Ксенія Ніколаєва: Я навіть думаю віршами

Ксенія Ніколаєва народилася в акторській родині. Бабуся Ксенії виходила на сцену пересувних театрів, а прадід працював в одному театрі з Шаляпіним. Її мама, народна артистка України Ганна Тимофіївна Ніколаєва, пропрацювала в Російській драмі ім. Лесі Українки 40 років, а загалом її акторський стаж становить більше 65 років (це — не помилка, а винятковий приклад справжньої відданості своїй справі). Тато, Микола Миколайович Пенькович, служив у Львівському театрі ім. Заньковецької, потім працював заступником міністра культури. Звісно, дівчинка, яка виросла в такій сім’ї, навряд чи вибрала б професію інженера–конструктора чи фізика–ядерника. І Ксенія мріяла не лише про акторську професію, а й про конкретний театр, в якому б хотіла працювати. Втім, до Російської драми випускниця Київського театрального інституту Ксенія Ніколаєва з першої спроби не потрапила — актриса її плану у трупі вже була. Але наполегливість в акторстві — річ далеко не остання, а тому вже за рік Ніколаєва була зарахована в трупу Театру ім. Лесі Українки, і у виставі «Снігова Королева» вона грала зі своєю мамою. З тих пір минулого багато років: зіграні сотні спектаклів, тисячі букетів від прихильників перенесені з гримерки до квартири, мало місце навіть кардинальне «форсування Дніпра» — слідом за Едуардом Митницьким Ксенія Ніколаєва перейшла до Театру драми і комедії... І, як це часто буває в житті, за улюбленою роботою непомітно наблизилася до серйозного ювілею — тридцять років на сцені. Цей момент Ніколаєва відзначила двома виставами. Востаннє, ніби перегорнувши попередню сторінку театральної біографії, зіграла Раневську у своєму бенефісному спектаклі «Вишневий сад» (цю виставу вже зняли з репертуару Театру драми і комедії). І, розпочинаючи нову главу, на сцені Театру «Сузір’я» представила прем’єру «Самотньої леді», яку присвятила своїй мамі.

У театрі — з народження. І навіть раніше

— Ксеніє, як прощалися з Раневською? Чи не зарано Театр драми і комедії викреслив цей спектакль зі свого репертуару?

— Узагалі–то моїм бенефісом є все ж таки «Самотня леді» в Театрі «Сузір’я». А «Вишневий сад» я традиційно зіграла у свій день народження. І цього разу, у вересні, на жаль, дійсно, востаннє. Хоча вистава, повірте, цікава, жива, там цікаві акторські роботи. Чому її зняли з репертуару — нам не повідомили. Існує таке пояснення, що начебто ніде зберігати декорації...

— На сцені ви вже тридцять років. Коли було цікавіше: на початку цього шляху, коли молодий актор вбирає в себе, наче губка, секрети професії, чи зараз, коли можна користуватися і цими секретами, і набутим досвідом, і пережитими емоціями?

— Цікаво завжди. Тільки цікаво по–різному. В юності ти — першовідкривач, з роками приходить розуміння професії. Але перед виходом на сцену хвилюєшся як тоді, так і зараз.

— Чи багато за цей час було ролей, які не відбулися? Ті, про які мріяли, але так і не втілили на сцені, або ж ті, які репетирували, але вистави з якихось причин не вийшли?

— Були такі... Деякі не відбулися з технічних причин. Я репетирувала «Даму без камелій» у Віктюка, він протримав мене увесь постановочний період, але цю роль потім грала інша актриса. Бувають і такі випадки, коли ти в наказі — просто номінально. Є ролі, про які мрієш... Хоча немає такого актора, який сказав би, що він зіграв усе, що хотів. Актори завжди чекають на свою роль.

— Ваша творча біографія так рівненько поділена на два періоди: п’ятнадцять років — у Російсь­кій драмі, і п’ятнадцять років — у Театрі драми і комедії...

