Хліб від Лесі — як гостинець від зайця

Якщо обов’язок посадової служби чи вітри мандрів заносять когось в Осмолоду — найвіддаленіше гірське село Рожнятівщини, то друзі й знайомі зазвичай просять привезти від тамтешнього зайця хоча б один пшеничний буханець. Слава випеченого на дровах осмолодського хліба ручної роботи сягнула не тільки Івано–Франківська, мешканці якого в ажіотажі мало не зім’яли «легковик», що привіз на місцевий базар сонячні хлібини за сотню кілометрів від місця їхнього випікання. Коли на постій до пані Лесі попросилися польські туристи, то не на запропоновані господинею шинку й ковбаси накинулися зголоднілі підкорювачі вершин — за обидві щоки наминали свіжоспечений хліб. Окрім захопленого «бардзо смачно», закордонні гості стверджували, що нічого подібного в житті не їли. Годі порівнювати з тим, що продають у їхніх маркетах, і з тим, що продають у наших. Проте, не хлібом єдиним, навіть таким розхваленим, дивує подорожніх горянка Леся Шутка.

Квіткова оаза в смерековому інтер’єрі

На превеликий жаль, Осмолода, розташована в чарівній місцевості Карпат, біля гір Грофа і Попадя, м’яко кажучи, не вражає архітектурною вишуканістю. Збудовані в післявоєнні роки дерев’яні гуртожитки баракового типу, вже давно втратили статус помешкання для кількох сотень приїжджих лісорубів. Попит на заробітчан із сокирами після масового вирубування довколишніх лісів у шістдесяті–сімдесяті роки скоротився до мінімуму, тому й занепав тимчасовий житловий фонд. Почорнілі від негоди стіни й вибиті вікна занедбаних будівель, звісно, не додають привабливості населеному пункту, в якому нині постійно мешкає лише зо два десятки сімей. Кілька ошатних споруд багатомісних приватних пансіонатів із барами, саунами й більярдом, що з’явилися нещодавно, лише підкреслюють убоге тло тутешнього градобудівництва.

Єдина дорога, що з’єднає Осмолоду зі світом, взагалі не витримує ніякої критики, хоча Мішель Платіні, з усього видно, не інспектуватиме цей тракт за програмою підготовки до Євро–2012, то нічого й бідкатися. Зате невибагливі щодо сервісу туристи залюбки навідуються в цей куточок Карпат, віддаючи перевагу тиші, екологічній рівновазі та в погожі дні чистій, як сльоза, Лімниці. Саме на її лівому березі, за кілька десятків метрів від центральної осмолодської дороги, по сусідству з почорнілим дерев’яним клубом, збудованим колись для розваг приїжджих лісорубів, сховалося обійстя Лесі та Ярослава Шутків. Може, то й добре, бо інакше мандрівники, угледівши на подвір’ї фантастично яскраву квіткову оазу, неодмінно пхалися б сюди, аби зробити розкішне фото на згадку.

— Не знаю, як би я жила на світі, якби не було квітів, — усміхається у відповідь на нашу щиру похвалу господиня. — Вирощую нові сорти, за деякими їздила аж на Закарпаття, збираю насіння і все збільшую і збільшую квіткові площі, лише петуній у мене 120 кущів, 80 —жоржин, а ще багато айстр, портулак, нічних красунь... Вирощувати й доглядати квіти в наших умовах, коли навіть у червні трапляються заморозки, непросто — треба безперервно спостерігати за їх розвитком та акліматизацією. Особливої уваги потребують троянди. Але ж гарно, справді гарно, жити в оточенні такої краси, трохи незвичної посеред гір і смерек.

Витончений смак, природний хист ландшафтного дизайнера і дивовижна селянська працелюбність дозволили пані Лесі створити на своєму обійсті неймовірно затишний куточок. Окрім багатобарвних грядок, розташованих уздовж парканів, стайні, літньої кухні, посеред двору — клумбами в обрамленні різноформатних автомобільних шин, на стінах і на своєрідних підвісних гірляндах — десятки горшків і кашпо з квітами. Все ідеально доглянуте, підбілене й підфарбоване, обкладене відшліфованими річковими камінчиками. Важко повірити, що після повені все подвір’я Шутків було підтоплене, а коли зійшла вода, залишився шар намулу, який треба було ретельно зчищати. «Ось і непорядок, — забідкалася господиня, помітивши кілька несміливих паростків трави в одному з квітників, — це я вже не догледіла. Сьогодні неділя — гріх братися за сапку, а завтра обов’язково виполю».

