Залежність від манежу

Запитавши народного артиста України Миколу Кунцевича, чи є служіння циркові покликанням, почула відповідь: «Ні, це невиліковна хвороба. За повір’ям, той, хто хоч раз ступив на манеж, ніколи звідти не піде». Шлях пана Миколи на манеж розпочався у восьмирічному віці, коли він прийшов юннатом до Київського зоопарку, в зооатракціон «Веселі звірята». Там познайомився з дресирувальниками на чолі з Валентиною та Олегом Чепяковими, які створили цей атракціон. Згодом багато хто з них перейшов працювати до цирку. Життєва стежина привела і Миколу Кунцевича під купол, де він зустрівся з багатьма видатними особистостями.

— У зоопарку я працював із собаками, конем–«математиком», але задовго до естрадно–циркового училища мене приваблював розмовний жанр. Працюючи ще в зооатракціоні, ми практично весь час були в цирку, щодня на репетиціях і щовечора на виставах. Починаючи, мабуть, з 1966 року, я став «своєю» людиною за лаштунками. До цирку я прийшов уніформістом — в обов’язки цього працівника входить підготувати манеж, встановити потрібну апаратуру. Після естрадно–циркового училища став ведучим програм — читав український гумор, і мене дивувало, що часом у Молдові його сприймали краще, ніж у якомусь регіоні України. Ще під час роботи в уніформі до мене зверталися клоуни з проханням підіграти їм у репризах. Серед них були Юрій Нікулін, Борис Вяткін, Микола Шульгін, Борис Артем’єв, Олег Попов. В останнього була велика група партнерів, як і у Карандаша. Але у Карандаша (справжнє ім’я — Михайло Румянцев. — Авт.) асистентами були молоді люди (він брав у програми хлопців із Московського естрадно–циркового училища або поза ним і навчав їх клоунського мистецтва). Попов, навпаки, брав собі партнерами старих клоунів, шлях яких «пролягав» лише на пенсію, і на їхньому тлі мав гарний вигляд. Олег Костянтинович взагалі став клоуном випадково. Йому допомогло те, що на початку своєї кар’єри він замінив Бориса Вяткіна під час гастролей в Англії. Училище він закінчив за півроку до поїздки не як килимовий клоун, а як еквілібрист. Він вийшов із репризами Вяткіна. На одну з вистав приїхала королева, і їй сподобався цей молодий хлопчина, але я особисто впевнений, що вона його оцінила саме як еквілібриста. Королева запросила Олега Попова на прийом. Це був перший в історії випадок, коли радянський артист цирку потрапив на прийом до королеви Великої Британії. Вони два місяці пропрацювали в туманному Альбіоні, і через вісім місяців після випуску з училища Олег Попов повернувся до Москви заслуженим артистом Росії. Це був 1950–й рік — тоді потрібні були «герої».

— А яким залишився у вашій пам’яті Юрій Нікулін?

— ЛЮДИНОЮ — не просто з великої літери, а всі літери напишіть великі. Він був чуйним, уважним до людей, умів підбадьорити, завжди приходив на допомогу. Дивовижно ерудований — на гримерному столику Юрія Володимировича постійно лежали стоси кросвордів, які він розгадував не зупиняючись. Він багато курив і зовсім не пив. Навіть коли до 60–річчя Московського цирку Нікулін отримав орден Леніна, а його партнер Михайло Шуйдін — звання народного артиста РРФСР, вони влаштували на верхньому манежі великий бенкет, Юрій Володимирович усіх — від директора до прибиральниці — запросив і пригощав. А сам проходив весь вечір із келихом шампанського й ані краплі не випив. Знаю, що йому не можна було пити через тяжке поранення під час війни.

— Віддавши цирковому мистецтву понад два десятиліття, ви почали активно працювати в Народному русі України і створили організацію «Рух–концерт».

