Почім університетська земелька?
Історія зі стадіоном імені Андрія Шевченка, що розташований по вулиці Немировича–Данченка, 2 і належить Київському національному університету технологій та дизайну, почалася ще в 2003 році. Тоді рішенням від 29 травня Київська міська рада передала університету земельну ділянку площею 4,9 га за згаданою адресою, тим самим фактично надавши адміністрації університету, в особі новообраного на той момент ректора Олега Волкова, право розпоряджатися державною землею. І навчальний заклад досить швидко цим правом скористався.
Один із найактивніших борців за збереження стадіону, народний депутат України І скликання Олександр Гудима розповідає: «Ректор виступив з ініціативою про передачу території, на якій розташований університет, у розпорядження ВНЗ «для забезпечення діяльності ВНЗ і обслуговування всіх служб». Сесія ухвалила рішення. Минає три місяці, і Волков виступає з іншою ініціативою: мені треба розділити територію. Частина території не змінює своїх функцій, а другу — передають під будівництво житлово–офісного комплексу з паркінгом, при цьому ректор додає слова «реконструкція стадіону».
Хто саме займеться будівництвом, довго вирішувати не довелося. На тендері перемогу «виборола» фірма «Київський фонд нерухомості», яку очолює син ректора — Андрій Волков. Саме в його розпорядження за, м’яко кажучи, невелику ціну 14 млн. грн. (із яких 5 млн. мають піти на реконструкцію стадіону, а 8 млн. є фінансовою допомогою університетові) і передали університетську землю.
Великий стадіон — зайва розкіш?
Реконструкцію стадіону, площа якого становить 0,8 га (розміри поля 60 на 90 метрів, тобто мінімальний стандарт футбольного поля плюс шестирядова бігова легкоатлетична доріжка), забудовник довірив фірмі Traded Development, що спеціалізується на облаштуванні синтетичних футбольних газонів і належить тому самому Андрію Волкову.
Проте, як запевняють місцеві мешканці і показує елементарний підрахунок, зберегти поле в його нинішніх розмірах неможливо. За словами Олександра Гудими, майданчик планують розвернути і зменшити в чотири рази, перетворивши на «клітку» — подібну до тих, які зараз будують біля шкіл, а решту території віддати під забудову. І це тоді, коли університетський стадіон — єдиний загальнодоступний спортмайданчик, що лишився на Печерську. «Призначення таких стадіонів — обслуговувати всіх, — зауважує пан Гудима. — Ми підняли документи, обійшли всі школи в районі. Почитали законодавство, в якому сказано, що школа зобов’язана мати спортивний майданчик розміром не менше 42 соток. Повинен бути стадіон з овалом бігової доріжки 200 метрів. Жодна зі шкіл нічого цього не має! Тож цей стадіон обслуговує ще й школи. Ми обійшли всі найближчі стадіони — стадіон заводу «Радар» по вулиці Щорса, колишній районний стадіон на бульварі Лесі Українки, стадіон заводу «Арсенал». Усі вони вже забудовані».
Групі громадських активістів кажуть: «Яке ви маєте до цього відношення? Це — університетський стадіон». Але противники забудови зауважують: відповідно до державних будівельних норм 2000 року, стадіон обслуговує і мешканців прилеглих будинків. Право на користування ним мають мешканці в радіусі півтора кілометра.
Неспортивні протистояння
На початку вересня забудовники перейшли від слів і папірців до дії. Громадським активістам заздалегідь стало відомо про те, що ректор закупив бетонні блоки, з яких на стадіоні мають установити стіну. Для чого стіна? «Ми свого часу зірвали проведення геологічних робіт, тож тепер забудовники вирішили перестрахуватися, встановивши таку загорожу», — розповідає Олександр Гудима. За його словами, активісти мали підстави для такого активного спротиву. Адже коли у 2006 році виготовляли перший ордер на проведення геологічного буріння, забудовники використали підроблене рішення господарського суду. Ордер було підписано 11 жовтня 2006 року, а рішення суду, що зобов’язує підписати, датувалося 26 грудня. Тобто забудовники поспішають відхопити свій шмат незаконно.
Отже, про події, які сталися нещодавно, 8 вересня, очевидці розповідають так: на стадіоні — близько 200 людей, мами, бабусі, малюки. Зненацька з’являються люди в камуфляжній формі, у шоломах, повній екіпіровці. Відкривають ворота. У гурт людей на стадіон влітають два КамАЗи і вивалюють блоки.
Наступного ранку біля входу на стадіон зібралися близько півтора десятка найактивніших мешканців, котрі виступають категорично проти забудови стадіону. «Знову підходять люди в камуфляжі, під’їжджає КамАЗ, — розповідає один із активістів Олександр. — Охорона знімає з петель ворота, нас брутально розкидають. Наш мегафон кинули на землю. Вантажівка висипає ще одну партію блоків. Ми швидко зорієнтувалися, виставили заслін і закрили проїзд. А вони після цього одразу ж переключилися на іншу справу: вийшли з апаратом газозварювання і почали різати спортивні снаряди».
