Сім’ю куркулів виганяють із власного двору. Донецька область.
Останнім часом громадськість дізналася про велетенські масштаби українського Голодомору. Люди розуміють, що ця трагедія викликана не силами природи, а політичними діями. Та простіше показати її кількісні параметри, ніж пояснити причини: у конфіденційному листуванні Сталін і його найближчі поплічники користувалися мовою передовиць газети «Правда».
І все–таки реконструкція ретельно замаскованого злочину можлива. Механізми творення Голодомору виявлені і задокументовані. Аналіз фактів і зв’язків між ними виявляє причини злочину і заходи, якими його намагалися замаскувати.
Конвенція ООН про геноцид вимагає довести намір винищити частково або повністю певну людську групу, а не причини злочину. Нам, однак, треба виявити причини голоду початку 1930–х рр., який у радянські часи називали «продовольчими утрудненнями», а також його переростання в голодний мор на територіях, основну частину населення яких становили українці.
Навіть найстарше покоління не має досвіду дорослого життя у довоєнні часи, коли формувався «людський матеріал», придатний для Країни Рад. Правда про Голодомор за цих умов стає могутнім засобом лікування спотвореної історичної пам’яті. Проте в дослідженнях на цю тему слід уникати емоцій. Вони позначаються на об’єктивності й нерідко призводять до помилкових формулювань. Найбільш абсурдним є твердження про «геноцидну політику Кремля», яке ототожнює геноцид із генеральною лінією вождів партії. Насправді кремлівські можновладці не мали інтересу витрачати «людський матеріал» без особливої на те потреби. Генеральною лінією були масові репресії в їх сукупності, тому що без них не можна було нав’язати суспільству комуністичний спосіб життя. Голодомор був унікальним явищем, спричиненим конкретними обставинами місця і часу. Треба виявити ці обставини, аби довести, що в Кремлі не зупинялися перед геноцидом, коли виникала загроза втрати влади.
Правляча в СРСР партія в 1956 році піддала остракізму Йосипа Сталіна за масові репресії. Завдяки цьому в країні виникла нова політична ситуація: без зміни суті влади характер державного управління зазнав істотної лібералізації. На відміну від масових репресій, голод 1932—1933 років заперечувався в Кремлі до останньої можливості. Упродовж кількох десятиліть після ХХ з’їзду КПРС він залишався у свідомості радянських людей ірраціональним явищем. Коли заперечувати факт голоду стало неможливо, керівники партії оголосили його причиною надмірні хлібозаготівлі. Це підтверджувалося конкретними фактами і виявилося зручним для кремлівських вождів: вилучення хліба пояснювалося необхідністю здобути валюту, щоб оплатити закордонні замовлення для новобудов. Таке пояснення надавало вигляд раціональності злочинним діям Кремля. Мовляв, Сталін не зупинявся перед гідними жалю жертвами, щоб забезпечити обороноздатність країни перед загрозою іноземного вторгнення.
Тим часом зусиллями діаспори з кінця 1980–х років було доведено, що масштаби голодування в УСРР і на Кубані незрівнянно більші, ніж у неукраїнських регіонах європейської частини Союзу. Комісія Конгресу США з розслідування голоду 1932 — 1933 років в Україні на цій підставі зробила висновок про геноцид українців. Здійснені у незалежній Україні дослідження підтвердили цей висновок. Однак у Росії продовжують вважати український голод частиною загальноселянської трагедії. Деякі вчені визнають особливі масштаби Голодомору, але пов’язують їх тільки з тим, що УСРР і Кубань спеціалізувалися на вирощуванні експортної пшениці, а тому найбільше постраждали від безрозмірних хлібозаготівель. У зв’язку з цим треба відповісти на два запитання. Чи справді голод в Україні обумовлювався хлібозаготівлями, як в усіх інших регіонах, чи на його масштаби вплинула інша причина? Як сталося, що смерть мільйонів людей лишилася непоміченою в сусідніх регіонах?