— Це було в 1990 році. Рух тоді набирав сили, почали думати і про свою концертну організацію. Ситуація склалася суперечлива: начебто Народний рух уже офіційно визнано, він діє, спинається на ноги, й, природно, якщо проводимо з’їзд чи агітаційні поїздки, залучаємо митців. Однак якщо в них беруть участь, скажімо, артисти «Укрконцерту» і про це дізнаються в їхній організації, вони отримують «по шапці». Першою акцією новоствореного «Рух–концерту» став великий концерт 22 січня, присвячений Дню соборності України. Хоч були пропозиції провести його на Хрещатику, я сказав, що для професійного виконавця спів на морозі — це ризик назавжди втратити голос, і наполіг на тому, щоб нам дали Палац «Україна». Мене попросили вибрати режисера–постановника і виконавців. Я назвав В’ячеслава Стратієнка й Аллу Кудлай, Віталія Білоножка, капелу Ревуцького, оркестр народних інструментів, хор імені Верьовки. На моє прохання Стратієнко зателефонував і Анатолієві Литвинову, який у той час лежав у лікарні. Литвинов запевнив: «Для Руху виступлю, безумовно». І ось, коли всі номери концерту вже були розписані, задзвонив у В’ячеслава телефон. Він натиснув на кнопку й чує голос Дмитра Гнатюка: «Славко, ти що, не хочеш мене в концерт брати?». «Та це ж безкоштовно, Дмитре Михайловичу», — виправдовується Стратієнко. «Ну то й що? — не вгавав Гнатюк. — Хіба я для України безкоштовно не заспіваю? Ти ж запросив оркестр народних інструментів, а я з ними виступаю». А я, забувши, що ввімкнено голосний зв’язок, підказую: «Хай тільки зірочку не вдягає». І знову голос Гнатюка: «Яка зірочка? Та що я, не розумію?». На репетиції Дмитро Михайлович попросив подарувати йому жовто–синій значок — їх іще було мало в Україні, мені цей подарунок привезли з Прибалтики. На концерті співак вийшов із ним на сцену й раптом каже: «Тут, у залі, сидить Дмитро Павличко. Ми разом із ним та Білашем створили пісню про прапор УПА, і, всупереч заборонам, я її виконував». І заспівав «Два кольори»: «Червоний — то любов, а чорний — то журба». Отакий хід знайшов. За лаштунками я йому сказав: «Дмитре Михайловичу, такого я від вас не чекав». «Рух–концерт» проіснував 10 років. Коли закрили «Укрконцерт», почалися скорочення у «Київконцерті», багато артистів здавали мені свої трудові книжки на зберігання, щоб стаж ішов. «Рух–концерт» був гастрольно–концертним об’єднанням, яке, на відміну від інших, проводило гастролі винятково українських артистів.

— А де ж ви познайомились з Аллою Пугачовою?

— Це трохи інша історія. Наш офіс працював у приміщенні «Київ­концерту», його адміністратор Ігор Доля організовував концерт Пугачової в Києві, а я був адміністратором, який займався організацією побуту зірки. У Алли Борисівни це дуже складно, бо треба знати її смаки: в який ресторан вона піде, а в який — ні. Однією з умов є наявність у закладі VIP–залу, куди б не могли потрапити стороннні. Її можна зрозуміти, адже слава буває інколи обтяжливою.

— А які київські ресторани вона любила в ті часи?

— Вона жила в готелі «Україна» на бульварі Шевченка. Їй дуже подобалась там кухня, але її обслуговували в номері — в тамтешній ресторан вона не ходила через відсутність VIP–залу. А ще їй припав до смаку ресторан «Лейпциг» на розі Прорізної й Володимирської — його невдовзі закрили.

— Нині ви — на викладацькій роботі, обіймаєте посаду заступника директора Київського коледжу театру й кіно.

— Коли у співробітників Дарницького навчального комплексу, у складі якого —два медичних навчальних заклади, виникло бажання створити ще й театральний коледж (спочатку він був училищем), першою людиною, яку вони запросили, був я. Коледжу — п’ять років, а я тут працюю шість (рік тривала підготовка навчального процесу), викладаю історію цирку. Зараз у нас навчається 120 студентів, сподіваємося, наступного року буде більше — підстави так думати дає кількість слухачів підготовчих курсів. Випускники коледжу працюють у провідних театрах: імені І. Франка, ТЮГу, циганському театрі «Романс». У минулому році шість наших студентів ще не встигли отримати дипломи, а вже були оформлені на роботу в Київський обласний театр імені П. Саксаганського, база якого — у Білій Церкві. Я кілька разів туди їздив, дивився вистави, й приємно було бачити, що на наших вихованцях — основне репертуарне навантаження. Студенти Київського коледжу театру й кіно знімаються в рекламі, кіно (в тому числі телесеріалах), кількох запросили до театру «Сузір’я», де вони зіграли новорічну виставу.

Тетяна КРОП