Порізавши снаряди, за словами очевидців, охоронці почали завалювати блоками прохід та руйнувати сходи, що вели на стадіон із одного з сусідніх будинків.
Усе описане відбувалося на очах у працівників міліції, які фіксували події на відеокамеру, звертаючи більше увагу не на знищення стадіону, а на дії мешканців, котрі намагалися завадити руйнуванню...
«Незгодних — б’ємо, полонених — беремо»
Невдовзі охоронці, яким, певно, набридли вперті протестувальники, перейшли до кардинальніших дій. «В один момент, явно за вказівкою, охоронці без розпізнавальних знаків схопили мене, повалили на землю, били ногами. Дружина намагалася прикрити, але марно, — розповідає пан Гудима. — Мене перевернули обличчям до землі й, заламавши руки, тягли через весь стадіон до якогось приватного авто. Це все — на очах міліції! Як може приватна охоронна служба вживати протиправні дії з арешту будь–кого?!» — обурюється колишній нардеп.
Проте далеко Олександра Гудиму не вивезли. Один з активістів громадської організації «Збережемо старий Київ» устиг ускочити до свого авто, наздогнати й підрізати машину з охоронцями на вулиці Панаса Мирного, де її одразу оточили ті, хто брав участь в акції протесту. «Я проїхав якихось 200 метрів, проте для мене це було ціле життя. Поряд зі мною по боках підсіли двоє охоронців, разів у два більші за мене за комплекцією, люди треновані. Заламали мені руки й завдавали болю, затуляли рота й радили прощатись із життям. Захопивши мене, вони чекали наступної команди. Міліція була абсолютно пасивна. Тож мене врятували лише люди, які були зі мною поруч на стадіоні», — розповідає колишній депутат із «Народної ради».
Міліція співпрацює з рейдерами?
Зрізати сходи того дня місцеві мешканці так і не дали. Тож зловмисники дорізали їх уже в ніч із 9 на 10 вересня. «Якщо вони праві, то навіщо це робити потай?» — обурюються супротивники забудови.
Захисники стадіону заблокували в’їзд із вулиці Панаса Мирного. Проте чергова вантажівка з блоками прорвалася вже з боку Арсенального провулку. «Я став посеред дороги і спробував завадити проїзду, — розповідає Олександр Гудима. — Але з–за вантажівки виїхала машина міліції, що її супроводжувала. З неї вибіг міліціонер і, погрожуючи арештом, примусив мене відійти».
Уночі на стадіон заїхало ще п’ять КамАЗів із блоками, їм намагалися завадити близько півсотні громадських активістів. Набрали «02» — відповіла оператор Кравчук, яка запевнила, що інформацію передали до Печерського райвідділу міліції, звідки має виїхати наряд. До відділку — п’ять хвилин пішки, але правоохоронці, яких чекали годину, на виклик не з’явилися.
«Донедавна начальником Печерського райвідділу УМВС був підполковник Терещук, який нормально відгукувався на всі наші прохання, — каже Гудима. — Тепер на цю посаду поставили нового начальника — Голубенка, який, за моїми спостереженнями, співпрацює з рейдерами. Усі машини, що завозили блоки, супроводжувались міліцією».
Проте активісти не опускають рук, малюють транспаранти й уперто виходять на пікети та акції протесту.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Спроби «УМ» узяти коментар щодо цього конфлікту в керівників Університету технологій і дизайну та власне пана Волкова були марними — ректор відмовився від спілкування.
Минулого року, відповідаючи на запитання «УМ» щодо долі спорткомплексу на вулиці Немировича–Данченка, Олег Волков зазначав: «Ось бачите державний акт — це «земельна ділянка для експлуатації та обслуговування будинків і споруд навчально–наукової зони». Тобто це територія університету, а не спортивна споруда. Її немає в реєстрі спортивних споруд! Це наша територія. Стадіону тут ніколи не було, а ми зробимо тут нормально обладнаний футзал».
Але місцеві мешканці ставляться до ситуації інакше: для 30 тисяч людей, які живуть у навколишніх будинках, університетський стадіон лишається останнім місцем неподалік дому, де можна займатися спортом. «Дивимось американські фільми — так там навіть у тюрмах є стадіони з газоном і спортивними снарядами. Виходить, нас, простих людей, позбавляють навіть того, що мають зеки в інших країнах», — обурено заявляє одна з тутешніх мешканок — захисниць стадіону. Проте, як показує київський досвід, позиція простих людей мало цікавить тих, хто розраховує отримати великі прибутки, будуючи елітне житло на будь–якому відірваному клапті землі.
