Дорога до храму повинна бути чистою.
99 відсотків постової праці припадає на голову, а не на шлунок, вважають християни, які щорік практикують стримання під час Великого посту. Утім богослови стверджують, що «піст треба святкувати, а не зносити», адже це не обітниця смутку і самовиснажування, а духовна практика пробудження внутрішніх, духовних сил, які даються від Бога. Ці сили активізуються в душі за допомогою думки, а отже голови. Головні помічники людини в цій справі — віра, любов, примирення. А шлунок — це орган, так би мовити, другорядний, що при майстерному керівництві голови може гарно послужити очищенню душі. Коли це вмістилище харчів переповнене, то думати про щось інше не зовсім легко. Інша річ — коли духовна потуга людини звільняється з оков земного. А для цього слід свідомо відмовитися від, на перший погляд, необхідних зручностей і звичок. Скажімо, від «чарочки для хоробрості», плитки шоколаду, що «рятує від депресії», «веселих» обговорень обновок співробітниць, «справедливих» нарікань на сусідів, начальство, батьків, дітей...
Найосновніше завдання під час посту — не кривити душею, не обманювати. Власне, покаяння — це не так сльози і доземні поклони, як сміливість правди: свідоме і відверте визнання своїх помилок. Водночас піст не є чимось, що саме собою викликає Божу благодать і прощення. Це тільки засіб, за допомогою якого вірні отримують нагоду «увійти в себе», подивитися: хто там, в душі, оселився і що поробляє і спробувати «прочитати» справжні наміри, що стоять за нашими вчинками. Коли людина відчиняє двері свого єства для жадоби земного і дає волю цьому «вірусу» робити із собою все, що завгодно, то починає без мук сумління використовувати інших людей, обманюючи усіх і себе самого, виправдовуючи свої вчинки «високими ідеями». А от визнання своїх помилок і віднайдення внутрішньої сили просити вибачення свідчить про те, що більшу частину шляху до очищення людина вже подолала. Піст — це водночас і дорога, і зупинка для мандрівника з тим, щоб озирнутися довкола і поміркувати про кінцеву мету шляху. І, можливо, згадати Христові слова з Євангелії від Святого Матвія: «Не збирайте собі скарбів на землі, але на Небі!»
Чому перед Великоднем постувати слід сорок днів? У Старому Завіті Господь звелів синам Ізраїлю щороку давати десятину з усього, що вони набували, аби мати благословення в усіх своїх справах. Згодом Христові апостоли постановили присвячувати Богу десяту частину року. Отож чотири тижні Великого посту — це визначена Богом десятина кожного року, в яку християни, відмовляючись від гамірної біганини за проминущим, присвячують себе служінню Богу для спасіння душі. Водночас сорокаденний Великий піст є згадкою про те, як Син Божий молився й постив у пустелі (коли його спокушав злий дух) і пізніше, готуючись до страстей. Розмірковуючи про це у тиші, молитві й у щоденному побуті, християни намагаються усвідомити задум спасіння і пройти за Ісусом його шлях до Голгофи, щоб разом з Ним воскреснути у Його славі. Люди готуються до найсвітлішого свята, на якому базується вся християнська традиція — до Воскресіння, запоруки вічного життя.
Великий піст — це ніби й сесія для студента. Ніби під час іспиту, людина в ці кілька тижнів має нагоду побачити, наскільки вона володіє собою, як глибоко опанувала життєво необхідними знаннями, наскільки близькою є до Бога? І — наскільки є вільною. Скажімо, як довго (і чи взагалі здатна) протримається без цигарочки, пляшечки, «голубого вогника», iнтернету? Чи може контролювати свої звички, емоції, вчинки? Чи вміє усвідомлювати причини своїх помилок і не перекидати відповідальність за них на когось іншого? «Деякі люди розглядають піст як час утримання від деяких речей (м'яса, молочних продуктів, делікатесної їжі), але його краще розглядати, як час набуття речей, необхідних для змістовного і радісного життя, — розповідає братчик київського Борисо-Глібського молодіжного православного братства Святослав Вареня. — Помолись за людей, за яких нема кому помолитись, відвідай кого-небудь, хто є самотнім, намагайся краще зосереджуватись під час церковного богослужіння, задумайся над подвигами святих, які згадуються під час посту, приділи більше уваги своїм близьким. Саме такі наші зусилля наповнюють сенсом речі, пов'язані з утриманням».