Сталін прагнув довести до кінця розпочату Леніним реалізацію комуністичної програми партії. Для цього треба було ліквідувати товарно–грошові відносини і зімкнути міську економіку з сільською на засадах натурального продуктообміну. Однак у 1930 році він не спромігся загнати селян у комуни через опір, який найяскравіше проявився в Україні. Довелося погодитися з тим, щоб у селян залишився уламок приватної власності у вигляді присадибної ділянки. Цю поступку, на його думку, колгоспники мусили відпрацьовувати трудом на державу в громадському господарстві. Три роки підряд у них забирали хліб майже без відшкодування. Залишаючись з «паперовими» трудоднями, вони з кожним роком працювали все гірше. У 1932 році не менше половини урожаю загинуло в Україні внаслідок забур’яненості полів, перестоювання на пні, втрат під час жнив та перевезень. Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах.
Уряду довелось скоротити асигнування на оборону і відмовитися від нарощування обсягів індустріального будівництва. У семи регіонах європейської частини СРСР запанував голод. У регіонах, що вирощували хліб, він охопив село, тому що держава забирала майже весь зібраний урожай. У «хлібоспоживаючих» регіонах голод поширювався серед міського населення, яке частково або повністю знімалося з централізованого постачання.
У січні 1933 року Кремль оголосив про перехід від безрозмірної контрактаційної системи заготівель до хлібопоставок на засадах натурального податку. Це означало, що держава відмовлялася вважати колгоспну продукцію своєю власністю і погодилася задовольнятися фіксованим податком. Внаслідок цього у селян з’явилося зацікавлення у збереженні урожаю. Колгоспи здобули автономне становище в директивній економіці. У країні залишилися товарно–грошові відносини. Держава–комуна, яку Ленін після повернення з еміграції у квітні 1917 року закликав побудувати, так і не була реалізована в цілісному вигляді.
У тому ж січні 1933 року Сталін здійснив запобіжну акцію терористичного характеру: вилучив у сільській місцевості України всі запаси продовольства. Українське село голодувало другий рік поспіль внаслідок конфіскації хліба урожаїв 1931 і 1932 років. Вилучення нехлібного продовольства переводило голодування в іншу якість. Якщо раніше гинули тільки ті, хто не мав налагодженого присадибного господарства, то тепер голодна смерть загрожувала кожному. Придбати продовольство селяни могли лише в магазинах мережі «Торгівля з іноземцями» (так звані «торгсини»), яку держава завбачливо просунула до районного рівня. Але врятуватися від голодної смерті таким способом могли лише ті, хто мав побутове золото.
Коли «хлібозаготівельники» забрали всю їжу, селяни опинилися у цілковитій харчовій залежності від держави. У цьому й полягала мета сталінської акції: змусити кожного відчути цю залежність і в такий спосіб попередити хоч і неорганізовані, але масові виступи голодуючих проти влади, які прогнозували чекісти. Таких виступів Сталін не міг допустити, щоб не втратити панівного становища на владному олімпі.
Дії сталінської команди в організації Голодомору документально встановлені. Наведемо п’ять свідчень, які складаються в єдине ціле.
1. 18 лютого 1932 року була опублікована постанова ЦК КП(б)У, а 20 листопада — постанова РНК УСРР, які мали однакову назву — «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Підготовлені В’ячеславом Молотовим і відредаговані Сталіним постанови передбачали покарання боржників натуральними штрафами — м’ясом і картоплею.
2. 27 листопада того ж року Сталін розкритикував на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) тих членів ЦК, які звинувачували його особисто в провалі хлібозаготівель. Причинами провалу він назвав саботаж і шкідництво в колгоспах. На саботаж слід було відповісти, як він висловився, «нищівним ударом». На початку грудня «нищівний удар» було завдано по жителях 400 українських сіл, занесених на «чорну дошку». За свідченням очевидців, у колгоспах і селянських садибах заблокованих сіл тривали безперервні пошуки прихованого хліба, супроводжувані натуральними штрафами.