— Так, а ще був рік Кіностудії... Ви знаєте, щось у цій циклічності, нумерології справді є... І думка, що через певний проміжок часу треба щось змінювати, м­а­буть, правильна. Театру ім. Ле­сі Українки я дуже вдячна. До речі, ви сказали про п’ят­надцять років, хоча насправді моя історія там розпочалася значно раніше — у Російську драму я приходила ще не народившись. Коли моя мама, яка пропрацювала в цьо­му театрі сорок років, була вагітна мною. Свої перші кроки я також зробила там... А перехід до Театру на Лівому березі — це вже осмислений крок, я пішла за своїм режисером та вчителем Едуардом Марковичем Митницьким. Хоча сьогодні у мене в Театрі на Лівому березі залишилася лише одна вистава — «Так закінчилося літо». Тому зараз виник Театр «Сузір’я». Я дуже вдячна художньому керівникові Олексію Кужельному, який взяв під крило нашу творчу групу, і ми випустили «Самотню леді». П’єса — Ігоря Афанасьєва, режисура — Ігоря Славінського. Афанасьєв не писав її спеціально для мене, він не думав, що настільки прицільно влучить, але так вийшло, що «Самотня леді» — про мене, про мої нездійснені мрії, саме про мої почуття.

Пальто як приклад

— Ксеніє, у 1993 році ви пішли за своїм режисером і тривалий час були однією з найзатребуваніших актрис Театру на Лівому березі. А сьогодні в репертуарі театру, який очолює Едуард Маркович, усього лише одна вистава за вашою участю. Не шкодуєте про те рішення?

— Ні, не шкодую. Я зараз вам наведу дещо примітивний приклад, але він дуже точно відображає ситуацію. Є у людини улюблене пальто. Вона його із задоволенням носить багато років, міняючи, можливо, ґудзики чи якусь брошку. А потім приходить день, і людина розуміє, що їй у цьому пальті вже некомфортно, що його треба повісити в шафу — нехай деякий час повисить. І не те щоб воно вийшло із моди, просто вам треба одне від одного відпочити. Я дуже люблю цей театр, але мені потрібен був період перепочинку.

— Тридцять років у театрі — це багато чи мало?

— У порівнянні з тим, скільки в театрі пропрацювала моя мама, мабуть, мало. А для дітей, які лише закінчили театральний інститут, напевне, багато. Та я й сама, коли тільки прийшла до театру, так думала. Зараз я точно знаю, що тридцять років у театрі — це нічого не означає. Сьогодні я така ж студентка Миколи Миколайовича Рушковського, як була тридцять років тому. До речі, в «Самотній леді» зібралися всі його учні — і режисер, і автор, і актори. То коли ми вийшли на поклон, наш педагог навіть здивувався: «Тридцять років? Та невже?»

Шоу замість драми

— Що вам імпонує в сучасному українському театрі, а що, навпаки, хотілося б підкоригувати?

— Дуже складне запитання, яке стосується не лише українського театру, а й театру світового. Я багато їжджу, багато дивлюся. Всі європейські театри відсотків дев’яносто — це шоу. Яскраві, добротно зроблені, з прекрасними костюмами та музикою, але шоу. Інша складова сучасного мистецтва — ангажемент. Зібралися, зіграли, заробили грошей — розбіглися. Драматичний театр, кожна вистава якого за своєю енергетикою є неповторною або ж зникає, або ж відходить у тінь. І тому дуже приємно бачити аншлаги під час вистав саме драматичного театру.

— Актори Театру драми і комедії дуже активно, чи не найактивніше за колег з інших театрів, знімаються в серіалах. І дружно пояснюють свою присутність у телесеріалах необхідністю заробляти гроші. Чим ви керуєтеся, погоджуючись на серіальні пропозиції?

