Сторожові пси чи ручні цуцики?

Загальноприйнятою вважається теза, що після Помаранчевої революції в Україні є вільна преса й свобода слова. Питання закрите. Відтак мало хто намагається прослідкувати еволюцію наших ЗМІ після 2004 року й усвідомити їхню роль у сьогоднішньому українському суспільстві. Спробу такого усвідомлення здійснив Фонд «Демократичні ініціативи», опитавши провідних журналістів та експертів, як ті оцінюють стан свободи слова, роль та позицію медіа в останніх світових і внутрішніх для України подіях. Як виявилося — не все так веселково... 37 опитаних журналістів досить високо оцінили свободу слова в Україні, «але водночас відзначили наявність двох головних загроз: тиску грошей та продажність і «пофігізм» самих журналістів», йдеться у висновку дослідження.

Переважна більшість «акул пера» вважає, що певна частка провини за теперішню політичну кризу лежить на самих українських засобах масової інформації. Медіа самі стали частиною політичного конфлікту, бо належать власникам із різних політичних груп. І журналісти визнають, що сьогодні ЗМІ готові за гроші подавати будь–яку інформацію, незалежно — правдива вона чи ні, і зовсім не зважають на те, яку шкоду може завдати суспільству такий сильний інструмент, як преса, коли вона працює на замовлення. «Будь–яка подія ніби й не відбувається, якщо вона не показана у ЗМІ. Українські політики це добре засвоїли, — каже Вікторія Сюмар, керівник ГО «Інститут масової інформації». — А самі медіа своєю поведінкою стимулюють політиків так поводитися. Якість політики і якість медіа взаємопов’язані». Більшість опитаних журналістів погодилися із твердженням, запропонованим науковим керівником «Демократичних ініціатив» Іриною Бекешкіною: «Журналісти в Україні зі «сторожових псів демократії» поступово перетворюються на цуценят, які служать політикам». Водночас жоден з опитаних не вважає, що свобода слова в Україні вже невідворотна: у неї добрі перспективи, проте прояви тиску трапляються й тепер, що є тривожним сигналом.

Журналіст і редактор Вахтанг Кіпіані навпаки вважає, що проблема «джинси» (прихованої текстової реклами. — Ред.) і замовних матеріалів є проблемою не журналістів, а держави. «У нас є правоохоронні органи, податкова інспекція. Той, хто отримує неоподатковані прибутки за свою діяльність, має відповідати перед державою, — вважає Кіпіані. — А якщо це у нас не переслідується і немає жодного прикладу покарання винних, то і проблеми «джинси» у нас немає — тоді це просто суспільна практика».

Щодо чергового витка політичної кризи, то думки журналістів розділилися: частина вважає її суто політичною, а частина — суспільно–політичною. Домінує, однак, упевненість, що дострокових виборів до Верховної Ради не уникнути. Так само, як дострокової відставки Юлії Тимошенко. Телеканалом, який найбільш об’єктивно висвітлював політичну кризу, журналісти й експерти визнали СТБ.

Ще одним викликом для українських ЗМІ стала війна у Грузії. Події грузинсько–осетинського, а потім російсько–грузинського конфліктів у нас висвітлювали досить об’єктивно, однак виявилося, що українські медіа у власній країні далеко не завжди і не скрізь можуть не те що конкурувати, а бодай пробитися через галас добре налагодженої і профінансованої машини пропаганди, яка колись називалася «російськими ЗМІ». «Східна і частково Південна Україна знаходиться в чужому інформаційному полі, — констатує Вікторія Сюмар. — Люди на сході України не мають можливості почути різні точки зору, бо самі себе позбавляють цієї можливості. Вони кажуть: «А ми не дивимось українські канали!» Таким чином російську політику, яку пропагують на їхніх телеканалах, люди в Україні вважають єдино правильною». Держава тим часом не реагує на цю загрозу національній безпеці. Не було навіть досліджень впливу іноземних ЗМІ на громадську думку українців, не кажучи вже про відповідні рішення РНБО. Українська система ретрансляторів не завжди забезпечує і надійний прийом українських каналів у куточках, віддалених від Києва, а росіяни тим часом витратили мільйони доларів на потужні «вишки» у прикордонних з Україною областях, аби в Донецьку, Луганську й Харкові російські канали можна було дивитися постійно, навіть якщо вони зникнуть із кабельної мережі.

Упродовж конфлікту на Кавказі програшно на тлі росіян виглядала й українська влада у закордонних медіа, вважають експерти «Демократичних ініціатив». Із самого початку конфлікту у впливових західних часописах одразу з’явилися статті президента РФ Медведєва, прем’єра Путіна й міністра закордонних справ Лаврова. Захід хотів почути їхню позицію — і він її почув. «Там із задоволенням почули б і позицію, наприклад, Юлії Тимошенко, проте її не було», — зазначила пані Сюмар.