Батько за сина. Мефістофель у курсі

У режисера Андрія Приходька є одна творча особливість — найсерйозніший сюжет він намагається «загорнути» у дуже яскраву обгортку. Від чого пересічний глядач часто губиться у роздумах: а що це він, власне, дивиться — трагедію, комедію, фарс чи пародію? Саме такий «післясмак» мала його «Шякунтала», індійська містерія, видовищна і надзвичайно кольорова. «Легенда про Фауста», яку Приходько днями представив київській публіці, також була скроєна за цим же принципом. Хоча тут, здавалося б, режисер мусив шукати принципово інші прийоми та принципи: відома історія про доктора Фауста, трагічнішої за яку ще треба пошукати, на перший погляд, вимагала співзвучних зі змістом режисерських ходів і художніх прийомів. Але Приходько пішов «від протилежного». Його «Легенда про Фауста» зазвучала невимушено, барвисто, розкуто, але водночас дуже мудро, повчально, розсудливо.

Головні ролі у спектаклі виконують Богдан та Остап Ступки, Богдан Бенюк і Володимир Ніколаєнко. Причому батько й син Ступки виконують роль Фауста: Остап — у молодому віці, Богдан Сильвестрович — у зрілому. Ступка–старший з’являється також і в образі Мефістофеля. Ці четверо хвацьких хлопців виходять із залу, при цьому дуже непрофесійно видобуваючи якісь звуки з музичних інструментів. У кумедних костюмах, вони нагадують персонажів комедії дель–арте, якихось скоморохів і навіть клоунів... Але за кілька хвилин вони вже з’являються на сцені в кардинально інших образах — щоб розіграти трагедію Фауста.

Історію цього героя, який продав душу дияволу, Приходько досліджує ледь не з пелюшок: ось новонароджене дитя бавлять батьки під зеленим деревом, ось хлопчина вирушає вчитися, мотає на вус складні формули та правила, написані на величезному заднику... А ось він отримує шанс поторгувати душею, отримавши за це привабливі, але сумнівні дивіденди. І науку, зафіксовану на заднику, враз перетинає Фаустова клятва, виведена, за всіма законами жанру, кров’ю.

Моральне падіння героя Остапа Ступки, його запізніле прозріння та каяття вміло «розбавлене» сценами за участю «франківських» коміків Ніколаєнка та Бенюка. Сцена, коли Каспер (Богдан Бенюк) викликає чортів, вийшла таким собі міні–бенефісом в окремо взятій постановці. Вміє Богдан Михайлович догодити публіці, насмішити її до кольок у животі. Свого героя Бенюк «ліпить» із зухвалості та страху — такий психологічний «коктейль», інгредієнти якого заперечують один одного, дає дуже цікавий ефект.

Узагалі в цій виставі було чимало сцен, які волею режисера просто не могли залишитися поза увагою глядачів. Узяти хоча б захопливий вихід на сцену пари на живих конях. Або образ Люцифера, який складався з окремих частин зловісного обличчя... Хоча кульмінацію дійства взяв на себе Богдан Сильвестрович. Його фінальний монолог чіпляє за живе, при цьому зміст промови настільки енергетично потужний, що лише по закінченні вистави починаєш аналізувати, від кого говорив Ступка–старший: від себе особисто чи від когось зі своїх героїв? «Я в багатьох мистецтвах вправний, а вони походять від Лукавого...» «В усіх прошу пробачення, якщо я щось зробив лихе чи погане...» «Майте перед собою Господа, моліться йому...»

Усім, хто збереться на «Легенду про Фауста», невеличка порада: будьте пильними під час дійства. Оскільки ця постановка «заряджена» всілякими несподіванками, націленими на глядачів. Над головою у них літатимуть чоботи (герой Ніколаєнка кидає їх наче й прицільно, у прохід, але раптом промаже?), величезні повітряні кулі, паперові риби, прикріплені до палиць... А тим, хто сидітиме біля проходу, варто пильнувати ще уважніше. Оскільки Богдан Сильвестрович, герой якого грає на барабані, так натхненно, з ентузіазмом розмахує паличкою–стукалочкою — того й дивись, стукне когось по носу.