Гвалт про права

      Завдяки закону, ухваленому парламентом,  держава вперше за роки незалежності   зробила реальний крок на підтримку україномовних газет та журналів. Асоціація видавців періодичної преси — проти...

      Якщо російська демократія закінчується на українському питанні, то підтримка нашими російськомовними лібералами курсу на розширення вжитку української мови здебільшого закінчується там, де декларації перетворюються на практичні заходи. Борці за рівноправність усіх громадян України незалежно від національності, мови, релігії тощо віддавна запевняли громадськість і владу, що розуміють проблему, пов’язану з невідповідністю суспільного становища української мови її конституційному статусові, та потребу державної підтримки задля її розв’язання. При цьому вони наполягали, щоб ці зусилля були не заборонними, а заохочувальними, тобто замість забороняти говорити російською людей спонукали б учити й уживати українську.

      Наша влада й справді не забороняла майже нічого — навіть ігнорувати державну мову, обіймаючи міністерські посади. Вона ухвалювала щораз нові програми «розвитку української мови як державної», сповнені добрих заохочувальних намірів і часом грізних заборонних планів, однак і перше, й друге переважно залишалося на папері. У реальному житті не підкріплені ні санкціями, ні стимулами спонуки не працювали, внаслідок чого жадана рівноправність обернулася гегемонією російської та порушенням прав україномовних громадян. Серед ділянок, де це порушення стало просто кричущим, друковані ЗМІ стоять чи не на першому місці.

      І от нарешті дочекалися. Верховна Рада ухвалила законопроект №4000-1, яким, виправляючи деякі з вад поспіхом ухваленого бюджету на 2004 рік, зокрема й відновила скасовані було пільги зі сплати ПДВ з продажу та передплати періодичних видань. Але стосується це лише україномовних ЗМІ, яким таким чином надали преференції для ринкового змагання з російськомовною продукцією російського та місцевого виробництва. Це і є той самий «незаборонний» метод, про який так довго говорили прибічники цивілізованої підтримки української мови — не обмеження випуску чи ввезення російськомовних газет і книжок, не накладання на них додаткового податку, як пропонували прихильники радикальніших методів українізації — а надання пільг україномовним. Створивши стимул «купувати українське» для тих, кому цього хотілося б, але не по кишені, бо воно набагато дорожче за російське, та для тих, кому «всьо равно как», але ким, крім різниці цін, рухає інерція — законодавці допомогли україномовним виданням відвоювати бодай частину втрачених позицій. Хоча він, звичайно, не вирівняє цілком диспропорції в обсягах ринків і, відповідно, ціні видань різними мовами, а отже, й не приведе до паритетних позицій двох мов і рівних можливостей для їхніх носіїв.

      Виявилося, одначе, що навіть такий запізнілий та обережний крок викликав не лише тихе ремствування тих, кого він змусить потіснитися на ринку, а й голосне обурення зі звинуваченнями у порушеннях прав людини з боку Асоціації видавців періодичної преси. Ця структура видала гучну заяву, в якій стверджується, що порушено «конституційне право українців на інформацію та вибір мови періодичного видання», і звернулася до Президента з проханням втрутитися, тобто накласти вето на ухвалений закон.

      Щиро кажучи, така постановка питання може викликати у кращому випадку подив, не кажучи вже про обурення. По-перше, Конституція не гарантує права на вибір мови видання, тим паче за ту саму ціну (хоча було б вельми непогано, якби держава забезпечила мені «Нью-Йорк таймс» за ціною «Сегодня»). По-друге, право російськомовних громадян на інформацію жодним чином не буде обмежено: у них лишаться якщо не всі, то переважна більшість газет і журналів, які хоч і стануть трохи дорожчими, але ж право купити їх та одержати потрібну інформацію у бажаючих залишиться — на відміну вiд слухачів радіо «Свобода». Нарешті, головне: україномовні громадяни здобудуть хай і не зовсім рівні з російськомовними, але трохи кращі, ніж досі, можливості реалізувати свої конституційно проголошені, проте не забезпечені права.

