Глобальна машинерія

На Харківському фестивалі фантастики є непорушна традиція: зібрав три головні нагороди конвенту (золотий, срібний і бронзовий Кадуцєї) — отримай статуетку крилатого дракона за все одразу — талант, завзятість, працьовитість. Такий приз дорого коштує і в прямому, і в переносному розумінні цього слова, тому що підтверджує успішність свого володаря. На десятому, ювілейному, «Зоряному мосту» золотий міфічний герой дістався голові донецького клубу любителів фантастики «Странник», письменнику Федорові Березіну. І не випадково. На всьому СНГівському просторі йому немає рівних у «фантастичному» жанрі технотрилера. Можна сказати, один у полі — воїн, що, в принципі, і природно — серед письменницької братії офіцери ракетний військ зустрічаються украй рідко.

Не «попсовий» творець «Чорного корабля»

— Федоре, і як воно тримати в руках «Золотого Дракона»?

— Відповідати коротко чи довго?

— Краще довго.

— Чудово. Цього року я їхав на фестиваль абсолютно спокійним — за звітний період не вийшов жоден мій роман. Тому в залі сидів, не чекаючи жодних винагород. І раптом мені видали цю велику красиву звірюку. За всі п’ять Кадуцєї — золотий, срібний і три бронзових. Книги, удостоєні цих нагород, не раз перевидавалися. Значить, вони того варті.

—  І як це письменник Березін порушив сучасну тенденцію: ні року без нової книжки ?

— Якраз не порушив. Просто роботи на конкурс, який проводить «Зоряний міст», потрібно було подати до 15 серпня, а три моїх томи у Пітері вийшли 21. Розкішне видання, з приголомшливими малюнками. Така подія може більше і не повторитися.

— Федоре, наскільки мені відомо, найчастіше ви друкуєтесь у відомих московських видавництвах АСТ і ЕКСМО. Тепер ось ще в Пітері. А як же рідна країна ?

— У нас нічого подібного немає взагалі. У київських видавництвах сказали, що в мене дуже складні технічні книги, а вони розраховують на попсового читача. Мовляв, ваші тексти нам не підходять. Але, слава Богу, в Росії є видавці, які думають інакше.

— У такому разі скажіть, хто ваша читацька аудиторія? Може, хлопчиська, що виросли на комп’ютерних «стрілялках» або ваші військові колеги?

— Якось я розмовляв з одним конструктором ракетної техніки. Солідний чоловік, років під сімдесят. Він підійшов і сказав мені: «Спасибі». Я оторопів. Виявляється, він читав усі мої книги. І сказав, що багато винайдених там технічних ідей змушують замислитися. І, за великим рахунком, їх, напевно, можна реалізувати.

— Ох нічого собі. Така вагома оцінка.

— Звичайно. Після таких ось випадків усіляка одв’язна критика в мережі, коли людина пише, що, мовляв, «прочитав три сторінки, нічого не зрозумів, заснув», мене просто веселить. Взагалі письменників, які працюють у жанрі технотрилера, дуже мало. На просторах СНД — один–два — не більше.

— Може, саме тому московська критика вас часто називає «російським Томом Кленсі»?

— Напевно.

Люди і залізо

— Видавничі анотації, якими супроводжуються ваші книги, вже самі по собі викликають тремтіння в колінах. «Перед вами страшна сага відомого майстра фантастичного трилера», «найядерніший» з романів Федора Березіна». Або, наприклад, читацький відгук: «Роман захоплює з першого рядка. На його тлі знаменитий Том Кленсі виглядає нудним, прісним і нецікавим». Справжній жах без надії на порятунок. Вам не шкода своїх героїв?

— Жах моїх творів (а вони дійсно трагічні) в тому, що це — романи–катастрофи, упереміш із трилерами, в яких людина — маленький гвинтик. Її внутрішній світ у цій глобальній машинерії повністю нівелюється. Машинерії не лише у плані технології, а й того, що машини їздять, як їм потрібно, а людина, приставлена до них, сама по собі нічого не значить. Вона сидить за кнопкою, виконуючи їхню програму, а до чого це призведе, можна лише здогадуватися. Люди показані через залізо, залізо — через людей. Таке ось змішення. Плюс гумор, сатира. Життя людини може перетворитися на суцільний фарс, а потім знову повернутися до жахливої трагедії. Правда, віднедавна я почав своїх героїв берегти. У «Війні 2030», де суцільні катаклізми, вони вже три томи живуть–поживають. Сам дивуюся.

— І що так раптом?

— Це десятиліттями висіло в голові. Багато чого накопичилося і виплеснулося у досить зрілому віці. Тому як професійному авторові мені хочеться, аби я став цікавішим людям, які мене читають і люблять. Звідси бажання писати доступніше. Це — з одного боку. А з іншого, хочу, аби мої книги стали складнішими саме в технологічному плані.

— А у вас особисто після служби в ракетних військах залишилося відчуття маленького гвинтика?

— Слава Богу, ми не потрапили в ситуацію, коли ракетні війська застосовуються на ділі, але траплялися досить серйозні речі. Крім того, повсякденна служба інколи важча, ніж ракетна атака. Там — бах, бах — і все. А тут 40 градусів морозу, день у день — чергування. Але все згодилося у житті. Спогади, перероблені під фантастику, теж.

