«Здається, це вбрання різних народів»
— Пані Оксано, на фото в книжці народні строї різних етнографічних регіонів такі різні. Їх хоча б щось об’єднує?
— Лише те, що це все українці. На перший погляд здається, що навіть на Східному й Західному Поділлі (Вінниччині—Хмельниччині і Тернопільщині), судячи з традиційного одягу, проживають два різні народи. Карпати, Закарпаття та Полісся, що будуть представлені в другому томі, мають ще відмінніші костюми. Якщо поряд поставити комплекси традиційного вбрання з Буковини і Волинського Полісся — теж здаватиметься, що це вбрання різних народів. Україна велика й різнобарвна. Традиційне вбрання формувалося впродовж кількох століть. Перед кожним регіональним комплексом я даю читачам коротку історичну довідку: яким державам раніше належала ця частина української території і чому ті чи інші елементи костюму мають саме такий вигляд.
— Отже, традиційне вбрання початку ХХ століття може «розповісти», у складі якої держави побувала колись та чи інша частина народу?
— Саме так. Чи то Австро–Угорщина, чи Російська імперія. Скажімо, на підросійському Лівобережжі, де на постій зупинялося багато полків, військовий в очах селянина мав престиж. Народне мистецтво завжди тягнулося до елітарного. Для мешканців Лівобережжя елітарними були військові строї, адже офіцерами служили чоловіки зі шляхетних родин. Тому верхній одяг, навіть жіночий, на Полтавщині і Слобожанщині має елементи, що нагадують деталі військових одностроїв. Скажімо, жіночі очіпки нагадують гусарські шапки. Застібки до пальт–юпок подібні до тих, що були на двобортних мундирах. Навіть кольори на вбранні різних повітів відрізнялися так, як відрізнялися барви тих чи інших полків. З першого погляду це не помітно. Але коли порівняти одяг цього регіону і будову мундира — це впадає в око. Через близькість до Росії в цьому регіоні широко представлений ситець, з якого професійні кравці шили керсетки, спідниці з нагрудниками і юпки з рукавами.
«Носили шляхтянки, а селянки брали приклад»
— А у волинян що є спільного з сусідами?
— Дуже багато. Це була територія Речі Посполитої, що об’єднувала сучасні Польщу, Литву, Білорусь та Україну. На всіх цих теренах є багато спільного. Тут культура орієнтувалася не так на військо, як на місто. Корсети тут шнуровані, на гапличках, розшиті. Такі речі носили заможні шляхтянки, а селянки брали з них приклад. На жаль, ми зараз не маємо жодного історичного взірця шляхетського одягу, його зображення залишилося лише в портретному живописі. Але його деталі простежуються за строями волинянок. У цій книжці вперше представлені комплекси, відтворені з допомогою працівників Волинського краєзнавчого музею. Його співробітниця Наталя Гатальська свого часу видала мальовані листівки. Я запропонувала вдягти ці комплекси на дівчат і сфотографувати. Вийшло чудово.
Коли видавці цієї книжки, які родом із Литви, подивилися на волинський костюм, то сказали, що він литовський. Настільки багато спільного є в головних уборах, керсетках, тканих спідницях, фартухах. Утім подивилися б поляки — сказали б, що костюм польський. А білоруси сказали б, що їхній. Насправді це наше спільне історичне минуле, що сформувало на великій території таку подібність. Треба дивитися ширше і бачити витоки.
Для мене Волинь стала відкриттям. Там, як і на Західному Поділлі, ще з XV—XVI століть домінує чорний колір. Документи тих часів свідчать, що в шляхетських родинах вишивали сорочки чорним шовком. І в народі це залишилося. Наприкінці ХІХ століття, коли волиняни стали усвідомлювати свою національну приналежність, то почали додавати блакитні й жовті нитки. А ще пізніше — різні анілінові барви. Цікаво б простежити цю еволюцію! На жаль, у нас ще немає серйозного наукового дослідження на цю тему.
— А чим славиться Слобожанщина?
— Розкішним вбранням. У книжці представлена, зокрема, слобожанська шовкова плахта, що збереглась у Харківському історичному музеї. Вона м’якесенька, зовсім не подібна до грубих, які сьогодні знаємо.
