«О, мій Наполеон, дай, я тебе поцілую!» — вітала Давида Бабаєва, свого партнера по виставі «Наполеон і Корсиканка» Тетяна Назарова. Після літньої відпустки, яку, як свідчить вітальний плакат у фойє театру, актори провели на морях, річках, дачах, городах і на знімальних майданчиках, атмосфера у партері Російської драми витала саме така — дружелюбна, емоційна й розкута. Завтра вони вийдуть на сцену в ролі Дон Кіхота, Командора, Дон Жуана... Сьогодні це колеги, які дуже–дуже скучили один за одним, але традиційні рукостискання та «цьомочки» на зборі трупи — лише прелюдія до головного месиджу, який має виголошувати художній керівник театру. Михайло Рєзнікович, озброївшись планом свого виступу, рішуче увійшов до партеру і розпочав свою вітально–настановчу промову.
Художній керівник Театру ім. Лесі Українки наголосив, що вектор розвитку Російської драми, людинознавство, залишається незмінним. А щоб не відхилятися від нього ні на йоту, закликав акторів продовжувати працювати над роллю навіть після прем’єри. І застеріг, що вистави, які у процесі репетицій не досягли відповідного художнього рівня, просто не будуть випускатися. «Будемо репетирувати стільки, скільки потрібно, — заявив Рєзнікович. — Кожен художник має право на помилку, але до чого тут глядач?».
Найближчою прем’єрою, де ці сентенції мають постати в усій своїй логічності, буде українсько–німецький проект «Переслідування та вбивство Жан–Поля Марата, представлене артистичною трупою психіатричної клініки в Шарантоні під керівництвом пана де Сада». П’єса Петера Вайса пройшла у багатьох театрах Європи, але на теренах колишнього Радянського Союзу не була поставлена жодного разу. Серед особливостей майбутнього спектаклю — глядацькі місця будуть розташовані на сцені. Режисер — Катрін Кацубко, у ролях — актори Театру ім. Лесі Українки та театрів із Мюнхена. Прем’єрні спектаклі у Російській драмі пройдуть із 18 по 25 вересня, потім вистава поїде до Німеччини. До Мюнхена, на фестиваль малих форм, запросили ще один спектакль Російської драми — «Іду за край...» Якщо все складеться, то цю виставу про Василя Стуса німці побачать у листопаді.
Далі за планом — ще один міжнародний проект. «Дядечків сон» Федора Достоєвського, цю виставу Російська драма випускає разом із Театром ім. Варпаховського (Монреаль, Канада). Спектакль зіграють у декораціях Давида Боровського. Важливість цього факту Рєзнікович підкреслив з особливим трепетом: «У нашому репертуарі це буде шоста вистава з декораціями Давида Боровського. Виходити на сцену, яку оформив цей визначний майстер, — велика честь».
Озвучуючи фабулу сезону 2008—2009, художній керівник Театру ім. Лесі Українки натхненно цитував класиків. Згадав Пушкінського «Євгенія Онєгіна» — «Всегда доволен сам собой, своим обедом и женой» — і побажав, щоб актори були собою задоволені якнайменше. Оскільки творче невдоволення — це рушій мистецького прогресу. Процитував режисера Андрія Гончарова, який вважав, що в академічному театрі кожен гризе свою кістку в своєму кутку. І знову– таки попросив присутніх, щоб у Театрі ім. Лесі Українки такого не було і щоб усі працювали на одну справу.
Найзворушливішою частиною зустрічі стала демонстрація нарізки світлин, на яких були зображені корифеї Російської драми — Халатов, Лавров, Опалова... «Важливо, щоб ми сьогодні відчули цих людей», — з цими словами Рєзніковича погодилися всі присутні.
Офіційно 83–й сезон у Театрі ім. Лесі Українки розпочнеться 4 жовтня. Насправді ж відпочинковий період у Російській драмі вже давно завершився. Актори, що зайняті у виставі за Петером Вайлом, зараз активно шліфують малюнок майбутньої вистави. Дехто поїхав до Канади репетирувати «Дядечків сон». Значна частина трупи зараз перебуває в Ялті — виставою «Насмішкувате моє щастя» Російська драма завершила фестиваль «Театр. Чехов. Ялта» і нею ж розпочала свої десятиденні гастролі у цьому місті. До речі, наприкінці зустрічі з акторами Михайло Рєзнікович нагадав, що, за законами фізики, те тіло притягує до себе увагу, яке постійно перебуває в русі. Судячи з такого активного початку сезону, Російська драма планує підтвердити цю закономірність і на мистецькому рівні.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
