Різдвяні свята в Золочівській тюрмі в 1932 році (камера № 26). (Малюнок Володимира Каплуна.)
Слова, винесені в заголовок статті, ввійшли в політичний лексикон українців у 20—30–х роках минулого століття. Саме так сприймали діяльність націоналістичного руху в Польській державі. Водночас перебувати «у пащі лева» означало, що навіть найважчі обставини не могли стати перешкодою для українського революціонера на шляху до мети. Свідченням цього є не лише діяльність українського підпілля в Польській державі, а й життя та поведінка націоналістів у справжній «пащі лева» — польських в’язницях.
Саме таким виразом польська влада означувала політичних в’язнів. Слід віддати належне — українців, які відбували термін за «злочини не заради особистої користі» в польських в’язницях було достатньо. До прикладу, у 1935—1936 роках відбулися два гучні процеси у Варшаві та Львові, які назвали процесами «Степана Бандери й товаришів», тоді було обвинувачено 29 осіб. У міру того, як збільшувалась кількість українських політичних в’язнів, змінювалося й ставлення до них. Так, ще на початку 1930–х «політичні» отримували книги, приладдя для писання, ходили в цивільному одязі й досхочу могли листуватися. На релігійні свята українці збиралися в спільній камері й урочисто могли відзначати їх у своїх національних традиціях. За власним бажанням могли працювати в майстернях. Політичний в’язень відрізнявся акуратною зачіскою, цивільним одягом та книгою.
Проте коли політичні вироки стали масовими, в «політичних» відібрали всі атрибути виконавця «злочину не заради особистої користі». З того часу розпочинається організована боротьба в’язнів за свої права. Одне з найвідоміших і успішних голодувань організував Степан Бандера у в’язниці «Святий Хрест» — без перебільшення, найсуворішій тюрмі Польщі. У ній заковували в кайдани ноги в’язнів, а покарання там відбували особи, які мали термін ув’язнення не менше десяти років. В успіх голодування ані польські жандарми, ані їх співвітчизники–в’язні не вірили. Проте після 15 діб адміністрація пішла на поступки й незабаром українці опинилися в одній камері й стали отримувати книги та пресу.
Найбільше ж голодування відбулося влітку 1938 року. Вона охопила всі в’язниці Польщі, де карались українські націоналісти, й тривала 21 день. Провід ОУН зробив певне полегшення для малолітніх в’язнів — ті щоденно таємно отримували по два шматочки цукру. Поляки насильно намагались годувати в’язнів, хоча опір був величезний. Щонайменше один із в’язнів — Гриць Климів — помер під час голодування, ще кілька померло по його завершенні. Однією з причин тритижневого голодування була заборона писати листи українською мовою, а робити це польською українці принципово не хотіли.
Засоби допитів та знущань були не менш брутальними, ніж у радянських аналогах. Один із найближчих соратників крайового провідника ОУН Івана Климіва–«Легенди» Володимир Лобай згадував свій перший арешт: «Мене мордували три доби, били ланцюгами, не давали нічого їсти, крім солоних оселедців, і ані краплі води. Зігнутого в дугу, запакували мене під важкий стілець, і в такій позі я перебув 24 години». Пізніше Володимир Лобай відсидів півтора місяця в «кам’яному мішку» — в камері діаметром півтора метри й висотою у два з половиною метри. Ця камера була глибоко під землею, куди не доходив жоден звук. Долівка була залита водою, і Лобаю просто поталанило, що мав добрі чоботи. Про те, що розпочинається новий день, в’язень міг здогадатись за дзвінком в одній із камер.
Поліція використовувала систему допитів із п’яти ступенів тортур. Наприклад, четвертий ступінь — це штучне топлення, коли в’язня топили в бочці з водою, допоки він здасться й погодиться на співпрацю. Сучасники, а згодом — і дослідники визвольного руху — часто звертали увагу, що українські націоналісти рідко коли зломлювалися на допитах, хоча бувало, під час тортур помирали. Український в’язничний капелан отець Богдан Липський твердив, що між українськими політичними в’язнями зустрічав людей, яких із повним правом можна назвати святими.
