Він був тринадцять разів людиною

«Пішов із життя відомий український письменник Юрко Покальчук. На жаль, люди вічно не живуть... Але дехто отримує від Бога шанс пожити трохи довше у своїх творах. Видавництво «Кальварія» висловлює скорботу та співчуття рідним і близьким покійного», — повідомляється на сайті видавництва, де найбільше виходили у світ книжки Юрія Покальчука.

67–річний письменник останнім часом важко хворів, але над смертю часто підсміювався. Казав, що його ховали тричі. «Вперше я помер, коли мені було 28 років. Тоді відпочивав у Абхазії по путівці. Несподівано зловили нирки і мене забрала «швидка допомога». Тієї ночі до моєї палати підселили діда з прізвищем Покалюк, і він під ранок віддав Богу душу. Приходять зранку мої друзі, а лікар у них питає: «Ви до кого?», вони: «До Покальчука». — «Так він помер уночі». — «Як так? Молодий, здоровий — і помер?». — «А–а–а... Молодий ось по палаті ходить, а помер–то старий», — здивовано каже лікар. Другий раз мене ховали років десять тому. Друзі почули про смерть по радіо, що, мовляв, на машині в Карпатах розбився письменник Покальчук. Знову хтось із подібним прізвищем помер. Наплутали і на кінофестивалі недавно, коли презентували мій фільм про підлітків у колонії «Зона особливої уваги». Тоді оголосили, що автор стрічки помер, і пам’ять покійника пом’янули хвилиною мовчання. Виявилося, що помер режисер фільму, але багато подумало, що це я. Так що всі прикмети показують, що я довго житиму», — розказував Юрко Покальчук в одному з недавніх інтерв’ю.

Останні декілька місяців він лежав у лікарні у хоспесному відділенні онкологічного центру. Коли тільки відчиняли двері, медсестра казала: «Знову до Покальчука? До нього постійно ходять!». Його відвідували часто і друзі, і підопічні з колонії для неповнолітніх, якою він опікувався багато років. Він відчував, що в лікарні буде недовго, часто повторював: «Я тут на тиждень, не більше, треба додому». Він мав на увазі безліч нереалізованих планів, бо ж ніхто не знає наперед довжину свого життя. Незважаючи на важкий стан, Юрко постійно працював: на приліжковому столику для їжі стояв ноутбук із постійно відкритою поштою та новими текстами.

Кажуть, скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина. У цьому Покальчуку не було рівних по всій Україні. Коли його запитували, а з яких мов перекладає, той єхидно усміхався і казав: «Та зі всіх, бо знаю їх предостатньо. Українська, російська, польська, англійська, іспанська, французька, португальська, італійська, гінді, індонезійська, чеська, німецька, урду. Вам вистачить?» Його вклад у світовій літературі залишиться не тільки як письменника, а й талановитого перекладача. Завдяки Покальчуку український читач має можливість на рідній мові насолоджуватися творами Хемінгуея, Селінджера, Борхеса, Кортасара, Амаду, Варгаса Льоси, Кіплінга, Рембо, Радіге, Жене.

Юрко Покальчук був людиною талановитою в усьому. Паралельно з письменництвом підкорював кіно та телебачення. Він — автор сценарію і співпостановник телевізійного фільму «Рота імені Шевченка» (режисер Сергій Полховський); автор сценарію і співпостановник телефільму про неповнолітніх злочинців «Тому, що люблю»; науковий консультант і адміністратор групи при зйомках в Україні французького телефільму «Самуель Йозеф Агнон». Ця стрічка отримала першу премію на фестивалі телефільмів у Палермо 1999 року. Працював сценаристом і редактором на «1+1».

Про Юрія Покальчука ходила слава ловеласа. «Різний секс, бурхливі романи і смак гріха — були страсті–мордасті, що поробиш», — зізнавався Покальчук журналістам, коли питали про біографічну книгу «Паморочливий запах джунглів». Був тричі одружений, виховував дочку Оксану, яка завжди була першим читачем і критиком батькових рукописів. Остання дружина молодша від письменника на 20 років.

Друзі називали письменника у темних окулярах, береті, з хусткою на шиї, циганськими манерами й аристократичним духом просто і коротко — Пако. Цей чоловік устиг прожити повно і насичено, і пішов, не скаржачись. Пако вдалося скласти це складне завдання на «відмінно».

Хай земля йому буде пухом...

ДОСЬЄ «УМ»

Юрій Покальчук

Народився 24 січня 1941 року в Кременці на Тернопільщині в родині діалектолога, краєзнавця Володимира Покальчука. Дитинство і юність провів у Луцьку, де закінчив школу й Луцький педінститут. Потім навчався в Ленінградському університеті, на факультеті східних мов (1965). Кандидат філологічних наук, захистив дисертацію на тему «Проблеми молоді і теорія відчуження у сучасному романі США». З 1976–го — член Спілки письменників України, на творчій праці. 1994—1998 рр. — голова іноземного відділу Спілки письменників України. Був президентом Асоціації українських письменників, старшим науковим співробітником відділу Зарубіжної україніки Національної бібліотеки України ім. Вернадськогo, членом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Його перу належать десятки наукових праць: «Самотнє покоління» («Молодь і теорія відчуження у сучасному романі США»), «На шляху до нової свідомості» («Тема праці в романі Аргентини й Уругваю»), «Сучасна латиноамериканська проза», «Українці у Великій Британії». Мав лекції у кращих університетах Англії, США, Канади, Аргентини, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії.

Перша збірка оповідань «Хто ти?» вийшла у світ 1976 року. Далі були «І зараз, і завжди» (1981), «Кольорові мелодії» (1984), «Кава з Матагальпи» (1985), «Великий і малий» (1986), «Шабля і стріла» (1990), «Химера» (1992), «Двері в...» (1999), «Інший бік місяця» (2000), «Інше небо» (2001), «Одіссей, батько Ікара» (2001), «Вони кажуть» (2002).

Молоде покоління знає про Покальчука з творів «Час прекрасний» (2002), «Озерний вітер» (2000), «Те, що на споді» (1998), «Таксі блюз» (2003), «Окружна дорога» (2004), «Заборонені ігри» (2005) , «Паморочливий запах джунглів» (2005), «Хулігани» (2006), «Кама Сутра» (зібрання творів) (2007), «Не наступайте на любов» (збірка віршів) (2007).