Всесвіт проміняли на памперси

— Письменники–фантасти люблять говорити про те, що у своїх книгах нерідко передбачають майбутнє. Єдиноборство машин і людей, як щось неминуче, взагалі улюблений коник представників вашого жанру. Чи можливо таке протистояння у принципі і чим воно може закінчитися, на ваш погляд, якщо, звичайно, почнеться?

— Я раніше захоплювався новітніми технологіями і вірив елементарним розрахункам. Наприклад, до 2050 року машини матимуть усередині більшу кількість рахункових елементів, аніж кількість нейтронів у людини, обженуть її за «розумом». Проте з цим твердженням згодні не всі учені. Англійський математик, лауреат Нобелівської премії Роджер Перноуз у своїй книзі «Тіні розуму» мовою формул доводить те, що людський мозок — не є системою, яку можна розрахувати. Ми досі не знаємо, як він працює і як взагалі влаштовані нейтрони. Та й не в них, запевняє він, справа. Є ще дрібніші системи, які беруть участь у процесі формування думки. Може, цей феномен нами взагалі ніколи не буде розгаданий. Побачимо.

Але проблема все–таки існує. Наша цивілізація ускладнюється з кожним десятиліттям, водночас на планеті є країни, що перебувають на кордонах цього прогресу. Тобто, Марсом уже рухаються земні марсоходи, і в той же час мільйони африканців помирають від голоду. Прогрес не може, стабілізуватися сам по собі. Потрібні соціальні системи, які його регулюватимуть. Спонтанний розвиток техніки (куди її саму понесе), вже неприпустимий. Чим розвиненіша цивілізація, тим легше її зруйнувати. Звідси проблема складного вибору: ми йдемо до суцільних тоталітарних систем, які контролюватимуть кожен наш крок, або все–таки намагатимемося шляхом гуманітарного розвитку сформувати людину, яка б відповідала цій цивілізації. Фантасти пишуть про це вже років сто, і багато подій їм дійсно удалося передбачити.

Особисто мене зараз лякає інше. Людство поступово відвертається від космосу і стає суто прагматичним. Люди думають лише про памперси, губну помаду і всіляки дрібниці. Така тенденція наближає той день, коли земляни взагалі забудуть, що таке героїзм, Всесвіт. Обивательство на рівні цивілізації. Для мене це дуже страшно.

«Продовжуйте грати! І колись...»

— Комерціалізація літератури, між іншим, теж іде повним ходом, як і цілодобовий обіг памперсів у телеефірі. А ви, Федоре, вже пробували писати на замовлення?

— Поки що ні, але, думаю, зараз цілком зміг би. Вважаю, що письменник не повинен відмовлятися від таких шансів, якщо є пропозиція. До того ж це новий досвід саме в тій справі, якою наразі займаюся. Я, правда, книг на замовлення ніколи не писав, мої публікації — вільне виявлення смислів, але зовнішній світ змінюється надзвичайно швидко, тому все може статися. До речі, я вже створив на замовлення дві комп’ютерні гри. Нова ніша. Теж цікава справа. Коли запропонували, виникло бажання спробувати — чи вийде? Загалом, все, як по Веллеру: «Художник повинен працювати і на замовлення теж, але потрібно, щоб поставлені крокви потрапили якраз у передбачені вами отвори».

— Федоре, ви взяли до рук перо, будучи офіцером у відставці. Тобто зрілою людиною. Важко бути новачком і з чого потрібно почати, якщо книга, наприклад, уже написана?

— Бомбардувати своїми рукописами (краще файлами) видавництва. Причому всі, що трапляться на шляху. Навіщо гаяти час, стукаючи в кожні двері окремо, а потім місяцями чекати відповіді? Її може і не бути. У мене, наприклад, перші два романи вийшли в АСТ і ЕКСМО з інтервалом у три тижні. І в те, і в інше я прийшов із вулиці. А рукопис «Попіл» (один із перших романів Березіна. — Авт.) був одночасно у восьми редакціях. А перед цим повість «Замах на Єву» — в 12. Причому остання вийшла лише у збірці з перевиданням «Попелу».

І ще. Не бомбардуйте видавців оповіданнями, повістями і поемами. Цим займатиметеся, коли зійдете на олімп. Зараз потрібні романи. Шукайте свою тему, в якій ви — геній. Так само для психологічного гарту на відмови слід прочитати Джека Лондона «Мартін Іден». Якщо читали — повторити. За сьогоднішніми спостереженнями розумних редакторів, пробивається один із 200 рукописів. Тобто рівно піввідсотка. Отже, вірогідність виграшу досить висока. Продовжуйте грати, і колись...

Особисто ж мені пощастило. Як письменник я повністю реалізувався. Тепер уже простіше. Подальше сходження по щаблях письменницької ієрархії залежить тільки від мене самого. У межах ємкості таланту, звичайно. А втім, цивілізація дуже швидко змінюється, що призводить до зміни парадигм культури.

— Боїтеся швидко втратити актуальність?

— Бажати того, щоб мої книги залишилися на віки, означає вимагати зупинення розвитку цивілізації. Гадаю, то надто висока плата для люд­ства за індивідуальний талант.