3. 10 грудня Сталін звинуватив Миколу Скрипника у зв’язках з націоналістичними елементами. Вина українського керівника полягала в тому, що він добивався возз’єднання Кубанського округу РСФРР з УСРР і організував українізацію майже половини районів Північного Кавказу. 14 і 15 грудня таємними постановами ЦК ВКП(б) українізація поза межами УСРР була оголошена «петлюрівською» і припинена. Кремль зобов’язав ЦК КП(б)У і РНК УСРР забезпечити «вигнання петлюрівських та інших буржуазно–націоналістичних елементів з партійних і радянських організацій». В Україну на постійну роботу приїхав Павло Постишев. Залишаючись у ранзі секретаря ЦК ВКП(б), він організував чистку, в результаті якої півмільйонна КП(б)У була скорочена до 1939 року майже наполовину.
4. 1 січня 1933 року Сталін звернувся через ЦК КП(б)У до українського селянства з телеграмою, яка складалася з двох пунктів. У пункті першому повідомлялося, що селян не будуть репресувати, якщо вони добровільно здадуть хліб. Пункт другий стосувався тих, хто це попередження проігнорував. Такі селяни мали бути репресовані відповідно до закону від 7 серпня 1932 року про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації. З повідомлень ОДПУ генсек знав, що у селян нема хліба. Отже, метою телеграми, негайно продубльованої постановами нижчих структур владної вертикалі, були не хлібозаготівлі. Два пункти цього документа поєднувалися між собою таким чином, що сама собою виникала вимога, яка читалася між рядками: обшукати кожну селянську садибу! Іншим способом не можна було знайти тих, хто «ігнорував попередження», висловлене в пункті першому. За заявами людей, які пережили Голодомор, під час обшуків конфісковували все їстівне.
5. 22 січня Сталін власноручно написав лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР місцевим керівникам із наказом встановити блокаду УСРР і Кубанського округу, щоб припинити масові втечі голодуючих в інші регіони.
В офіційному листуванні навіть із грифом «цілком таємно» було заборонено вживати слово «голод». Заборона становила частину механізму організації Голодомору, бо паралізувала несанкціоновану Кремлем допомогу голодуючим. Санкціоновану допомогу регулювали через «особые папки». Документ, який встановлював заборону, не знайдений або не створений. Проте в ньому нема потреби. Кожний знає, що називати «продовольчі утруднення» голодом заборонялося 54 роки, аж до грудня 1987 року.
Треба зрозуміти головну причину жахливої трагедії — тодішню залежність українського народу від політичних рішень, які приймалися за межами України.
Радянський Союз, яким ми його пам’ятаємо, був країною з найвищим рівнем централізації державного управління. Людина там перебувала в цілковитій політичній та економічній залежності від загальносоюзного партійно–радянського центру. Проте до Великого голоду 1932—1933 і Великого терору 1937—1938 це була інша країна, яку навіть можна назвати союзом держав. Життя союзних республік–держав контролювали місцеві центри влади. Використовуючи конституційні важелі, вони боролися з прагненнями Кремля обмежити свої повноваження. З особливою підозрою в Кремлі дивилися на Україну — республіку з міцними традиціями національної державності, яка мала великий людський та економічний потенціал і була розташована на кордоні з Європою. Саме через це в ленінсько–сталінські часи Україна перебувала в епіцентрі масового терору. Саме тому в ситуації кризи Сталін скерував проти неї свій «нищівний удар».
У Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» геноцид визначають як «дії, вчинені з наміром знищити цілком або частково яку–небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Узгоджуючи параметри Голодомору з її критеріями, треба визначити, до якої групи потрапляє Україна. Це питання має принциповий характер.
Пов’язані з проблемою Голодомору дослідження і просвітницьку працю починала українська діаспора. Закордонні українці були громадянами країн перебування, і не дивно, що вони розглядали себе як етнічну, а не національну спільноту. Коли дослідження проблеми Голодомору було перенесене на Батьківщину, половина українських громадян прийняла точку зору діаспори, і у цьому не було нічого дивного: адже голодом винищували українців. Інша половина з порога відкинула версію етнічної чистки, що теж не було дивним: адже радянська влада не винищувала українців всюди, де їх зустрічала...
