Артур Айвазян: Не можу без борщу. А після Олімпіади — без качки по-пекінськи

На успішних для України Олімпійських іграх2008 наші атлети здобували медалі як прогнозовано, так і неочікувано. Приємним сюрпризом стало «золото» Артура Айвазяна в стрільбі з гвинтівки з 50 метрів лежачи, адже для 35річного спортсмена воно виявилося першою індивідуальною відзнакою на змаганнях такого високого рівня.

У Пекіні українець просто вразив усіх своєю стійкістю. Він стріляв настільки чітко, що сумнівів у закономірності його тріумфу ні в кого не виникло.

«Була шалена концентрація»

— На двох попередніх Олімпіадах я двічі був п’ятим, одного разу сьомим, — розповідає Айвазян. — Іншими словами, постійно крутився поруч із п’єдесталом, а от зійти на нього мені вперто щось не дозволяло. Наче й робив усе правильно, але не вистачало якоїсь дещиці.

Після Сіднея2000 і Афін­2004 відчував спустошення. Лаявся, казав: «Усе, досить, кидаю!» Але приїздив додому, заспокоювався і розумів, що без стрільби жити все одно не зможу. Йшов у тренувальний зал і все розпочинав заново.

— Не панікували, коли невдало розпочали й Олімпіаду в Пекіні?

— Насправді в стрільбі з пневматичної гвинтівки, з якої розпочав змагання в Китаї, я й не розраховував на вагомі здобутки. Виходив на старт, аби відчути олімпійську атмосферу, аби вже в основних дисциплінах стріляти впевнено.

Але українська преса, як я дізнався з інтернету, моє 21ше місце назвала провалом, написавши, що я не виправдав сподівань. Тоді й сам почав замислюватися, що, дійсно, виступив погано. Такі думки ввели в стан депресії — десь добу не міг прийти в себе. Лише коли до наступного старту часу майже не залишалося, взяв себе в руки. У нашому виді спорту душевна рівновага означає дуже багато, якщо не все.

— Дійсно, у «золотому» фіналі стрільби з гвинтівки лежачи ви продемонстрували вражаючий спокій...

— Так і є. Після кваліфікації я випереджав найближчого суперника на два очки — перевага не велика, але суттєва. Принаймні думок, що я повинен стріляти краще за всіх, не виникало. Знав, що в разі стабільних пострілів у «десятку» стану чемпіоном; у гіршому разі, срібним чи бронзовим призером. Головне було відключитися від зовнішнього світу, особливо від вигуків глядачів і телекамер. Мені це вдалося.

Мав би ще ігнорувати й монітори. Утім екран мого основного конкурента — американця Метью Еммондса — стояв практично переді мною. Намагався на нього не дивитися, та втриматися від спокуси було важко. Коли побачив, що в четвертому з десяти пострілів Метью влучив у 9,8 (я в 10,6), заспокоївся ще більше. Розумів, що Еммондсу наздогнати мене буде вкрай важко.

— Принагідно можна згадати, що в іншій вправі, стрільбі з трьох положень, Метью перед останнім пострілом мав більшу перевагу, ніж ви. А потім не впорався з нервами і ледь влучив у мішень...

— Таке в стрільбі трапляється. Знаєте, у мене перед заключним пострілом також тремтіли руки. Розумів, що «десятка» чи навіть «дев’ятка з хвостиком» принесе мені золоту медаль. Але швидко відігнав від себе ці думки.

Фінальний постріл я здійснив швидше за всіх. Зізнаюся, в першу мить після перемоги навіть подумав: «Як легко вона мені дісталася». Лише згодом усвідомив, що нічого легкого там не було. Була шалена концентрація впродовж тривалого часу.

«За перемогу випив три чарки текіли»

— Мабуть, досягши мети, захотілося розслабитися?

— У той момент про святкування навіть не думав. Адже на мене очікувала стрільба з трьох положень — саме на цю дисципліну я найбільше розраховував перед Олімпіадою. Проте належно налаштуватися на заключні змагання не вдалося. Та ще і з вітром у кваліфікації не впорався.

— Після повернення додому «обмили» медаль із друзями?

— На День Незалежності їздив на прийом до Президента України. Уже після цього зустрівся з київськими вірменами. Ми всі познайомилися завдяки ще одному призеру Олімпіади­2008 — борцю Армену Варданяну. Власне, медалі нас із Арменом і «поріднили», бо доти ми не були знайомі. Добре посиділи компанією в барі, утім розуму не втрачали. Наприклад, я випив три чарки текіли й більш нічого.

А вдома, в Криму, з друзями виїздили з Сімферополя з наметами на мис Меганон, це за Судаком, в сторону Сонячної долини. Провели в нашому улюбленому місці відпочинку кілька днів із аквалангами.

— Дайвінг є вашим захопленням?

— Так, мені дуже подобається плавати з аквалангом. До речі, нещодавно балаклавський клуб дайвінгу подарував мені сучасне спорядження. За рибою у воді ми не полюємо, а ось крабів, мідій і рапанів ловимо. Причому у нас є правило — крабів виловлюємо тільки самців, самок не чіпаємо. Благо, на мисі Меганон усілякого морського добра є вдосталь.

— Стрілець Айвазян любить полювати?

— Мені подобається відчувати себе мисливцем. Востаннє ходив із друзями на полювання років зо два тому. Утім, як кажуть, насолоджувався самим процесом, жодного пострілу так і не зробив.

П’ять років тому застрелив трьох зайців. І зрозумів, що мені шкода стріляти тварин — не для мене це. Хоча м’ясо люблю. Шашлики на природі смажимо постійно.

