Розстріляний сміх

«Прощаючись, батько сказав нам: «Діти, я ні в чому не винний». Нашій мамі він також це сказав. «Я скоро повернуся», — це були його останні слова. Він нас поцілував, і його повезли... За час слідства матері вдалося якимось чином влаштувати побачення... Вона спитала: «Васю, за що тебе?» Він відповів: «Мені «шиють» літературні помилки». І ще сказав: «Надю, мене б’ють, мене вбивають, б’ють день у день». Вигляд у нього був жахливий: весь у синцях, худий, виснажений. Це була остання зустріч матері з батьком, і більш ми його ніколи не бачили...»

Віктор, син українського письменника Василя Чечвянського, закарбував цей спогад у вісім років...

Від Чечви до Чечвянського

Сьогодні Віктор, який мешкає у Харкові, після важкої хвороби не спілкується з людьми. Його спогади зберігає двоюрідний брат Ігор Корж, племінник Остапа Вишні та Василя Чечвянського — братів Павла та Василя Губенків. Бесідуючи із ним у Груні Охтирського району, на батьківщині видатних гумористів, ще раз переконуєшся, яка облуда сповивала нас у колишній радянській країні. Мабуть, оте життя в напівправді й зробило наш горезвісний менталітет таким, що не в змозі поки українці собі дати раду.

...Тодішні підручники з літератури повідомляли, що Остап Вишня народився у «звичайній селянській родині». Про Василя не писали нічого — такого письменника українська література не знала, він був викреслений і з письменництва, і з життя. Три невеличкі книжки, які з’явилися друком більш як через 20 років після його загибелі, у своїх передмовах повторювали версію селянської родини, а ще загадково закінчували оповідь: його не стало в такому–то році. Ну чомусь не стало!..

Батько письменників Ми­хайло Губенко народився у Лебеди­ні в родині шевця. Відслужив­ши довгі роки в царській армії, знайшов собі р­оботу поблизу Груні — найнявся до поміщиці фон Рот, у маєток на хуторі Чечва.

Поміщиця, за переказами, була особою досить прогресивною. Завезла до господарства небачену тоді парову машину; застосовувала, як сказали б зараз, передові технології. Роботу добре оплачувала. Вона помітила здібного, кмітливого відставного солдата, невдовзі призначивши його прикажчиком маєтку.

«Дід не був бідним чоловіком, — пригадує мамині розповіді Ігор Корж, — він отримував 18 карбованців платні. Булка тоді коштувала півкопійки, фунт цукру — три копійки...» Втім не був, певно ж, і багатим, бо, побравшись із Параскою Балаш із В’язового, народили вони 17 дітей. Тринадцять вижили. І першим із них був Василь, на рік молодшим — Павло. Вони ще народилися на хуторі Чечва. Потім Михайло купив хату в Груні, й решта братів та сестер з’явилися на світ там.

Мама Ігоря Коржа — Ганна, яку вдома називали Галею, — була десятою дитиною в родині. Почуття гумору мали всі. Найбільше ж, вважав Павло, або по–сімейному — Павлуша, було його в сестри Катерини: «Якби вона почала писати, то й мене б за пояс заткнула».

Павло за натурою був лагідний, на відміну від Василя, що вдався, як каже Ігор Тимофійович, «шебуршним». Він був вродливим, мав гарний голос, десь навчився грати на піаніно. У родині не знали, де взяв той хист, але переказували, що жартував, коли хтось запитував, де навчився грати. Казав: «Так я ж виріс при дворі!» — «Якому, — зацікавлювалися, — царському?» — «Та ні, — відмахувався Василь. — Колгоспному!»

Але те вже було пізніше. А спершу хлопці ходили до трирічної початкової школи. Батько трудився у маєтку, часом виїздив до сусіднього Зінькова, у повіті якого тоді була Грунь, і привозив подарунки. Наприклад, валянки на всю дітвору: цілу купу скидав на підлогу й казав: «Приміряй, братва!»

Згодом хлопців відправили до Зіньківської двокласної школи. Михайло мріяв дати їм добру освіту. А оскільки статки не дозволяли, то скористався наказом київського генерал–губернатора та своєю колишньою службою і відправив спершу Василя, а через рік і Павла на безкоштовне навчання до Київської військово–фельдшерської школи. Закінчивши її та склавши екстерном іспити за восьмий клас гімназії, Василь у вісімнадцять років почав службу у військових госпіталях, побував на фронтах Першої світової. І вже тоді народився як Чечвянський, бо став писати до військових газет, користуючись різними псевдонімами. Їх за життя назбирав немало: В.Ч., Вас.Ч., Василь Грунський, Василь Чечвянський, Чечвянський–Колюмб.