Сукупність історичних фактів свідчить про те, що можновладці Кремля ставилися до українців як до національної, а не етнічної спільноти. Навіть у гамівній сорочці радянської державності Україна здавалася їм небезпечною. «Як тільки справи стануть гірше.., — писав Сталін Лазарю Кагановичу 11 серпня 1932 року, — Україну можемо втратити».
У складі УСРР українці були нацією–державою, за радянською термінологією — титульною нацією. У складі Північно–Кавказького краю (РСФРР) вони були етнічною меншиною. Однак у Кубанському окрузі цього краю меншиною були якраз росіяни. «Вина» кубанських українців полягала в тому, що вони бажали приєднатися до іншої союзної республіки і перетворитися в такий спосіб на титульну націю. Фізичне (позбавлення продовольства) і політичне (припинення «петлюрівської» українізації) репресування Кубані було невіддільне від репресування УСРР як союзної республіки з українською титульною нацією. Населення обох українських регіонів репресували як національну, а не етнічну групу. Після Голодомору й одночасного репресування сотень тисяч представників національної інтелігенції українська державність перестала лякати кремлівських можновладців. У 1934 році Сталін схвалив перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва — національного центру українського народу.
Фізична та інформаційна ізоляція УСРР і Кубані приховали масштаби Голодомору. Не менш радикально він маскувався загальним голодуванням у СРСР. І, нарешті, якщо інформація про особливо тяжку ситуацію в Україні просочувалася в інші регіони, вона нейтралізувалася пущеною в обіг Сталіним легендою про саботаж та шкідництво куркулів, які нібито господарювали в українських колгоспах.
Виступаючи в лютому 1933 року на з’їзді колгоспників–ударників, нарком землеробства СРСР Я.Яковлєв звинуватив українських землеробів у тому, що вони не спромоглися належним чином зібрати урожай, внаслідок чого «наробили шкоди урядові та самим собі». «Шкода урядові» полягала в невиконанні хлібозаготівельного плану. Якої форми набула «шкода самим собі», Яковлєв не уточнив, але закінчив так: «Із цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому!».
Секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич доповідав у березні 1933 року: «Відчувається витверезіння після того розгулу і загострення власницької, дрібнобуржуазної пожадливості, яку переживала більшість колгоспників під час минулих хлібозаготівель. Серед більшості тих колгоспників, які зовсім ще недавно тягали й крали колгоспний хліб, ставилися недбало до колгоспного майна, не бажали чесно працювати в колгоспному виробництві, помітно, що вони все краще усвідомлюють необхідність чесно і старанно працювати для колгоспу».
Усіх перевершив нарком землеробства УСРР О. Одинцов. У звіті про відвідання Київської області він написав, що побачив «звірино–голодних людей, у яких немає іншого бажання, окрім єдиного — будь–що і за будь–яку ціну з’їсти». Кінцевий висновок наркома прозвучав у найбільш цинічній формі: «Зростає свідомість людей, зокрема голодуючих, і злість проти ледарів і злодіїв. Сумлінні колгоспники — за смерть від голоду ледарів і злодіїв».
Жахливий цинізм поширювався й серед тих, хто вважав, що страждає через селянський саботаж. Звертаючись до призваних в армію колгоспників, політпрацівник Придніпровської дивізії повчав їх: «Ви голодуєте, проте у цьому ніхто не винен, нехай ледарі кивають на себе, їм треба нагадати гасло Леніна: «Хто не працює, той не їсть!» Ми знаємо, що не працюють буржуї, куркулі і ледарі. Тож нехай вони й не їдять!»
Маю дві монографії про Голодомор, друга з них з’явилася через півтора десятиліття після першої. Одна другій не суперечать, а розкривають різні грані цієї теми. Ті ж самі факти нерідко сполучаються між собою в іншій конфігурації, деякі з них набувають іншої ваги. Наприклад, сталінська новорічна телеграма українському селянству мені була відома з 1990 року, але тільки останнім часом я зрозумів, що саме вона поставила на «чорну дошку» всю Україну.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
