Господню настанову плодитися і розмножатися

Мабуть, дивно спостерігати, як святий отець (не молодий випускник семінарії, котрий ще не звик до сану, а поважний 48–річний греко–католицький парох) на сільському стадіоні завзято ганяє з дітьми м’яча або «накручує» на турніку підйоми переворотом. І це — не світський піар отця Романа, це — елементи його духовної педагогіки. «Послух Господові, батькам, державі, — ділиться він своїми спостереженнями, — треба закладати з елементами гри в ранньому віці, а найкраще — з 9 до 12 років. Мало користі буде від того, що я поставлю діток на коліна і змушу читати молитву. У деяких ситуаціях доцільніше спершу пограти в футбол, а потім іти до недільної школи вивчати слово Боже».

Дітей, переконаний угринівський парох, у кожній хаті має бути багато, хоча б стільки, як у нього, — шестеро (на Прикарпатті лише священик з опільського села Фрага має на одного більше). «Дехто, — приємна посмішка осяйнула обличчя отця, — жартує, мовляв, де ксьондз, тобто я, торкнеться — там і дитина народиться. А якщо серйозно, то, даючи шлюб, я обов’язково наказую молодятам: «Мусите мати не менше трьох діток і виховати їх побожними українськими патріотами».

«Хай так збігається частіше»

Жарти жартами, а доторкатися до жінок з намірами поліпшити демографічну ситуацію отцю Роману доводиться мало не щодня. Упродовж останніх восьми років, окрім «штатної» служби у храмі приміського села Угринів, він добровільно виконує обов’язки медичного капелана в Івано–Франківському пологовому будинку та обласному перинатальному центрі. Присутність священика для майбутніх мам — не менша опора, ніж професіоналізм акушерів–гінекологів, особливо у складних ситуаціях. Інколи навіть лікарі телефонують посеред ночі в Угринів, прохаючи терміново приїхати. «Хворому важливо перебороти страх, — каже духівник. — Цей гнітючий стан небезпечний тим, що паралізує силу волі й захисні функції організму, тому перед операціями я бесідую з жінками, сповідаю їх і причащаю. Тоді зазвичай боязнь зникає».

Отець Роман пригадав чимало випадків, коли з Божою поміччю вдавалося знайти вихід із тупика. Якось лікарі перинатального центру самі порадили вагітній жінці, побоюючись дежа вю (перша її дитинка хворіла на церебральний параліч), зробити аборт, тим паче що УЗД показала наявність підозрілої плями у голові плода. «Я довго молився за цю другу дитинку, — каже священик. — Ризик, звісно, був великий, але все, слава Богу, обійшлося — маля народилося здоровим, пляма зникла. Хтось сказав, що це просто такий збіг. Не заперечував: «Хай так збігається частіше».

Отець Роман Карпів — тонкий психолог. Воно й не дивно, зважаючи на другу, здобуту саме за цим фахом, вищу освіту. Дивно інше: як вистачило терпіння так наполегливо гризти граніт науки. У нього дипломів — ледь не стільки, як і діток: спершу з відзнакою закінчив Івано–Франківське художнє училище, потім — Львівський лісотехнічний інститут (факультет автоматизації деревообробних процесів), духовну семінарію, Прикарпатський національний університет (вже згадувана психологія) та теологічний факультет Варшавського університету. А ще він — майстер спорту СРСР з багатоборства і вправний спринтер. Незважаючи на невисокий зріст, його особистий рекорд — 10,6 секунди на стометрівці — хоч і не конкурує з сучасними досягненнями Болта й Пауелла, проте чверть століття тому вважався пристойним результатом не тільки на республіканських змаганнях.

Середньосімейне «задовільно» з «натяжкою»

Робота з майбутніми мамами стала для отця Романа логічним продовження шляху, на який він ступив після глибокого вивчення відомої Папської енцикліки Іоана–Павла ІІ Evangelium vitaе — «Євангелія життя». За її духовними стандартами й на основі Святого Письма випускник Варшавського університету Роман Карпів написав магістерську роботу про сучасний стан української родини, зокрема й таких її чутливих сторін, як статеве життя, народження й виховання дитини.

— Отче, — цікавлюся в отця Романа цією сторінкою його життя, — то до якого висновку ви дійшли в оцінці української родини на рубежі ХХ—ХХІ століть?

— Не хочу нікого образити, але символічна оцінка стану сучасної української родини ледь–ледь дотягує до «задовільної». Більше того, якщо дивитися на проблему з перспективою і по–Божому, то стає ще сумніше. Тривога моя — не тільки дослідницька, а й суто практична, батьківська, бо мені не байдуже, якими будуть чоловіки моїх дівчаток. Навіть у студентському середовищі (я викладав в університеті і мав можливість спостерігати за інтелектуальними молодими людьми) — слабкий духовний імунітет. Молодь молиться мало, бо мало моляться їхні батьки. В сучасній українській родині зазвичай немає надійного духовного стержня. Якщо він почне викристалізовуватися, як це було на галицьких землях ще напередодні Другої світової війни, суспільство отримає додатковий запас міцності.

— Свою сім’ю ви теж створювали з урахуванням результатів магістерських досліджень?