— У мене існує цьому інше пояснення. Звісно, фактор заробляння грошей тут присутній, бо всі ми знаємо, які ставки у театральних акторів, а якщо в театрі працює сім’я — це взагалі катастрофа. Але мене вчили з дитинства: якщо ти щось робиш, то роби так, щоб не було соромно. Я телевізор мало дивлюся — бо немає часу, бажання, та й серіали всі ці схожі між собою. Але іноді вмикаєш телевізор і бачиш актора, який гарно працює. І, повірте, в таких випадках не важливо, серіал це, художній фільм чи ще якийсь жанр. Гарний актор, актор–трудівник — його завжди видно. Ну а що Театр драми і комедії так активно знімається, то там актори гарні.

— Як ви встигали активно зніматися влітку і готувати прем’єру?

— Так, літо було дуже активним, у мене було п’ять картин. Але серпень та вересень вивільнилися, і ми щодня репетирували «Самотню леді». І хоча працювати чесно треба скрізь, якби мене запитали, чому я віддаю перевагу, то я б відповіла — театру. Там, скільки б разів ти не виходила на сцену в одній і тій же ролі, вистава обов’язково відрізнятиметься від попередньої. Бо ти можеш інакше відчувати життя, а в залі сидітиме інший глядач.

Приміряти роль на себе

— Яку з ваших останніх кіноробіт глядач побачить най­ближчим часом?

— Напевне, картину мого давнього друга В’ячеслава Криштофовича «Звідки беруться діти», її знімали на замовлення телеканалу «Інтер». Цей фільм за сценарієм Анатолія Крима про те, як живе сьогоднішня жінка. Історія відбувається в пологовому будинку, а я граю його директорку.

— Ксеніє, запитання дилетантське, але цікаве: з чого ви починаєте свою роботу над роллю? Згадуєте подробиці системи Станіславського?

— О, як справжня жінка я спершу приміряю цю роль на себе. Або підлаштовуюся під неї, хоча це гірше, краще таки приміряти. Абсолютна віра в те, що ти — в запропонованих обставинах. Чим глибша ця віра — тим простіше в роботі над роллю. Я завжди намагаюся зрозуміти свою героїню. Яка вона? Що їй болить? Чому вона чинить так, а не інакше?

— Ваша донька Дарія продовжила театральну династію, але не як актриса, а як театральна художниця...

— Моя велика радість і велика гордість виходити разом із нею на поклон. Я дуже шкодую, що до цього дня не дожила моя мама. Тішуся, що донька не стала актрисою, бо акторство — це тяжка праця. А художник не настільки залежний, як актор. Даша дебютувала ще студенткою у виставі Лінаса Зайкаускаса «Наше містечко». І сьогодні мені приємно спостерігати, що донька росте як професіонал, вже оформила шість вистав, у тому числі й «Самотню леді», хоче спробувати себе в кіно й на телебаченні..

— Знаю, що в юності ви писали поезію...

— Я й зараз пишу, а в дитин­стві ходила в літературний гурток, до Бориса Олійника.

— Десь друкуєтеся?

— Ні, зараз про це навіть думати не хочу. Пишу для себе, для своїх близьких. Молодь не читає Байрона, а хто читатиме Ніколаєву? Підіть зараз на Хрещатик і запитайте, хто такий Тютчев, вам відповість, можливо, десятий... Хоча поезія для мене...Знаєте, я іноді помічаю, що навіть думаю віршами.

ДОСЬЄ «УМ»

Ніколаєва Ксенія Миколаївна

Актриса театру і кіно. Заслужена артистка України.

Вистави — «Казка про Моніку», «Горе з розуму», «П’ять пудів кохання», «Анна Кареніна», «Живий труп», «Вишневий сад», «Урок музики», «Трамвай «Бажання»», «Так закінчилося літо»...

Фільми — «Помаранчеве небо», «Свої діти», «Вітчим», «Моя мама Інді»; серіали — «Серцю не накажеш», «Перший крок королеви», «Скарби святого Патріка»...