Олена Вітриченко мріє, що донька Аврора піде її слідами. (Фото автора.)
За свою 20–річну кар’єру Олена Вітриченко досягла багатьох вершин у спорті, перші кроки в якому зробила ще чотирирічною. Вона виграла понад 500 медалей, стала дев’ятиразовою чемпіонкою світу, 12–разовою чемпіонкою Європи, бронзовою призеркою Олімпіади в Атланті, чотириразовою переможницею міжнародних турнірів серії Гран–прі. Коли 2000 року після Олімпійських ігор у Сіднеї Вітриченко вирішила завершити спортивну кар’єру, багато хто думав, що вона жартує. Хоча, за словами Олени, рішення не було несподіваним, і турнір у голландському Девентері став її останнім офіційним виступом. Проте дівчину не спіткала майже невідступна в таких випадках депресія і професійна «ломка» спортсменів, раптом позбавлених звичних атрибутів слави. Можливо, тому, що її душевний простір незабаром заполонило кохання... Олена вміло уникла переслідувань ласих до сенсацій таблоїдів, причинивши за собою двері у світ «моє персональне щастя». Крізь якісь шпаринки до її шанувальників пробивалася інформація, що Олена стала мамою, що залишила Україну, організувала власну школу. Мою ж професійну цікавість, як це нерідко буває, допоміг задовольнити інтернет. Причому абсолютно випадково...
Ті, хто зареєстрований на сайті «Однокласники», знають, що в рубриці «друзі друзів» іноді може виринути хтось добре знайомий тобі, кого ти й не сподівався побачити. Так одного дня я «зустріла» на своїй сторінці Олену і дізналася, що вітчизняна королева художньої гімнастики живе нині в іспанському містечку Льйорет де Мар, неподалік Барселони. Відправила повідомлення, що незабаром можу бути в тих краях і хотіла б зустрітися для інтерв’ю. Відповідь не забарилася: «Будете у Барселоні — телефонуйте!». І я подзвонила...
Льйорет де Мар — симпатичне містечко на березі Середземного моря. Щороку в курортний сезон воно витримує серйозну навалу мандрівників, особливо молоді, і місцева інфраструктура подбала про те, щоб якомога повніше заповнити їхнє дозвілля. Дискотеки, нічні клуби вирують до ранку. Щоправда, в район, де розташований будинок Олени Вітриченко, відгомін нестримного «свята життя» з центру Льйорета майже не долинає. Її красивий двоповерховий дім, у якому багато простору і світла, стоїть над самим обривом, внизу аж до горизонту блакитніє море, розлогі пальми на подвір’ї відбиваються на дзеркальній поверхні басейну, а на воротах поруч із написом «Тортуга» (черепаха) прикріплена зворушлива панцирна «Тортілла».
Олена зустрічає на порозі разом із крихітною Авророю: у червні Вітриченко втретє стала мамою, народивши довгоочікувану донечку. Двоє старших синів — шестирічний Давид і трирічний Цезар — у школі: хлопчики відвідують заняття у навчальному закладі Монтессорі в місті Жірона, за 60 кілометрів від Льйорету. Чоловік Олексій на роботі, вдома з Оленою її мама і тренер Ніна Михайлівна і тато Ігор Євгенович, який, за словами Оленки, завжди був її найголовнішим вболівальником. Олена запрошує до оселі, де в затишній вітальні за столиком з шахами і відбувається наша розмова. Молода жінка не приховує свого щастя. «Колись я мріяла: якщо Бог подарує мені доню, виховаю з нею олімпійську чемпіонку, — розповідає Олена. — І Бог мене почув... Пригадую, якось сказала в одному інтерв’ю, що хочу мати трьох дітей. Як мовиться: зазирайте в майбутнє обережно, мрії збуваються (сміється). Насправді я неймовірно щаслива, діти — найбільша моя нагорода в житті...»
Вона пригадує, як 2000 року на європейській першості в іспанській Сарагосі стала причиною великого скандалу. Попри те, що місцева публіка оваціями зустріла виступ української зірки, судді виставили їй досить низькі бали. Серед суддівської колегії була й Ірина Дерюгіна, про упередженість якої до Олени і Ніни Вітриченків тоді багато говорили й писали. Проте на основі відеозапису виступу гімнастки було вирішено, що кілька суддів навмисне занизили їй оцінки. Вперше в історії художньої гімнастики — доволі суб’єктивного виду спорту — судді отримали низку суворих покарань, аж до дискваліфікації. «Іспанські вболівальники вразили тоді мене своєю простотою і сильним характером, адже саме вони домоглися перегляду несправедливих суддівських рішень. Згодом мама прийняла запрошення працювати тренером у Мадриді, відтак я часто бувала в Іспанії, ця країна приваблювала мене м’яким кліматом і людською щиросердністю. Отож коли ми з мамою подумали про відкриття власної школи гімнастики, з вибором місця довго не вагалися», — ділиться Олена.
