Диво з Царгорода

14.10.2008

Цей світ таки належить чоловікам. Тому їхні ікони — «святіші», їхні обряди — більш значущі. І саме тому 14 жовтня — це день створення Української повстанської армії. Хоча до Бандери з Шухевичем земля також не була пласка. Кажуть, по ній ходила Богородиця, і в грецькому Царгороді сховала під покривалом городян, на яких напали чужинці. Покрила їх своїм захистом. Українським козакам ідея сподобалась — вони стали правонаступниками Діви–рятівниці, назвавши Покрову своїм святом. Українським політикам ідея сподобалась — вони сьогодні обов’язково агітуватимуть за збереження національної єдності, трясучи дірявими орифламами. Українським жінкам ідея сподобалася — вони почали молитися, аби їх покрили теж. І в брутальному, і у високому сенсі слова.

«Покровонько, Покровонько, покрий мою головоньку, як не платком — ганчіркою, аби не зосталася дівкою...». Жіноча Покрова — це вже не свято. Ніхто ж, далебі, не молиться до 8–го березня про судженого. Але це й не Діва Марія — радше, одна з її іпостасей. Таке собі втілення жіночого начала, божество–зав­госп, що відає усіма адамовими ребрами і видає під розписку в РАГСі платок (обручку) як посвідчення про повноцінність. «Статус розлученої жінки все одно вищий за статус незаміжньої», — казала одна моя знайома, підбадьорюючись перед сумнівним шлюбом. Зараз вона якраз підвищує статус — розлучається. На заздрість усім відбракованим дівицям, які мріють бодай про «ганчірку».

Ні, цей світ таки справді належить чоловікам. Їм дозволено все життя кохати одну жінку, одну ідеальну мрію — як Данте чи Петрарка. Не тілом кохати, а ділом. Не торкаючись Вічної Жіночності брудною плоттю. У протилежної статі це називається «залежністю». Спробуйте у своєму рідному колективі побути «чайлд–фрі» та «хазбенд–фрі» одночасно. З вас зроблять картоплю фрі, доводячи вам, безтолковому овочу, що ви марнуєте життя у гонитві за нездійсненим. Звісно, на це можна начхати. А можна помолитись, просячи собі дива з Царгорода.

Тож Покрова — все–таки жіночий день. А УПА зачекає. І хай хтось із моєї ж «раси» першим кине в мене національно–свідомий камінь. Бо життя жінки й без того не мед. А вічна боротьба — і за когось, і проти чогось... За себе, за нього, за райське яблучко, з’їдене в Едемі. Проти всіх: людей, обставин, непроханих порад, нав’язаних стереотипів, чужої правди, власної брехні. Бо, як писала Мануела Гретковська, «ти бачила жінку без кохання? Без ноги, без грудей, без розуму — так, але без кохання?!». А кохання — штука некомпактна. Інколи її можна запхати у банальні рамки, а інколи навпаки — це вона заведе тебе в таку безрозмірну безвихідь, що проситимеш звідти кільканадцять лопат сирої землі. А чим, власне кажучи, це не покров?!

Але в ті посмертні шати ми всі встигнемо вбратися. Так що дай–но нам, матінко Покрово, Діво Маріє, щось від кутюр. Хоч платок, хоч ганчірку, хоч корону, хоч панаму, хоч німб, хоч терновий вінець. Просто знак, що нас кохають ті, кому належить цей світ. А разом із ним і ми. Дай нам трохи щастя — зовсім трішки, з урахуванням інфляції. Не тому, що ми його варті, а тому, що милосердя твоє безкінечне. Поділися вічністю. І прости, і заступи, і помилуй нас, грішних...

  • Янголи, що просяться до рук

    Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>

  • Неси мене, мій коню!

    «УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>

  • Анімація, монстри та віртуальний світ

    Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>

  • В Індію чи на гравюру?

    Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>

  • Чудотворець під козацькою охороною

    На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>

  • Парадний розрахунок

    Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>