— У вас, як у вірменина, є власний спосіб приготування шашликів?

— Я прихильник традиційного рецепту — гадаю, він найкращий. Дійсно, хтось експериментує, додає оцет, більше спецій. Але то вже на любителя. Я завжди готую м’ясо у звичайному маринаді, й усі залишаються задоволеними (посміхається).

«Крим приваблює вірменським кліматом»

— Артуре, ви народилися в Єревані. А як потрапили до України?

— Сталося це в 1990 році. По закінченні школи мені якраз треба було поступати до ВНЗ. Звісно, я, як спортсмен, зібрався в інститут фізкультури. Але в Єревані за вступ хотіли великого хабара. Таких грошей ні в мене, ні в батьків не було. Тому вирішив поїхати до Львова.

Тамтешня стрілецька школа славилася своєю силою, була однією з найславетніших у СРСР. І навчання у місцевому інфізі мені забезпечили безкоштовне — кращого варіанта годі було й шукати. Коли Союз розпався, нам, спортсменам, швидко видали українські паспорти. Їх тоді давали всім, хто мешкав в Україні.

— Сім років ви прожили в галицькій столиці. За той час встигли відчути себе українцем?

— Аякже! Українську мову чудово розумію. Говорити можу, але не зовсім добре. Крім того, я дуже полюбив український борщ. Тепер без цієї страви не можу, в якому б куточку світу не перебував. У Пекіні борщу не подавали, зате там була качка попекінськи. Це щось фантастичне! Мушу знайти її рецепт і спробувати приготувати самотужки.

Наскільки я зрозумів, китайці розділяють м’ясо й шкіру, кілька разів просмажують їх, змащуючи різними приправами так, що виходить надзвичайно смачна скоринка. Потім м’ясо нарізають шматочками і загортають у шкіру. Ще раз просмажують — і до столу. Звик до цієї качки настільки, що тепер сумую за нею.

— А як вийшло, що зі Львова ви перебралися до іншої столиці — Кримської автономії?

— Туди мене в 1997 році запросив нині, на жаль, покійний тренер Вадим Семенович Клименко. По­перше, Крим мене приваблював тим, що клімат тут схожий на вірменський — близько і море, і сонце. У Львові гарна архітектура, але часто похмуро, дощить. У мене така погода викликає депресію.

До того ж матеріальний аспект відіграє важливу роль. За день ми вистрілюємо по 150200 патронів, а для спортсмена високого рівня вони мають бути висококласними. Адже коли на тренуванні постійно влучаєш у «дев’ятку» патронами низької якості, то часто не знаєш: із власної провини чи через погані набої? На жаль, ми часто готуємося саме так — на інтуїції.

У Сімферополі ж мене забезпечують всім необхідним, а підготовка до Олімпіади взагалі була близькою до ідеальної. Для аналізу стрільби мені навіть придбали тренажер «Скат». Він миттєво демонструє твої тренувальні коливання, стійкість. Комп’ютер сам проводить аналіз і в графічному вигляді видає всю необхідну інформацію.

«Замість підготовки до Олімпіади, півроку ходили на допити»

— Артуре, на початку минулого року ви були фігурантом однієї не дуже приємної справи...

— Ви про затримання на словацько­українському кордоні? (Збірну України з кульової стрільби, що поверталася з етапу Кубка світу в Мюнхені, зупинили митники через начебто наявність контрабандної зброї. Одну з незареєстрованих гвинтівок за розповсюдженою тоді версією знайшли в сумці Айвазяна. — Авт.). Дійсно, неприємна трапилася історія. Але то була відверта «підстава» з метою дискредитувати головного тренера збірної пана Куксу. Організували її люди, яких відлучили від національної команди, а вони з цим ніяк не хотіли змиритися.

Не буду називати прізвище, але ця особа за допомогою спецслужб, до яких вона належить, спланувала акцію, що полоскотала нам нерви. Насправді вся зброя була зареєстрована. Утім, щоб це довести, довелося виграти два суди. Замість того, щоб спокійно готуватися до Олімпіади, ми півроку ходили на допити. До того ж гвинтівки, які опинилися в центрі скандалу, були придбані саме для заключного етапу підготовки до Ігор у Пекіні.

— Після здобуття олімпійської медалі ви сказали, що прийшла пора зайнятися особистим життям...

— Так, на часі шукати свою другу половинку (усміхається). Поки мені ніхто не приглянувся — я в пошуку своєї нареченої. Раніше постійно був зайнятий спортом, на серйозні стосунки часу не вистачало.

— Тобто, можна зробити висновок, що ви залишаєте спорт?

— Ні, мабуть, трохи перепочину й розпочну підготовку до наступної Олімпіади. Мені лише 35, а в нашому виді спорту люди успішно змагаються і до 40, і до 50 років. Утім мене ваблять винятково високі місця, бажання залишатися в світовій еліті. Якщо відчую, що почав втрачати позиції, відразу піду.

Тарас РОМАНЮК.

ДОСЬЄ «УМ»

Артур Айвазян

Заслужений майстер спорту з кульової стрільби (з малокаліберної і пневматичної гвинтівок)

Народився 14 січня 1973 р. у Єревані (Вірменія). У 1990 р. переїхав до Львова, в 1997 — до Сімферополя.

Олімпійський чемпіон 2008 р., чемпіон світу 1994 і 1998 рр. у командній першості, чемпіон Європи 1999 р. (двічі в командній першості).

Перший тренер — Роберт Акопян. Нинішній тренер — Ніна Клименко.

Зріст — 176 см, вага — 82 кг.

Неодружений.