З Олексієм Олену познайомили їхні спільні друзі: Євген Рибчинський і Оля Бура, телеведуча, яка кілька років тому трагічно загинула в автокатастрофі. «Оля якось сказала: Лєно, тобі час заміж!» — «Та я й сама знаю, що пора», — сміється вона, пригадуючи ті часи. Каже, що перша зустріч із майбутнім чоловіком особливого враження не справила. Проте Олексій виявився наполегливим, і за деякий час зумів завоювати її прихильність. А потім запропонував коханій руку і серце. Вони одружилися у Фінляндії, вінчання відбулося у красивому православному соборі. «Олексій хотів, щоб діти з’являлися на світ з Божого благословення», — пояснює молода мама.
Шість років тому вони приїхали у Барселону разом із чоловіком народжувати первістка. Олена зізнається, що спорт навчив її витривалості, однак пологи без анестезії видавалися їй чимось страхітливим. А в барселонській клініці, куди потрапила за порадою подруги, лікарі створили комфортні умови. А ще неабияк допомагала присутність чоловіка. «Олексій має легкий характер, — посміхається співрозмовниця. — Коли виникає складна ситуація, він не робить трагедії, навпаки — починає жартувати. І напругу як рукою знімає. Коли народжувала Давида, ми разом з Олексієм дивилися в палаті «Сімейку Адамсів». Мені про пологи думати треба, а я не можу утриматися від сміху...»
Відтак вони залишилися в Іспанії, у Льйорет де Мар купили будинок, відкрили школу Vitry, де ази гімнастики сьогодні опановують 35 юних іспанців. Олена — президент школи — займається адміністративною роботою, пані Ніна працює тренером. Мовний бар’єр, говорить Олена, долати було нескладно. «Ми, спортсмени, люди дисципліновані, — сміється вона. — Встановили з мамою план: сорок нових слів щодня. Обклалися словниками, розмовниками. А потім, звичайно, живе спілкування. Вільно почала говорити через півтора року. Іспанці — люди привітні, сонячні. У спілкуванні з ними не страшно помилятися: вони відразу допоможуть, підкажуть, як краще сформулювати думку. Коли виходимо з дітьми на прогулянку — навіть незнайомі перехожі нам посміхаються, заводять розмову. А коли кілька років тому побувала з дітьми в Україні, мене вразили похмурі погляди зустрічних людей. Як і те, що молоді мами на дитячих майданчиках курять. Однією рукою дитячу коляску тримають, в іншій — пиво... Тут такого не побачиш».
У співавторстві з мамою Олена написала книгу «Любов наша — гімнастика», яка поки що видана іспанською мовою. Один український видавець запевнив Ніну Вітриченко, що видання книжки в Україні потребує неймовірних коштів, і взагалі, мовляв, нікого вона тут не зацікавить. Олена хотіла б, аби книгу змогли прочитати і її українські шанувальники. «Вона про те, як ми починали свій шлях у спорті, які люди зустрічалися нам, як долали численні конфлікти, що допомогло не озлобитись, а навпаки, вийти з тих ситуацій щасливими, із великим бажанням реалізовувати далі свої мрії», — розповідає Ніна Михайлівна, гортаючи фоліант. Олена додає, що з почуттям заздрості навчилася боротися давно. «Мені мама в дитинстві казала: твоя найголовніша перемога буде, коли навчишся не заздрити іншим. А людей заздрісних і підлих просто намагаюся уникати».
Якось в інтерв’ю Вітриченко поскаржилася журналістам, що її стосунки з однокласниками складалися непросто. «Вони мене не любили», — зізнавалася вона тоді. Запитую, чи сайт колишніх однокласників допоміг виправити ситуацію. «Дві колишні подружки написали, що дуже зраділи, побачивши мене на сайті, — відповідає. — Сказали, що любили мене і раділи моїм успіхам. Отож даремно я тоді так переживала...»
Вона підтримує тісний зв’язок із друзями в Україні, як і зі спортивними колегами — Яною Клочковою, Яною Батиршиною, Аліною Кабаєвою.
За весь час нашої розмови Олена не спускала доньку з рук. «Я всіх чесно попередила ще до народження Аврори: перші чотири місяці не довірю її нікому, — сміється. — У нас немає ніяких няньок. Раз на тиждень приходить помічниця, яка займається прибиранням у будинку, а так ми справляємось удвох із мамою».
У цьому домі все «заповнене» Оленою Вітриченко. На стінах — портрети і фотографії Лєни з різних періодів її життя, в окремій кімнаті зібрані трофеї гімнастки — медалі, кубки, грамоти. «Тепер мрію, що моя Аврора завоює ті нагороди, які принесуть їй справжню насолоду. — Олена ніжно пригортає доньку до себе. — Хлопчики теж активно займаються спортом — залюбки плавають, грають у теніс. Як тільки донька трохи підросте, ми зробимо для неї надувний манеж на подвір’ї, де вона зможе стрибати вволю. Я сьогодні маму починаю потроху ревнувати до її підопічних, — каже зі сміхом. — Мамо, попереджаю її, головні секрети майстерності ти повинна зберегти для онучки!»
І зізнається, що вже нині побоюється, чи зможе дивитися доньчині виступи на килимі. «Сьогодні, коли переглядаю записи власних номерів, думаю: Боже, як я все це робила?..»
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