Червоний перець 30–х років

Журналістика перекваліфіковує медика на професійного «писаку». Повернувшись із Ростова–на–Дону в Україну, Василь віддається творчості. Двадцять шостого року стає співробітником гумористично–сатиричного журналу «Червоний перець» і незабаром — його відповідальним секретарем. На річницю видання журнал розмістив карикатури на свій колектив. На ній брати — поруч: Павло — редактор «ЧП» та Василь. Про нього написано: «Василь Чечвянський. Шахіст і гуморист. Талановитий шахіст серед гумористів і талановитий гуморист серед шахістів. Секретар редакції, але ще не битий. Улюблені вирази: «Не піде!», «Піде!», «Товаришу, зайдіть завтра». Пише багато. Найвидатніший його твір такий: «Передплачуйте «Червоний перець». Передплатна ціна на місяць — 30 копійок...»

Насправді писав таки багато. 1928 року вийшла його перша збірка «Царі природи». Вже наступного року з’являється вісім збірок. До 34–го, разом із перевиданнями, мав 16 книжечок.

«Якщо Павло писав про сільське життя, то Василь — про міське», — розповідає Ігор Корж. Свого дядька він за життя так і не побачив — був ще маленьким. Та й Василь після навчання у школі жодного разу до Груні не приїздив. У сім’ї лише розказували про Васю та Павлушу. З Вишнею врешті пощастило познайомитися наяву і не раз поспілкуватися. Тим більше що рідного брата Ігоря — Євгена, взяли до родини дядька Павла і виховували як сина. «Але про Василя я ніколи його не питав, — розповідає Ігор Корж, — не хотів ятрити душу».

...Поки ж брати співпрацюють і, за переказами, дружать. Красень Василь через дурний нещасливий випадок — напад психічно хворої людини на популярну особу — залишився без ока. Відтоді на всіх фото він із чорним перев’язом на обличчі. Павло, даючи оцінку братові, як колезі за жанром, зауважує: «У мого Василя тільки одне око, але бачить він тим оком гостро».

На п’ятиріччя «Червоного перцю» журнал, з–поміж інших працівників, піджартовує і над Чечвянським: «Підписи «В.Ч.», «Вас.Ч.», «Чіче» приховують відомого гумориста Василя Чечвянського. Цей автор ховається за літерами з однією метою — приховати від дружини дійсну суму літгонорару».

Мине близько двох років, і літгонорари скінчаться. У грудні 1933–го арештували Павла Губенка. Звинувачення традиційні для тих часів: причетність до контрреволюційних організацій, підготовка замаху на Постишева... Третього березня 1934 року його засуджують до смертної кари, яку замінюють десятьма роками позбавлення волі. Цей вирок був не лише «Гоголеві Жовтневої революції», як називали Остапа Вишню у двадцяті, він стосувався всіх його рідних.

«...Голод ми пережили, я опух, але ніхто в родині не помер, — пригадує Ігор Тимофійович, який з батьками так і жив у Груні. — Наприкінці грудня 33–го до нас уночі зайшов якийсь чекіст і попередив батька, що в Харкові арештовано Павла, нам треба тікати. Ми зібралися і вже наступного дня на підводі поїхали з села. Спочатку прибилися у Комиші, потім — далі. Так бродили до 41–го року, коли почалася війна... Про братів мама не знала нічого, казала тільки, що дядя Павлуша і дядя Вася арештовані. А про долю їх дізналися вже тільки після війни...»

Після арешту брата Василь Чечвянський відчуває різку зміну ставлення до себе. Його перестали друкувати, а це було практично єдиним джерелом існування сім’ї. Родина бідує. І лише окремі друзі осмілюються таємно допомагати Василеві. Вони друкують написані ним твори під своїми прізвищами, а йому віддають гонорари.

Син Віктор пригадував: «Батько уже відчував, що над ним збираються хмари. За ним постійно ходив «шпик». Батько навіть жартома казав матері: «О, тепер я ніколи не загублюся! Глянь, он ходить унизу. Тепер я і під автомобіль не зможу потрапити. Я завжди під надійною опікою». Вийде батько на балкон, — а той ходить напроти, топчеться. І так тривало близько двох місяців перед арештом...»

