Умирає покоління великих. Жоден лауреат Нобелівської премії, жодне наукове відкриття чи магічне заклинання не можуть переломити хід життя. У суботу, 11 жовтня, померла велика латиська актриса Вія Артмане — блискуча Джулія Ламберт з фільму «Театр». Як би буденно, непросто і драматично не складалося її життя, образ Артмане завжди був стабільним — вродлива аристократична блондинка з посмішкою богині. З мистецтва в 1999 році пішла теж гідно. «Я перенесла два великих інсульти і залишила професію, — розповідала вона в одному з інтерв’ю. — Відіграла після цього ще кілька сезонів і пішла. Це було необхідно: глядач любить здорових акторів. Тепер я просто живу, слідкую за тим, що відбувається навколо, і радію за молодих».
Майже 50 років Вія Артмане працювала в трупі Театру імені Райніса, знаменитою, як водиться, її зробило кіно. Вона була однією з найпопулярніших актрис радянського кіно, знімалася в фільмах «Рідна кров», «Ніхто не хотів помирати», «Людина почту», «Театр», «Сильні духом», «Стріли Робін Гуда», «Туманність Андромеди», «Ємельян Пугачов», «Державний кордон», у 2000 навіть знялася в одному з фільмів серіалу «Каменська» — «Гра на чужому полі». Останньою її роботою була роль Катерини ІІ у стрічці Іллі Хотиненка «Золотий вік».
Прикметно, що за успішну кар’єру в радянському кіно Вія Артмане «заслужила» нелюбов земляків. А в 1993 році, коли в Латвії повертали маєтки і землі колишнім власникам, актриса втратила свій дім у центрі Риги, в якому прожила 40 років. Слава Богу, залишилася дача під Ригою, де народна артистка СРСР прожила 10 років із донькою і онукою. Але на запрошення переїхати в Москву навідріз відмовилася: «Латвія — моя батьківщина, а я — латишка. Тут народилася, тут і помру». На 70–річчя актриси влада дала їй квартиру в центрі міста, а потім нагородила й найвищою державною нагородою — орденом Трьох зірок.
Донька Вії Артмане — відома в Латвії художниця Крістіана Дімітерс, син Каспарс займається музикою, пише вірші й відновлює церкви. Він і оприлюднив у своєму блозі подробиці смерті матері й заповіт —відспівати її в православному кафедральному соборі Риги, адже в 1999 році вона прийняла православ’я і отримала ім’я Єлизавета.
«У лютому мама потрапила в реанімацію. Після трьох інфарктів головного мозку її стан не був звичайним. Середовище звичайних хворих стало не для неї. Довго доглядали за нею у себе вдома. Коли подальший догляд за мамою став нам не під силу, з’явився юнак у білих одежах, лікар із ран і пролежнів Яніс Лапиньш. Він домовився про місце для нашої мами в одній клініці. Останнім островом цього світу для мами стала психіатрична лікарня у Стренчах. Її любили і персонал, і пацієнти. Там вона провела останній місяць життя. Пару днів тому пізно ввечері гостювали у Фіалочки. Хвороба зробила те, що і повинна була робити, мама — те, що і має робити мучениця. В даних Богом присмерках свідомості вона не відчувала болю, але страждання читалось в її очах. Того прощального разу воно було найтяжчим. Притиснувшись до неї щокою, тихо сказав: «Важкий, мамо, твій великий хрест...» Несподівано ясно і чітко прозвучала її відповідь: «Таке життя». Це була остання наша розмова на цьому світі», — повідомив світу Каспарс Дімітерс.