      Отже, розкритикований Асоціацією як «дискримінаційний» закон насправді спрямований не на дискримінацію однієї частини громадян, а на усунення дискримінації іншої частини. І якщо видавці російськомовного чтива не хочуть дати цій частині потрібний їй товар українською, на ринок мають прийти інші видання, які заповнять ту нішу, яку вперто оминають бізнесмени від ЗМІ та політики, які вважають за можливе піарити себе тільки «на общєпонятном». Вони кажуть, зокрема й у нинішньому зверненні до Президента, що це ринок «обирає російськомовну пресу». Ні, це вони обирають: ставати -надцятим виданням російською в якійсь із категорій (жіночій, спортивній, бізнесовій, автомобільній тощо) чи створити бодай одне видання для двох третин громадян нашої держави, котрі вважають своєю рідною мовою українську, або принаймні для тієї половини, яка надає їй перевагу в повсякденному житті. І щоб запобігти появі україномовного товару, впливові виробники, чхаючи на всі закони вільної конкуренції, не гребують навіть суто силовими методами — як-от у шоу-бізнесі, де вони просто блокують пісні «неформатною» мовою. До речі, про відкритий лист кількох десятків діячів українського шоу-бізнесу до керівників держави з протестом проти силових методів забезпечення монополії російського наші мас-медіа чомусь переважно мовчать.

      Утім поведінці видавців російськомовних ЗМІ дивуватися не випадає: вони боронять свої прибутки. Гірше, що й журналісти та ширша громадськість не збагнули необхідності й демократичності податкової підтримки видань українською. Не державною (чого б це мова держави мусила мати перевагу перед мовою громадян?), а саме мовою більшості чи принаймні половини громадян, права яких систематично порушують. От і голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко заявив, що надання пільг частині видань суперечить статті 24 Конституції, яка забороняє обмеження та привілеї за мовною ознакою. Та ні ж бо, це дотеперішня практика їй суперечила, бо привілеї мали російськомовні громадяни. І не треба говорити, як дехто полюбляє, про права членів молдавської чи польської меншин: їхні нечисленні й малотиражні видання цілком можна підтримувати бюджетними дотаціями. Зрештою, чи багато газет їхніми мовами видають ті, хто протестує сьогодні проти дискримінації? Як-от Борис Ложкін, президент Українського медіа-холдингу, що публікує 26 видань російською мовою та жодного — іншою, і не збирається, за його власним зізнанням Новому каналові, навіть з огляду на податкові зміни переводити їх на українську. Як, напевно, й на молдавську.

      Не здивуюся, якщо наш перейнятий стабільністю народу й добробутом олігархів Президент «піде назустріч побажанням» і ласкаво дозволить усім газетам платити однакові податки, не дбаючи про те, що для частини громадян це означатиме й далі платити більше або читати чужою мовою. Тоді натхненні «темниками» ЗМІ привітають це мудре рішення, а ідею податкових пільг для подолання дискримінації буде надовго здискредитовано — як це сталося, приміром, з ідеєю правописної реформи. Але проблема не зникне, і розв’язувати її все одно доведеться. Сподіваюся, що новий Президент (вірю, що ним буде Віктор Ющенко) після перемоги на виборах запропонує послідовнішу програму протидії русифікації в мас-медійній, книговидавничій, кінематографічній та інших сферах. До уваги укладачів темників: гвалт можна здіймати вже тепер.

Володимир КУЛИК,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

      «Хіба не є найкрасномовнішим той факт, що в державі виходить лише одна щоденна україномовна загальнонаціональна газета — «Україна молода»? Інші ж мають або меншу періодичність, або просто паралельні україномовні випуски, які значно поступаються російськомовним оригіналам. У деяких областях серед регiональних газет узагалі немає україномовних. За даними президента НТКУ Олександра Савенка, які він наводив, ще будучи керівником управління з питань взаємодії зі ЗМІ й органами державної влади Адміністрації Президента, на сто українців припадає лише сім газет українською мовою, тоді як на сто росіян, які живуть в Україні, — 54 газети російською».

Олег Медведєв, «Українська правда»,

18 лютого 2004 року.