А тоді настав день другого листопада 1936 року, коли Василь востаннє попрощався із синами — восьмирічним Віктором та дванадцятирічним Павлом.

Сторінка, вирвана з хрестоматії

Коли Ігор Корж вступав на юридичний факультет до Льво­ва, він ніде не згадав про своїх дядьків. Навчаючись, якось почув: однокурсника виключають із вузу, «бо читав забороненого гумориста — Вишню». Знаючи, що дядько Павло реабілітований, пішов до комсорга, показав центральну газету, де був надрукований Остап Вишня, і пояснив, що виганяти товариша не варто — гуморист уже не заборонений. Комсорг велів прийти йому завтра, і наступного дня Ігор побачив, що на столі в того лежить його особова справа: «Чому приховав, що твій дядько репресований?!» Втім ішлося вже про реабілітованого Павла. Про Василя не згадали — не знали. Тому Ігорю Тимофійовичу вдалося завершити навчання. Оскільки ж сам потім працював слідчим міліції, то почав тривале листування з інстанціями, аби дізнатися про реальну долю дядька. Бо дружині на запити відповіли, що він помер від серцевого нападу в таборі, та впевненості у достовірності цього не було.

Інформацію видавали по краплі. Але врешті вималювалося: після проведення «слідства» в Харкові Василя етапували до Києва. Помістили у Лук’янівську тюрму, а 14 липня 1937 року засудили до розстрілу, звинувативши в тероризмах–контрреволюціонізмах та іншій більшовицькій єресі, яку приписували всім без розбору. У протоколі закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР за той день зафіксовано: «Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх свідчень на попередньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства... Підсудний заявив, що свідчення не відповідають дійсності... В останньому слові нічого сказати не побажав...» На відміну від брата, смертна кара ув’язненням замінена не була. І вже наступного дня, 15 липня, Василя Губенка–Чечвянського розстріляли.

Трохи менш ніж через три місяці після його розстрілу медсестру Надію Губенко заарештували як дружину ворога народу. Присуд: вісім років позбавлення волі, розлука з дітьми, яких відправили до дитячого будинку НКВС в Ульяновській області.

Коли Надію везли «товарняком» до табору, вона відірвала шматок простирадла і написала лист сестрі в Ростов–на–Дону: «Рятуй дітей». Ганчірку викинула у вікно. І знайшлася невідома добра людина, яка відправила того листа за нашкрябаною адресою. На щастя, сестра Надії була знайома з дружиною Максима Горького, до неї у Москву і подалася. Катерина Пєшкова дізналася, де діти Губенків, допомогла забрати їх до тітки.

Про все це Надія дізналася тільки в сорок п’ятому. А ще — про те, що її старший син загинув у Курській битві... З молодшим Віктором, який працював водієм, жила у Харкові. Померла від туберкульозу...

Ніхто не знає, де могила Василя Чечвянського. Немає і пам’ятника йому, навіть на маленькій батьківщині. Ні каменя чи альтанки на місці хутора Чечва, ні меморіальної дошки на тому місці, де стояла хата Губенків, зруйнована у війну. Лише у Грунському народному музеї Остапа Вишні малесенький стенд присвячений старшому брату відомого гумориста.

«Ми зараз почали займатися відновленням пам’ятників та імен у районі, — розповідає завідуюча Охтирським районним відділом культури Ніна Шаталова. — І почали з бюсту Остапа Вишні. Винесли його з музею, бо за призначенням він явно не кімнатний, встановили на видноті. Але зразу всього не зробиш...»

Так, пам’ять одразу не відновити, особливо якщо її так ретельно стирали. Проте деякі літературознавці вважають, що талант Василя був не меншим за талант Павла. Та, власне, ми знаємо Остапа Вишню саме за його повоєнними гуморесками. Найвідомішу — «Зенітку» — він написав вранці після першої ночі на волі, коли вийшов із табору. На щастя, вийшов. Василь Чечвянський можливості літературно реалізуватися не мав — його вже не було.

Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 16 травня 1957 року вирок від 14 липня 1937 року щодо Василя Губенка було скасовано, справу припинено за відсутністю складу злочину. Розстріл скасувати неможливо...