Міст в іншу реальність

Десятий ювілейний фестиваль фантастики «Зоряний міст» зібрав цього року в Харкові рекордну кількість учасників. Тільки зареєструватися погодилося більше 400 осіб, а з тими, хто приїхав «сам від себе», було на порядок більше. Письменники, видавці, критики, редактори «галузевих» журналів і просто жанрові фани з зірковими бейджами на грудях і в підкреслено демократичних костюмах буквально окупували центральний корпус університету ім. Каразіна і прилеглу до нього територію. За чотири дні конвенту вони встигли обговорити значну частину «фантазійних» проблем (як, наприклад, проблема фіналу у творах цього жанру), посперечалися з філософами та психологами на тему кохання, сексу та гендеру, покаталися на повітряній платформі від Національного аерокосмічного університету імені Жуковського, роздали сиротам книги, обрали серед самих себе найкращих, труснули мізками на «Що? Де? Коли?» і навіть сходили в Харкові на Queen, що вже само собою фантастика.

Лауреатів на ювілейному фесті було як ніколи багато. До списку традиційних нагород організатори включили ще й масу призів та медалей за великі заслуги, за персональну симпатію, особливу чарівність і просто за те, що хтось наполегливий десять років поспіль не зраджував «Зоряному мосту» ні з яким іншим фестивалем. І все ж головним призом, як і раніше, залишився «Філософський камінь», традиційно вирощений у Харківському інституті монокристалів зі штучного рубіну. «Якщо ювелір ось цей камінчик перевірить, у нього просто вуха відваляться, — прокоментував цінність фестивального гран–прі організатор і натхненник «Зоряного мосту», фізик Микола Макаровський. — Таких бездоганних у житті не буває». І оскільки «Філософський камінь» — категорія вічна, його харківський аналог оздобили ланцюжком, вагою 20 грамів чистого золота, аби той не вкрився підступною іржею. Як правило цей міфічний артефакт на харківському конвенті вручають за особливі заслуги перед жанром одному учаснику фестивалю. Але цього року гран–прі вручили одразу трьом письменникам — метру радянської фантастики Сергію Павлову, якому ця нагорода дісталася минулого вересня, але приїхати по неї він зміг лише тепер, і білоруським класикам Миколі Чадовичу та Юрію Брайзеру. Останній був удостоєний нагороди посмертно.

Золоті Кадуцеї (їх вручають після голосування авторам найкращих книжних новинок) вже за традицією дісталися переможцям одразу в трьох номінаціях: «Цикли, серіали і романи з продовженням», «Крупна форма» і «Дебютна книга». Тут незаперечними лідерами стали донеччанин Ярослав Вєров та москвич Ігор Мінаков, які дружним інтернаціональним дуетом написали книгу «Десант в Європу» — продовження циклу «Трикстери», початого твором «Десант на Сатурн, чи Триста років самотності». Цікаво, що за цей же роман Ігор Мінаков отримав золотий Кадуцей ще й у номінації «Дебютна книга». Тобто своїм першим пострілом молодий автор влучив одразу у дві десятки. Відповідно в номінації «Круп­на форма» переміг письменник із Нижнього Новгорода Дмитро Казаков, що подав на конкурс роман «Полювання на надлюдину».

Уже кілька років поспіль організатори конвенту вшановують і творчість літературознавців, які працюють у жанрі фантастики. Донедавна прискіпливий загін критиків принципово нехтував «цим несерйозним чтивом», побоюючись зіпсувати репутацію солідних профі. І ось нарешті прорвало. Письменники кажуть, що таки діждалися не лише поверхового опису сюжету і жанрових прийомів, а й глибокого аналізу тенденцій, що існують у цьому жанрі. Причому користь від такої зміни отримали не лише літератори та їхні критики, а й читачі, яким надзвичайно складно у величезному потоці фантастичних новинок відібрати справжню літературу. То ж цього року в номінації «Критика, публіцистика і літературознавство» перемогла москвичка Ант Скаландис із книгою «Брати Стругацькі».

Письменницька тусовка цього року була справді зірковою. Серед гостей, яких помітили всі, був новий російський опозиціонер від літератури та журналістики Дмитро Биков. Він навіть на вкрай демократичному фесті примудрився мати вигляд незалежного від усього і всіх чоловіка, а на спільній прес–конференції, куди його запросили в «президію», з «пофігістським» спокоєм читав якусь книгу. У коментарях політичної ситуації (ця робота, схоже, — його найпрудкіший коник), він піднявся над метушнею і бачить усе, мов на долоні. «Росіяни лежать пластом і думають, що піднялися з колін, — каже московський гість. — Відчуття бридке. Але це не означає, що якби я жив в Україні, воно було б у мене кращим. Я точнісінько так же мав би кількох людей, яких люблю і загальне відчуття важкого абсурду. Ми всі з вами живемо в дуже незатишний час і в дуже поганому світі. У цьому сенсі між Україною та Росією немає жодної різниці».

Літній радянський класик Сергій Павлов, який подарував світові фантастичну «Місячну райдугу», виявився суворим і стримано сентиментальним письменником. Він розповів як восьмирічним хлопчиком у 43–му вперше побував у Харкові, а заодно дорікнув українським колегам за те, що не дбають про розвиток україномовної фантастики. Як з’ясувалося, на це є відразу дві причини. По–перше, російськомовні тексти легше прилаштувати у видавництво, і вони мають відповідно ширше коло читачів. А по–друге, за словами харківського фантаста Олега Ладиженського, серед наших співвітчизників є немало авторів, які переконані в тому, що їх треба друкувати лише з тієї причини, що вони пишуть українською. З цим категорично не згодні видавці, оскільки мова твору сьогодні вже не є критерієм літературності. У результаті, фантастика українською таки з’являється останнім часом, але в більшості випадків йдеться саме про переклади.

Що ж стосується самого жанру фентезі, то він із кожним роком стає все дедалі популярнішим. На десятому ювілейному «Зоряному мосту» дебютували одразу сто новачків, а ті письменники, які вже закріпилися на книжковому ринку, працюють фактично зі швидкістю одна книжка на рік. І якщо вони так багато пишуть, значить це таки справді комусь потрібно.