— У Варшавському університеті ми вчилися разом з Вірою. Одружився я вже солідним 32–річним парубком. Дружина на сім років молодша. На нашу спільну долю спершу випали нелегкі випробування. Минуло три роки подружнього життя, а дітки не народжувалися. Тоді я ще був дияконом. Лікарі сказали мені (Віра про це не знала), що ми приречені на бездітність. Пізніше, коли я тим медичним світилам розповів, скільки в мене дітей, вони не хотіли в це вірити, як ми не хотіли вірити їхньому «вироку». Ми довго і ретельно молилися Господові, вивчали багато євангелької подружньої літератури, і наші голоси були почуті на небесах. Тринадцять років тому, 16 січня, народився Василько, потім — Софійка і Соломія, далі 17 січня — Іванко–Роман, згодом — знову двоє дівчаток: Михайлинка і Любця–Марійка.

— Чи вдається вам при такому величезному розмаїтті духовних обов’язків приділяти щоденну увагу кожній дитині?

— Ви добре підмітили, що увага має бути щоденною, бо інакше, зважаючи на розгалужену, як павутиння, мережу спокусливих для підлітків розважальних закладів, можна прогледіти щось непоправне. У такому віці, коли гостро постає проблема самовираження, діти мусять відчувати тактовний батьківський контроль і захоплюватися чимось корисним. Мої хлопчики й дівчатка допомагають поратися по господарству, малюють, грають на музичних інструментах, співають, танцюють. Десятирічна Соломійка успішно виступила з власною піснею на європейському дитячому конкурсі, хоча для розвитку таланту, окрім природних здібностей, нині потрібні великі кошти. На жаль, наша держава системно не займається підтримкою обдарованих дітей.

— Упродовж століть церква досить прохолодно ставилася до інтимної сторони подружнього життя. Ця тенденція зберігається дотепер?

— Цікаве запитання, хоча воно потребує тривалого пояснення. Спробую відповісти коротко. Християнська церква східного обряду стверджує, що сексуальна енергія має трансформуватися в духовну і що в ліжко з дружиною треба лягати лише тоді, коли вона може зачати дитину. Я дотримуюся іншого погляду: секс — це важлива складова подружнього життя. Дарувати одне одному чуттєві задоволення не є гріхом. У посланні до коринтян сказано: якщо Бог з’єднав два тіла, то вже є одне тіло. Життя здорової сім’ї має бути високодуховним і гармонійним. Цьому ми з дружиною Вірою хочемо навчати інші сім’ї, створивши фонд «Скарб життя». У Карпатах нам подарували будиночок. Зробимо косметичний ремонт його, і влітку там можна буде збиратися з бажаючими сім’ями для неформального духовного спілкування. Але це буде вже після того, як вирішимо особисту житлову проблему.

Дух сильніший за гроші

До недавнього часу чималенька сім’я отця Романа змушена була обживати чужі кутки. Світська влада, проголосивши курс на підтримку багатодітних сімей, якось зовсім не помітила «безпритульних» Карпівих — навіть не спромоглася надати їм пільговий кредит на будівництво власного житла. Довелося покладатися винятково на власні сили, зокрема й фізичні, та підтримку Віриної мами. Шість років тому, вже в пенсійному віці, вона поїхала на заробітки в Італію. На Апеннінах працює дотепер, зате в Угринові виростає красень–особняк на втіху дітям та онукам. Першого червня цього літа щасливі Карпіви нарешті вселилися в омріяну оселю, поки що в цокольне приміщення, зате своє. Щоправда, дехто з односельців уже заздрісно хмурить лоба: а де це наш ксьондз розжився на такі капітали?

Та що там заздрість побутового рівня. Сім років тому за дорученням єпископа–ординарія Софрона Мудрого отець Роман узявся будувати храм Пресвятої Богородиці біля перинатального центру, на місці одного з найвпливовіших на довоєнному Прикарпатті духовних осередків — греко–католицького монастиря місії отців редемптористів, ущент зруйнованого радянською владою. Отцю Роману довелося «понюхати пороху» в епіцентрі боротьби інтересів довкола ласого шматка території у центрі Івано–Франківська. Нині вже височіють стіни величної церковної споруди, а тоді впливові місцеві бізнесмени мало не кістьми лягали, аби спорудити тут бар й автостоянку. «З Божою поміччю, — пригадує отець, — вдалося протистояти і погрозам, і спокусі великої суми відкупних, які мені пропонували. Та це — ніщо порівняно зі світлою пам’яттю єпископа Василя Величковського, котрий опікувався монастирем, а згодом, у 1963 році, був призначений місцеблюстителем греко–католицької церкви в Україні. За муки, які єпископ стоїчно витерпів у сибірських засланнях, Іоан–Павло ІІ в 2001–му проголосив його блаженним».

Мощі священномученика Василя Величковського нині зберігаються у церкві святого Йосифа у канадському Вінніпегу, а їх часточку в медальйоні з підтверджуючою печаткою Святого Престолу постійно носить на грудях отець Роман. «З нею, — каже, — почуваюся впевненіше, коли молюся за оздоровлення вагітних і породіль. Я вже десятки разів переконувався, що сила віри разом із Господніми ласками й дарами здатна творити дива зцілення».