Коли коханий чоловік не відповідає тобі взаємністю, «ситуацію слід відпустити». Знайома фраза? Одна–єдина мозкова звивина редакторів жіночих журналів радить чинити саме так. Відпустити, простити і шукати щастя з іншим. Цікаво, а чи можна екстраполювати дану схему на стосунки зі своєю країною? Припустимо, є шоста (чи двадцять шоста) частина суші, яку ніяк не вдається закохати в себе. Ти вже й так, і сяк — б’єшся як риба об лід — а толку ніякого. За твоє ж жито тебе ще й бито. Причому в буквальному розумінні слова.
Це я до ситуації з будівельним конфліктом на вулиці Первомайського — там голомозі «бєспрєдєльщікі» напали на тих, хто протестував проти руйнування частини Київської фортеці. Не розбираючи, де паства, а де медіа–пастирі, злі дяді віддухопелили ще й журналістів. Кореспонденту «Коммєрсанта» зламали руку. Сильно побили фотокора УНІАН. Інші також дістали і в хвіст і в гриву. У 2000–2001 такий випадок (саме в частині нападу на журналістів) був би величезним скандалом. «Україна молода» написала би про це статтю, і невдовзі прес–служба МВС вже обривала б телефони — зі спробами пояснити, чому міліція просто стояла та дивилась, як б’ють медійників. Неприємно, але факт: навіть при Кучмі силові відомства намагалися зайвий раз не «драконити» пресу. Не скажу: захищати, але принаймні не надто налаштовувати проти себе.
Сутички під фортецею були першою темою, об яку я «спіткнулась», вийшовши з відпустки. Скажу чесно: повертатись не хотілося. Подруга, втомившись від мого ниття, запропонувала психоаналіз: що саме відлякує від роботи? «Розумієш, — кажу, — щодня через думки валить лавина негативу. Якщо нікого не побили, то, значить, ціни підвищили». «Гаразд, — відповідає вона. — Але хоч щось хороше таки є?». Я замислилась і не знайшла нічого хорошого. Ні, десь у Києві, звісно, триває і мистецьке життя: кіно, театри, виставки — все це, слава тобі, Господи, на місці. Поки що. Та якщо говорити про мою парафію — київську політику та економіку — то нічого хорошого. Повний нуль. Кругле, як дірка від бублика, зеро.
Депресивній країні — депресивну пресу. З постійним очікуванням нових бід і зниженим вмістом ендорфінів. Хочеться написати про щось душевне, але приводу для цього нема. Якщо, звісно, не займатись міфотворенням. Газети в Україні — це такий колодязь, над яким раз у раз нахиляється противна фізіономія і смачно туди плює. У підсумку пишемо про те, що плаває на поверхні. Тож питання не в тому, чи любимо ми свою роботу. Питання в тому, чи любимо ми свою країну. І не треба казати, що ця любов додається як бонус до нашої ДНК уже в момент зачаття. Хоча, буває, звісно, по–всякому. Просто дуже хочеться взаємності. Щоб не було, як у пісні Шевчука: «Родина... Пусть кричат: «Уродина»! А она нам нравится, хоть и не красавица...».
Не треба себе обманювати: «уродіна» — вона «уродіна» і є... Бо якщо в країні нема війни та цензури, журналістам не повинні ламати руки. Принаймні — не серед білого дня і просто неба. Бандити мусять ховатися по темних кутках (а ще краще — сидіти в тюрмі, як нам було обіцяно), а не нападати з арматурою на медійників на очах у правоохоронців, які длубаються собі в носі чи в дупі. Бо інакше з нашою «красавіцей» — щось явно не те. Ми її, звісно, не покинемо. Тобто не «відпустимо». Просто любитимемо пропорційно до того, скільки вкладає в нас вона. Хоча розписуватись за всіх я, безумовно, не маю права. Любов — справа приватна. Я б сказала навіть — інтимна...
