Як сказав би Кожелянко–цзи: «Робіть хлопці, як знаєте»

Першого жовтня увечері після сорокаденної поминальної служби Божої ті, хто знав Василя Кожелянка особисто, зібралися на Банковій у Спілці письменників. У залі, де колись презентували першу збірку віршів покійного письменника «Терновий іній». Згадували про нього, а точніше, розробляли план його піар–кампанії, до чого ніяк не доходили руки в самого Василя Кожелянка. Він називав себе простим, пересічним сук. укр. письменником, який самопіаром не займається з двох причин: «по–перше, живу не в столиці і навіть не в обласному центрі, а у справжньому­ буковинському селі (де, щоправда, є інтернет і мобільний зв’язок), а по–друге — просто бридко».

«Я вважаю своїм обов’язком зайнятися його піаром. Хочу, щоб він був на видноті, щоб його твори перевидавалися, щоб влада підключилася до увіковічнення його імені, щоб були написані книги–спогади про цього всесвітньо значного поета», — каже, запалюючи свічку перед фотографією Василя Кожелянка, його друг, поет Сергій Пантюк. Він був ініціатором звернення українських літераторів, журналістів, художників до чернівецької влади, щоб присвоїти ім’я Кожелянка школі та (або) бібліотеці села Кам’яна і створити там музей письменника, встановити пам’ятник на могилі літератора в селі Кам’яна, заснувати кілька іменних стипендій на філологічному факультеті Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, який письменник закінчив, встановити меморіальну дошку на приміщенні Українського народного дому в Чернівцях, де В.Кожелянко багато років працював заступником головного редактора газети «Час», або на приміщенні редакції «Молодий буковинець», де він працював кілька останніх років свого життя, заснувати літературну премію ім. В. Кожелянка, спрямовану на підтримку творчої молоді, посприяти у виданні повного зібрання творів В. Кожелянка.

Не раз, коли Кожелянко приїжджав до Києва у справах, зупинявся на ніч в Андрія Кокотюхи. «Зі всіх порад у комерційному плані, які я йому давав, Василь жодною не скористався. Це свідчить про те, що він жив своїм розумом. Василь Кожелянко писав для начитаних людей, які мають досвід якщо не життєвий, то літературний. Його треба читати після тридцяти», — розмірковує Кокотюха.

Василь запам’ятався директору видавництва «Кальварія» Петру Мацкевичу як людина з тонким інтелектуальним гумором. «Василь зранку мав приїхати до Львова, щоб у видавництві узгодити правки свого нового роману «Срібний павук». І, як завжди, заблукав. Десь під обід ми його розшукали в одній із львівських кав’ярень, забрали з собою. Він зайшов до видавництва і, відчуваючи свою провину, каже: «Хлопці, робіть, що знаєте. Я вам довіряю». І коли я стояв чотири години на його похоронах на відспівуванні у церкві Московського патріархату, мені чомусь здавалося, що зараз зайде Василь, як завжди легенько усміхнений, і тихо скаже: «Хлопці, робіть, що знаєте. Я вам довіряю», — згадує Мацкевич.

Сергій Пантюк, мабуть, єдиний, хто знав про потаємні мрії Василя Кожелянка. «Він хотів добудувати хату, продати її, а тоді купити невелике помешкання в Києві, де мріяв спокійно серед друзів жити, писати романи, бути колумністом у різних виданнях», — розказує про незавершені плани Василя Сергій.

ДОВІДКА 

Василь Кожелянко увійшов до української літератури як творець жанру «альтернативна історія». Автор чотирьох поетичних збірок: «Терновий іній» (1994), «Білий і рудий» (1994), «Семибарвний кінь» (1995), «Як учив Кожелянко–цзи» (2007); восьми романів: «Дефіляда в Москві» (1997), «Конотоп» (1998), «Людинець» (1998), «ЛжеNostradamus» (1999), «Котигорошко» (2000), «Тероріум» (2001), «Срібний павук», «Третє поле» (2007) та двох ще не виданих: «Ефіопська Січ» і «Діти застою»; збірок новел «Логіка речей» і «Чужий»; п’яти п’єс (у співавторстві з Володимиром Сердюком): «Пластиліновий метал», «Солдатське щастя», «Гільйотина», «Лізикава», «Казка діда Зигмунда». Твори В. Кожелянка перекладені багатьма мовами світу.