Піст, молитва і допомога потребуючим — це ніби ліки від душевної хвороби гріха. Отож прощення і порухи до взаєморозуміння є природними для постуючих. Святий Василій Великий навчав: «Не одні вуста мають постити — ні, хай постяться й око, й слух, і руки, і все наше тіло. Ти постишся? Нагодуй голодних, напої спраглих, навідайся до немічних, не забудь ув'язнених. Утіш скорботних і тих, що плачуть, будь милосердний, скромний, добрий і довготерпеливий, незлопам'ятний, благоговійний, благочестивий, істинний, щоб Бог прийняв піст твій і щедро дарував плоди покаяння».
Згідно з Типіконом (Статутом) Православної Церкви, існують певні вказівки щодо трапези у дні Великого посту.
Понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця — споживання їжі без м'ясних, молочних продуктів і без олії.
Субота і неділя — «дозвіл на єлей», тобто дозволяється їжа з олією.
Вхід Господній у Єрусалим («Вербна неділя»), Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня) — дозволяється споживання риби.
Особливо суворий піст Православна Церква наказує зберігати в першу і Страстну седмиці: у понеділок і вівторок найвища ступінь посту — повне утримання від їжі;
Великий Четвер — дозволяється їжа з олією;
Велика П'ятниця — суворий піст, повне утримання від їжі.
Велика Субота — після Літургії дозволяється споживання помірної кількості їжі (без олії).
Великий піст має дві частини. Перші шість тижнів є, власне, Великим постом, а останній тиждень (Страсний, Білий, Світлий) особливо суворий, бо присвячений пам'яті про Страждання і Хресну смерть Христа для спасіння людей. Великий піст поділяється на Чотиридесятницю і Страсну седмицю. Перша частина посту (свята Чотиридесятниця, період, коли ми йдемо до Бога) символізує сорокарічний шлях Мойсеєвого народу з єгипетської неволі до Ханаану. Остання седмиця (коли Бог іде до нас через ув'язнення, Тайну вечерю, страждання, Голгофу, сходження в пекло) містить дні співпереживання, зради, страждань і хресної смерті Христа.
Майже кожен тиждень Великого посту має народну назву. Перший тиждень зветься Жильним, так само як і його понеділок, бо в цей день колись споживали лише воду і спеціально випечені прісні коржі-жиляники з хріном. У суботу жінки несуть до церкви хліб і віск та замовляють панахиду по небіжчиках. Четвертий тиждень має назву «середохресний». Колись, як минало три з половиною тижні посту (якраз у середу) — господиня випікала пшеничні хлібчики у формі хрестів (для кожного члена родини і ще кілька), мастила їх медом і посипала маком. П'ятий тиждень Великого посту — Похвальний; на його суботу припадає свято Похвали Пресвятої Богородиці. Шостий тиждень називається Вербним, люди несуть до церкви святити вербу. Останній тиждень перед Великоднем зветься Білим, Чистим або Страсним, у пам'ять про Страсті Господні. У цей тиждень найсуворіше дотримуються посту. До четверга, який зветься Чистим, оселя повинна вже бути прибрана до найбільшого свята. Увечері в четвер у церкві відправляють «Страсті», згадують муки, які терпів Христос. У Страсну п'ятницю в кожній церкві виносять iз вівтаря і покладають на середину храму плащаницю (священне зображення Спасителя, який лежить у гробі). Це день суворого посту, ревні християни нічого не їдять до виносу плащаниці, а обід складається лише з овочів. У цю п'ятницю не можна співати, і навіть дзвони церковні мовчать. Закінчується піст опівночі з суботи на неділю.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
