Уповільнена помста калійного монстра

Калушан зрозуміє не всяк. Привезіть іногородця влітку чи теплої днини бабиного літа на верх дамби хвостосховища №2 з площею водного дзеркала близько півсотні гектарів, і він, вгледівши озеро, розімліє: та це ж міні–Світязь. Та що там Світязь — сади Семіраміди! Ще в 1984 році на рівнинній північно–західній околиці Калуша — одного з найпотужніших в СРСР хімічних центрів — радянські інженери втнули велетенське чашоподібне вмістилище, опоясане 40–метрової висоти дамбою, для утилізації рідких відходів місцевого калійного заводу. Нині там покоїться майже десять мільйонів кубометрів розсолів, які в три тисячі разів перевищують допустиму концентрацію солей у воді. Аби було зрозуміліше, то в літровій банці зачерпнутого з «міні–Світязя» розчину після випаровування залишається 300 грамів солей. Не дай, Боже, «висяче озеро», насичене майже всіма елементами таблиці Менделєєва, через слабкі карстові місця «у тілі» дамби вихлюпнеться назовні (торік, за словами директора ДП «Калійний завод» ВАТ «Оріана» Ігоря Корчинського, до переливу залишалося лише 40 сантиметрів) — класичні солончаки порівняно з калуським довкіллям видаватимуться оазою. Та постраждає не тільки місцевий люд і його сусіди. «Мертва вода» руслом Дністра сягне Чорного моря.

«Встигнемо відтяти — виживемо, проґавимо — вибухне»

Розсоли — лише одна «квіточка» загрозливого букету екологічних проблем, що підстерігають 68–тисячне прикарпатське місто, значна частина території якого лежить на підступних порожнинах, утворених як наслідок тривалого підземного видобутку калійних руд, початого ще за Австро–Угорщини. Що вже говорити про 11 тисяч тонн гексахлорбензолу — політропної отрути, закопаної в межах Калуша двадцятиліття тому на єдиному в Україні полігоні такого профілю після підтримки більшістю держав світу Конвенції про небезпеку руйнування озонового шару планети.

— Аргументовано, з висновками впливових експертів, я можу на будь–якому рівні довести, що Калуш — найпроблемніше з екологічної точки зору місто в Україні, — стверджує його нинішній голова Ігор Насалик. — Якщо й надалі зволікати з кардинальними рішеннями (окрім держави, цього вже не зробить ніхто), може статися катастрофа, яка за масштабами і наслідками перевищить Чорнобильську. Це буде жах не тільки для України, а й для Європи, бо йтиметься про забруднення всієї водоносної системи в радіусі не однієї сотні кілометрів. Тоді зреагують усі, але буде пізно. Питання стоятиме не про сотні мільйонів гривень, як тепер, а про десятки мільярдів. Відчуття мешканців Калуша нині — це відчуття людей, яких, образно кажучи, посадили на порохову діжку з тліючим бікфордовим шнуром: встигнемо його відтяти — виживемо, проґавимо — вибухне. Це лише питання жорстко лімітованого часу. Отже, будь–які екологічні проблеми національного масштабу не матимуть сенсу, поки не буде вирішено проблему Калуша.

Слова мера звучать, як вирок. Щоправда, дехто з високопосадовців називає апокаліптичні страшилки калуської влади надмірним викидом емоцій і навіть запідозрює її, владу, в нездоровому інтересі до бюджетної скарбниці Батьківщини, з якої під екологічний «шумок» нібито можна щось урвати й для власної кишені. Хоча такі підозри недоречні принаймні щодо Ігоря Насалика, в недалекому минулому — успішного бізнесмена, екс–нардепа та одного з найбагатших людей Прикарпаття. Більшість фахівців, зокрема й професорського рівня, таки вважають екологічну ситуацію в місті хіміків архізагрозливою.

Один із найавторитетніших дослідників цієї проблеми завідувач кафедри геотехногенної безпеки та геоінформатики Івано–Франківського національного технічного університету наф­ти і газу Едуард Кузьменко на перше місце екозагроз для міста хіміків та кількох прилеглих до нього сіл ставить Домбровський кар’єр, де щорічно внаслідок розчинення соляних покладів атмосферними опадами утворюється 1,2 мільйона кубометрів розсолів, надмірне накопичення яких обов’язково переллється в горизонти питної води. Якщо ж не витримають дамби хвостосховищ, і розсоли потраплять у Дністер, то це, застерігає професор Кузьменко, стане великою катастрофою.

«Порятунок один — швидше тікати»

Кар’єр і хвостосховища — біди, що дісталися в сумний спадок від колишнього СРСР, а ось залишений напризволяще полігон гексахлорбензолу (речовини, що викликає онкозахворювання) — надбання вже нашого незалежного існування. Цей схований під землею канцерогенний «фурункул» утворився в 1999 році після зупинки заводу «Фотон», що входив до складу ВАТ «Оріана».

