Покрова: реквієм за націона­­лізмом

Ще з перших студентських років, будучи переконаним націонал–патріотом, автор на кожну Покрову ревно ходив на марші УПА — щороку, 14 жовтня. І з самого початку не міг позбутися відчуття дискомфорту, незіграності, сказати б... несправжності. Нашим гаслом було державне визнання УПА, нашою тактичною метою завжди було пройтися Хрещатиком і провести мітинг на Майдані. Тобто нашою метою було відчути себе господарями у своїй столиці, посмакувати перемогу своїх поглядів. Метою наших противників, російської червоно–коричневої «п’ятої колони» було не дозволити нам цього зробити, довести нашу упослідженість у власній державі, аби в нас опустилися руки. Відтак вулиці й площі вони, не без сприяння міської влади і судів, займали першими. Утім господарями не почувалися ні вони, ні ми. Господарем була міліція, яка розказувала куди кому йти, де кому стояти, а як хтось не слухався, то кийками частували обидві сторони. А ми всі ходили в камуфляжах і військових черевиках, з нашивками своїх організацій. Ми били себе в груди і кричали, що готові життя віддати за своє, що ніхто нас не зламає і не подолає. Вони кричали так само. А міліціонери... позіхали і чекали закінчення цього маскараду.

Уже вкотре націоналісти вийшли вимагати державного визнання УПА і вже вкотре цього не отримали. Цього року Покрова припала на будній день, суд заборонив марш, тож «наші» й не маршували, а «їхні» не особливо й протистояли: кілька бабусь і дідусів біля Леніна, трохи більше — на центральній площі перед сценою, де ВО «Свобода», користуючись нагодою, влаштувала свій де–факто передвиборчий концерт. Обійшлося без бійок. Навіть міліція особливо не напружувалася, не загороджувала вулиці, не ставила металевих бар’єрів. Проти нас застосували найстрашнішу зброю — забуття. Нікому вже не потрібні наші Бандера, Шухевич чи їхні Ленін і Сталін. Вони обридли вередливому обивателю, який переймається не національною пам’яттю, а цінами на продукти і долею чергової телесеріальної страждальниці. «Дасталі», — резюмують заклопотані тітоньки, які, поспішаючи на роботу, змушені переходити на протилежний бік вулиці, аби обійти мітинг.

Усе ніби логічно, але є одна болісна деталь: ми вважали себе гідними наступниками своїх попередників — героїв національно–визвольної боротьби. Теперішні вуличні націоналісти вважають так і досі. І не помічають, як танцюють під політичну дудку тих, хто за свої величезні гроші замовляє музику. Теперішні націоналісти кричать «Ганьба!», махають прапорами, вимагають історичної правди, а потім тихо розходяться по своїх кухнях, аби й далі нарікати на те, що Україна досі не для українців.

А ті були не такі, ті не плакали. Ті в умовах бездержав’я, безправ’я і жорстокого приниження дали підневільному народові чіткі відповіді на найнасущніші питання того часу — як вижити, як бути далі, як не зникнути з лиця Землі, не перестати існувати як народ. Ті націоналісти уміли організовувати людей, уміли вести бізнес, як Роман Шухевич, уміли воювати й давати раду на звільнених землях, уміли запалювати серця, залишаючи холодними голови, брали ініціативу у свої руки. Вони не були романтиками, вони були прагматиками своєї Ідеї. Їхня Ідея коштувала дорого — вони не боялися заплатити за неї життям. І навіть їхня жертва була перемогою — бо надихала сотні людей після них, зокрема і нас недостойних.

А ми готові прокладати шлях? Ми маємо стратегію? Ми хоч можемо правильно оцінити кравчуківське «те, що маємо»?

Друзі, повернувшись із мітингу, ще раз перегляньте фільм «Нескорений», а потім, подивившись на себе у дзеркало, порозмисліть на тему «Чим я схожий на Шухевича?»