Про те, що в’язниці й табори є «хорошими університетами» для політичних в’язнів, стало широковідомим у радянських каральних закладах. Утім таким же був досвід українського підпілля в польських тюрмах. От хоча б видання в’язничної газети! А «Тюремні українські вісті» справно виходили на близько 30–ти аркушах цигаркового паперу в Дрогобицькій тюрмі. З цього видання політичні в’язні мали значно більшу та повнішу інформацію з зовнішнього світу, ніж їхні наглядачі. Редакторами були доктор Кобільник та Богдан Підгайний. Джерелами інформації ставали газети, окремі в’язні могли слухати радіо. Ще інші, котрі не підлягали під політичні статті, мали право під конвоєм виходити в місто. Вони також передавали новини до редакції. Наприкінці 1930–х, коли розпочалася військова драма на Закарпатті, додаток до «Тюремних українських вістей» виходив щоденно.
Досвід підпілля творив і нові форми спілкування та дозвілля. Так, засуджений на Варшавському процесі на довічне ув’язнення Микола Климишин за допомогою азбуки Морзе дізнався, що в сусідній камері перебуває його далека знайома Дарія Гнатківська. Коли вони через стінку досхочу поспілкувались, то за допомогою перестукувань розпочали грати в шахи, розграфивши на підлозі поле і зробивши фігурки з соломи.
Інший ув’язнений із цього процесу, Микола Карпинець, зробив із хліба та паперу модель літака з пристроєм до керування. Пізніше його змусили презентувати цей проект, після чого в’язничний сторож конфіскував диво–винахід.
Завдяки німецьким в’язням українські націоналісти системно вивчали німецьку та англійську мови. У більшості в’язниць, де перебували націоналісти, було введено для вивчення різні підпільні курси з історії України, ідеології, іноземних мов. На цигарковому папері писали лекції, які під час прогулянки в тюремному дворику екзаменувалися.
Чи не найвідомішим учнем «тюремних університетів» був Гриць Перегіняк. Цей неписьменний сільський хлопець у свої 23 роки опинився за ґратами з довічним вироком. Проте його дуже підбадьорила зустріч у в’язниці зі Степаном Бандерою. Для простого коваля це був добрий знак, що поруч із ним сидить син священика з сусіднього села, і хоч загартованому Грицю в тюрмі велося непогано, він став на дозвіллі вчитися. І навіть коли Бандеру забрали зі «Святого Хреста», Гриць перечитав значну частину тюремної бібліотеки, а коли під час ІІ Світової війни потрапив на волю, то пройшов кілька військових курсів. Свій життєвий шлях Гриць Перегіняк закінчив у 1943 році сотником першої сотні УПА на Волині.
«Святий Хрест» був найважчою в’язницею в Польщі, проте організований націоналістичний рух і тут творив для себе відповідні умови. Цікаво, що коли галицькі комуністи побачили, як націоналісти ведуть спільну господарку та діляться харчами, то зауважили, що це вони — справдешні комуністи. Самі ж «послідовники братерства та рівності» ніколи не могли так організувати своєї спілки.
В’язничні стіни, свавілля охоронців та адміністрації не здатні були пригасити свободи, особливо це відчувалося під час релігійних та національних свят. Ще з тих часів українці навчились готувати в тюремних умовах імпровізовані Святі вечері та Великодні сніданки, а коли раз на рік до «Святого Хреста» приїздив український священик, в’язні швидко організовували добрий хор. Коли на Різдво 1935 року у варшавській в’язниці не було можливостей відповідно відзначити цей день, з самого ранку в’язні свистом просвистіли колядку «Бог предвічний», а потім ще довго насвистували улюблені різдвяні мелодії.
Спів тоді був універсальним засобом спілкування. Саме з релігійної польської пісні «Коли ранні встають зорі» офіційно розпочинався кожний день у в’язницях. Водночас мемуаристика зберегла спогади не одного в’язня львівської тюрми Бригідки про те, що 23 грудня 1932 року ранок там розпочався відомою похоронною піснею «Ви жертвою в бою нерівнім лягли з любови до свого народу». Саме так Бригідки прощалися з Біласом та Данилишиним — українськими бойовиками, яких у цей момент вели на страту.
Ця найвідоміша львівська в’язниця знала й історії відчайдушної сміливості націоналістів. Так, у 1939 році троє в’язнів — Петро Башук, Петро Канюка та Ярослав Гайвас — серед білого дня втекли з Бригідок, до того ж — через центральні ворота. Хлопці зауважили, що коридор їхнього відділу сполучений із приватним помешканням начальника тюрми. Затягнувши в камеру сторожа й забравши ключі, українські втікачі, а з ними й польський кримінальний в’язень Стемпєнь, вийшли через помешкання начальника тюрми у двір і на очах здивованої сторожі, зберігаючи спокій, покинули Бригідки. Цей момент став легендою, а також підбадьоренням для тисяч інших в’язнів та їх родин.
«…Я сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я три голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Берестю».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