— Із цим об’єктом виникли серйозні проблеми щодо визначення його власника, — розповідає начальник управління з надзвичайних ситуацій Калуського міськвиконкому Іван Дембич. — Там у дванадцятьох ямах, вистелених плівкою і закиданих землею, зберігаються металеві бочки, в яких 11087 тонн гексахлорбензолу. Захоронення потребує постійної охорони й контролю, чим нині ніхто не опікується. Ми лише цьогоріч довели в судах, що полігон — власність українсько–канадського СП «Галєв ЛТД».

Як стверджують місцеві чиновники, про екологічні біди їхнього міста знають достойники всіх щаблів української влади — аж до найвищих. Рахунок присвячених калуським загрозам виїзних засідань, колегій, конференцій, симпозіумів перевалив за сотню, проте до радикальних заходів ні в кого не доходять ні руки, ні голови. У Калуші побували всі без винятку президенти і прем’єри незалежної України. І хоча їх запрошували сюди здебільшого для приємної місії — пуску якогось нового високорентабельного спільного з німцями, сербами чи росіянами виробництва на базі змарнілого хімічного гіганта — ВАТ «Оріана», у перших осіб держави батьки міста за такої нагоди завжди просили грошей, аби послабити довкола Калуша екологічний зашморг. Інколи прохання долітали до бажаних вух. Кабмін Анатолія Кінаха 19 серпня 2002 року навіть ухвалив «План заходів із ліквідації екологічних наслідків діяльності дочірнього підприємства «Калійний завод» ВАТ «Оріана» на 2003—2012 роки». На рекультивацію двох хвостосховищ, Домбровського кар’єру та ліквідацію рудника «Ново–Голинь» планували виділити близько 34 мільйонів гривень у співвідношенні 65 відсотків коштів із держбюджету, 35 відсотків — із прибутків калійного заводу. Тоді він ще виробляв добрива. Нині 190 його працівників (решта з понад тисячного колективу розбіглися, хто куди) на чолі з Ігорем Корчинським виконують суто природоохоронні функції — «задобрюють» знекровленого, і від того ще небезпечнішого, калійного монстра.

— Менш затратно відновити роботу заводу, ніж консервувати розсоли, — стверджує Ігор Богданович, — бо при виробництві відбувається постійне їх упарювання й зберігається баланс. Наразі ми животіємо за рахунок виділених Кабміном коштів: цьогоріч нам дали 5 мільйонів гривень, а на наступний планується в п’ять разів менше. Не знаю, що ми й робитимемо, адже заборгованість лише із зарплати у нас становить півмільйона гривень.

Отже, наївно очікувати, що калійники, посаджені на скромну, із шлейфом заборгованості, зарплатню, при ймовірній техногенній катастрофі будуть геройськи, як чорнобильці, жертвувати здоров’ям. Тоді резонніше скористатися порадою директора. «Хлюпнути із хвостосховища, — попереджає він, — може в будь–який момент, а тоді, до яких би надзвичайних заходів ліквідації масштабного прориву не вдавалися, порятунок один — швидше тікати».

Завод без «хвостів» — мрія інвесторів

На класичне запитання «хто винен?» існує майже консолідована відповідь: винні попередники. Ще за соціалістичної системи господарювання тутешні калійно–магнієві руди переробляли найдешевшим способом, а залишки, так звані хвости, спрямовані у сховища, осідали там у вигляді желеподібної і рідкої маси. Тепер недоречно гадати, як би проблему розв’язували інженери часів СРСР (можливо, так як чверть століття тому у Стебнику, коли відходи хімічного виробництва змішалися з водами Дністра), але в період пострадянської приватизації про екологію згадували хіба що зелені, та й то напередодні виборів. У Калуш потягнулися інвестори, охочі отримати швидкий прибуток на поліетилені, полівінілхлориді, інших сучасних матеріалах, а калійний завод з двома «хвостами» виявився нікому не потрібним — ні бізнесменам, ні державі. Хоча без «хвостів» він — такий же бажаний, як курка, що несе золоті яйця. Тутешня унікальна полімінеральна руда з компонентами магнію дозволяє виробляти не просто калійні добрива, а калімагнезію, чим зараз у Європі можуть похвалитися лише німці. Україна ж щорічно імпортує із сусідньої Білорусі близько 350 тисяч тонн нижчого за класом хлористого калію. Калушани, коли їхній завод працював на повну потужність, видавали «на–гора» по 450 тисяч тонн калімагнезії, запасів сировини для виробництва якої тут, як підтвердили «УМ» незалежні експерти, вистачить щонайменше на 100 років.

Формула відродження на Прикарпатті калійного виробництва і зниження рівня пов’язаних із ним загроз подібна до купівлі стільців: уранці держава оголошує про те, що існуючі «хвости» бере на себе, а ввечері біля прохідної заводу стоятиме черга інвесторів. Хоча нині такий розвиток подій більше схожий на міраж у кінці тунелю. Тим часом, за рішенням міськради, калушани готуються за зручної нагоди взяти участь у референдумі з наміром проголосити своє місто зоною надзвичайної екологічної ситуації. Указ Віктора Ющенка про дочасні вибори до Верховної Ради наближає і свято місцевої демократії у Калуші — позитивні результати референдуму прогнозовані заздалегідь.