Кобзар — і той у тозі
«Ой, вибачте», — автоматично кажу українською, проштовхуючись крізь натовп, що оточив знаменитий фонтан де Треві у Римі. «Та прошу, прошу», — усміхається вишукано вдягнена жіночка, так, ніби почути в центрі італійської столиці українську мову — природніше, ніж у центрі столиці української. «А нас тут багато, ви хіба не знали?» — у свою чергу дивується співрозмовниця. Вона, висококваліфікований хірург родом із Житомирщини, вже десятий рік доглядає напівпаралізовану італійську бабусю, яку й вивезла на візку прогулятися.
Звісно, я це знаю. І не лише тому, що однією з провідних тем офіційного візиту нашого Президента до Італійської Республіки було питання статусу громадян України, які нелегально працюють на Апеннінах. Чи не щоразу, коли група українських журналістів їде в Італію, для когось із них це нагода зустрітися з родичами: тіткою, сестрою, мамою... Тільки офіційно в цій сонячній країні заробляють на хліб для себе та залишеної на Батьківщині родини близько 100 тисяч українців. Неофіційно таких іще щонайменше тисяч 400. «І знаєте — насправді всі ми мріємо повернутися додому. Але вже не знаємо, коли. А іноді й сумніваємося, що хочемо цього насправді», — зізнаються нам учасники зустрічі Віктора Ющенка з представниками української громади. Вони справді щасливі з того, що до них приїхав Президент. Та вже бояться вірити в те, що обіцяне ним на цій зустрічі справді буде виконано. Надто довго вони чекають від України допомоги на ділі, а не на словах.
