в міліцію, полягає в тому, що я абсолютно його не роздивилась і не змогла б упізнати. Ніхто не приглядається до дядька, який підгрібає собі на зупинку тролейбуса о 17.30 (!) вечора. Поки цей дядько, звісно, не б’є тебе збоку з усієї дурі кулаком в обличчя. А потім ти бачиш тільки його черевики, які копають тебе в голову та спину.
Думаю, він був божевільним, а я — випадкова, хоча й, можливо, не єдина жертва його нападу. Бо жодних погроз він не промовляв, вмістом моєї сумки не цікавився. Вона відлетіла вбік, і я не могла до неї дотягнутися. Якби дотягнулася — дістала б звідти ножа, який перекочовує до мене в рукав, якщо я йду глухим темним провулком після 23.00. А якби стала на ноги — вдарила б нападника в пах. Як учила героїня Сандри Баллок в «Міс Конгеніальність». На екрані це було просто...
Зрештою, на ноги я зуміла піднятися. Мабуть, зі злості. Тим паче, що народ (душ 30–40) як ніколи пильно видивлявся тролейбус і не помічав, що в нього під ногами б’ють жінку. І не чув, як жінка кличе на допомогу. На десерт придурок зацідив по пакету з книжками, і моя улюблена Анні Ерно «вбралася» у багнюку. А стадо баранів, як і раніше, стояло з розвернутими мало не на потилицю головами. І навіть не мекало.
Чесно кажучи, страху було не так багато, щоб не захотіти наздогнати ту наволоч. Наздожену, коли вирощу в собі Кличка. Впізнаю по відбитку черевика на моєму обличчі. Як там казали древні? Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: любіть ближнього свого, як самого себе, і не ганьбіть колиску помаранчевої революції, хай навіть амплітуда її київських коливань і не сягала маргінального Сирця. Це вже я звертаюсь до пересічного «піпла».
А тепер месидж для міліції: я надто довго в журналістиці, щоб першим ділом бігти до правоохоронців та знімати побої. Та й де вона, та міліція, коли її потребуєш? Наш колега Сергій Лещенко з «Української правди» твердить, що, зокрема, — на вулиці Богомольця, яка раптово та без попереджень стала односторонньою. Там у кущах сидять даішники і як рідну маму зустрічають порушників, що їдуть під «цеглину».
А взагалі згадується адвокатеса Тетяна Монтян, яка казала колись, що найперше, що слід зробити в цьому житті, це навчитись правильно складати пальці. Трьома способами. Ви здогадуєтесь, який перший спосіб — той, котрий продемонстрували Яценюкові. Другий — наша рідна українська дуля. А третій — найголовніший — коли всі пальці стиснуті разом. Так що тримайте кулаки — за себе і рідних. І самі тримайтесь.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