— Є хоч якась спільна ниточка, яка об’єднує Волинь і Наддніпрянщину?
— Така ниточка проглядається в найбільш архаїчних деталях одягу. Скажімо, у домотканих речах. Природні барвники також створюють видимість подібності. Намітковий головний убір був поширений по всій Україні. Але він характерний і для білорусів, і навіть для арабів. Тобто немає уніфікованого українського костюма. На жаль, у багатьох сформувався шароварний стереотип українського вбрання. Своєю книжкою я хотіла його зруйнувати. Пропагується якась спотворена суміш Полтавщини і Середньої Наддніпрянщини — жахливі грубі плахти, вишиті невідомо якими квітами фартухи, неоковирні керсетки. Не може бути костюм «усереднений». А саме такий поширився через відомі танцювальні колективи. І я була шокована, коли в журналі «Український тиждень», який я дуже шаную, днями побачила фото з українського павільйону, відкритого в Пекіні до Олімпіади. Там виставили два карикатурних манекени з червоними пиками, у жахливих совдепівських костюмах. Тьотка — з примітивними нашитими трояндами на блузці, на голові намотаний псевдоочіпок. А в нас же очіпки розкішні, багаті. І з отими карикатурами сфотографувався усміхнений принц Монако... Уявляю, як китайці, з їхньою високою культурою костюму, потай гоготали, хоча вдавали з себе чемних...
«Коли ми просили бабусь познімати вінки, вони плакали...»
— Ви досліджуєте також символіку одягу. Розкажіть, що символізує сорочка чи вінок.
— Символічною в костюмі є будь–яка деталь. Сорочка — це «друге тіло». У панському побуті вишита золотом чи сріблом сорочка була ознакою соціального статусу. А в народній уяві сорочка ототожнювалась із магічною силою, схованою в людському тілі. Важливе ритуальне значення мав пояс, який уявлявся кордоном між світами. Ймовірно, що це значення межі закладено й в одній із назв доморобного пояса — «крайка». Традиційний тканий пояс часто використовують дівчата у ворожіннях про весілля.
Нещодавно я написала наукову розвідку про вінок. Багато хто вважає, що це лише символ дівоцтва. Насправді це потужний сакральний атрибут, що фіксує перехід через щось або з одного стану в інший. Наприклад, коли людина одружується або її проводжають на той світ. Чи в календарних обрядах при переході з одної пори року в іншу. Коли дівчина починає плести вінки, то ніби заявляє, що готова стати до шлюбу.
— Ви з мамою, відомим етнографом Тамарою Косміною, на запрошення Київського обласного центру народної творчості протягом десяти років консультували фольклорні гурти Київщини. Також були в журі різних фольклорних фестивалів і конкурсів. Як вдалося подолати совкову настанову вбирати старших жінок у віночки?
— Спершу, коли ми просили бабусь познімати вінки, вони плакали, що «з них усю красоту зняли». Жінка і в 40 років виглядає дивно у вінку. Тим паче в 70. І коли ми декілька гуртів старших жінок одягнули в очіпки й намітки — їхні обличчя стали благородними, очі засвітилися...
— Наскільки сучасна техніка може допомогти етнологу в його наукових пошуках? Скажімо, комп’ютерна картографія, електронні бази даних, створення «еволюційного ряду», моделювання... Чи можна було б простежити, як від Х до ХХ століття змінювався крій вбрання, головні убори, взуття в тому чи іншому регіоні, що на це впливало...
— Це перспектива на майбутнє. Зараз маю на меті укласти якісний, добре ілюстрований енциклопедичний довідник про український традиційний одяг. Щодо комп’ютерів, то видавництво «Балтія–друк» планує перевидання цієї книжки уже з компакт–диском.
ДОСЬЄ «УМ»
Оксана Косміна народилася 1960 року в Києві. У 1984 році закінчила архітектурний факультет Київського художнього інституту. Працювала в Музеї народної архітектури та побуту, Науково–дослідному інституті теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури, Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ, викладала в Київському університеті ім. Т. Шевченка, Київському інституті декоративно–ужиткового мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Автор багатьох публікацій. Захистила кандидатську дисертацію «Спільне та регіональне в традиційному житлі України та Білорусі» (1988). Зараз готується до захисту докторської дисертації «Символіка традиційного українського вбрання».