Про дідову науку, осягнуту крадькома

Споглядаючи квіткову красу, ми ще не знали, що знаменитий осмолодський хліб — теж справа рук нашої нової знайомої. Доля так вела її по життю, що змолоду довелося працювати біля хліба — спершу експедитором, а потім і ближче до печі спромоглася підступитися. Мріяла про навчання у великому місті, але мачуха не пустила, сказала, що треба до роботи братися, а не книжками бавитися. Не сміла перечити — з шести років росла без маминої ласки. Тата теж бачила не часто, бо працював єгерем.

Шлях до визнання осмолодському хлібові почав прокладати ще Дмитро Костур, котрий віддав місцевій пекарні мало не півстоліття свого життя і неохоче пішов на заслужений відпочинок у 75 років, коли в пекарні відбулося скорочення штату, бо масово від’їжджали лісоруби. Дід Дмитро був пекарем від Бога, проте, як середньовічний алхімік, затято тримав при собі професійні секрети. Коли молоденька Леся, яка тоді вузькоколійкою доставляла свіжий хліб до найвіддаленіших карпатських лісосік, попросила діда показати, як він розчиняє і замішує хліб, віртуоз тіста лиш відмахнувся: « А воно тобі нащо?». Та допитлива дівчина таки перехитрила впертого майстра: робила вигляд, що зосереджено пише експедиторські звіти, насправді ж крадькома спостерігала за дідовими магічними рухами. А згодом із Божою поміччю видала такі буханці, що осмолодці не хотіли вірити, що то її, а не дідова робота. Пізніше зрозуміла ще один секрет: коло хліба треба ходити з ласкою і добрими думками, бо якось, пригадує, після гострої розмови з підлеглим уся партія хліба видалася «не такою, як треба».

Замішувати вручну і пекти на дровах хліб, який довго не черствіє і має неповторний домашній аромат, то справді — непроста справа. Хіба з ним зрівняються конвеєрні хлібобулочні вироби, виготовлені з застосуванням різноманітних синтетичних добавок і розрихлювачів? Крім того, невеличкі приватні пекарні — найкращий варіант хлібозабезпечення віддалених і небагатолюдних населених пунктів, подібних до Осмолоди. «Ой! — прохоплюється пані Леся. — Якби ж то була моя пекарня, то я б там і ремонт зробила, й асортимент виробів розширила, а так живу, наче бідний у багатих приймах».

На обійсті — як у храмі

За злою іронією української приватизації, стара осмолодська пекарня — не знати, яке багатство — як єдиний майновий комплекс потрапила до рук одного меткого київського бізнесмена разом із тутешньою кількадесятикілометровою вузькоколійкою. Новий власник миттю здав рейки на металобрухт, але не придумав, що робити з закіптюженим приміщенням. Він готовий продати його представниці народу, яка тут ще пече смачний і недорогий хліб, та ціну заломлює мало не таку, як на столичному ринку нерухомості.

Щоправда, пані Леся не впадає у відчай. «Якщо мене звідти попросять, — зізнається, — пектиму хліб удома, бо я вже без цього заняття себе не уявляю. А ще — без квітів. Заради такої краси жити хочеться. Худобу люблю: у мене теличка файна і корова–розумниця. Малюшка зветься. Я вранці її випускаю пастися, а в обід вона сама повертається до стайні й починає мукати, аби вже йшла доїти. Дехто дивується: як ви витримуєте в такій глушині, чи не виєте від нудьги? А що тут витримувати! Коли доброзичливо ставишся до людей, до домаш­ньої живності, знайдеш захоплення, біля якого відпочиває душа, то не має значення, де ти живеш. Щоправда, треба подбати про зручності. Це, між іншим, не так і складно».

Господиня знає, що каже. У неї на подвір’ї і в хаті — чистота, як у храмі. І комфорт відповідний: ванна, пральна машина, туалет міського зразка. Навіть у стайні, де «квартирують» Малюшка з теличкою, сухо, охайно і затишно...

Несподівана зустріч із простою і мудрою пані Лесею та її чоловіком Славком у дуже віддаленій гірській місцевості стала для нас справжнім відкриттям — приємно спілкуватися з людьми, котрі мають добру вдачу, працьовиті руки й вірять у свою щасливу зірку. На дашку казкового будиночка, що прикриває їхню криницю, красується підкова. Чи не вона приносить щастя Шуткам? «Може, й так, — усміхається господиня. — Багатства ми не нажили, але на життя гріх скаржитися. Доньку й сина виростили — від людей лише добре слово про них чуємо. Зароблю якусь копійку, то стараюся й іншим допомогти — хворій сестрі, сусідці, яка має важку недугу. Воно якось Господь так скеровує: чим більше ти віддаєш іншим, тим більше отримуєш сам. Навіть не сумнівайтеся — на собі перевірила».