Калушан зрозуміє не всяк. Привезіть іногородця влітку чи теплої днини бабиного літа на верх дамби хвостосховища №2 з площею водного дзеркала близько півсотні гектарів, і він, вгледівши озеро, розімліє: та це ж міні–Світязь. Та що там Світязь — сади Семіраміди! Ще в 1984 році на рівнинній північно–західній околиці Калуша — одного з найпотужніших в СРСР хімічних центрів — радянські інженери втнули велетенське чашоподібне вмістилище, опоясане 40–метрової висоти дамбою, для утилізації рідких відходів місцевого калійного заводу. Нині там покоїться майже десять мільйонів кубометрів розсолів, які в три тисячі разів перевищують допустиму концентрацію солей у воді. Аби було зрозуміліше, то в літровій банці зачерпнутого з «міні–Світязя» розчину після випаровування залишається 300 грамів солей. Не дай, Боже, «висяче озеро», насичене майже всіма елементами таблиці Менделєєва, через слабкі карстові місця «у тілі» дамби вихлюпнеться назовні (торік, за словами директора ДП «Калійний завод» ВАТ «Оріана» Ігоря Корчинського, до переливу залишалося лише 40 сантиметрів) — класичні солончаки порівняно з калуським довкіллям видаватимуться оазою. Та постраждає не тільки місцевий люд і його сусіди. «Мертва вода» руслом Дністра сягне Чорного моря.