У кожної людини є своя половинка, однак знайти її не так просто: не всім доля дарує зустріч «саме з тим». Валентина Бердник називає себе щасливою жінкою. Вона зустріла в своєму житті не лише коханого чоловіка, а людину, з якою мала глибоку духовну спорідненість. Каже, що легко присвятила себе тим ідеям, заради яких жив її чоловік. Валентина Сергіївна живе нині у мальовничому селі Гребені на Київщині, доглядає город, малює картини і виготовляє народні ляльки. По смерті чоловіка у 2003–му продовжує його справу: підтримує зв’язки з членами Української Духовної Республіки, опікується перевиданням творів Олеся Бердника, готує до друку щоденники, написані ним під час ув’язнення у радянських таборах, популяризує його творчість серед школярів і студентів, пише книгу спогадів. І доглядає могилу свого чоловіка, якого — за його заповітом — поховали у рідному дворі.
... Я приїхала до Гребенів якраз у День Незалежності. Валентина Сергіївна сиділа на призьбі своєї маленької хатинки, лущила квасолю і, за її словами, «давала лад думкам». Пані Валентину в селі шанують. Майже одночасно зі мною до її двору навідалися сусідські гості з Росії: «У вашій державі сьогодні велике свято, хочемо вас привітати». А ще тут постійно збираються художники і скульптори, які влаштовують пленери просто на її подвір’ї.
— Валентино Сергіївно, про історію вашого знайомства легенди переповідають. А ви пам’ятаєте першу зустріч зі своїм майбутнім чоловіком?
— Усе, що пов’язане з Олесем Павловичем, забути неможливо... У той час той, хто мав ще живу душу, побачивши цього чоловіка бодай один раз, не міг заспокоїтись. Це була не людина — дивовижна рухома субстанція, до якої хочеться доторкнутися всім єством. Я не зустрічала людей, які, знаючи Олеся Павловича, не любили його. Навіть ті, що переслідували чоловіка, читали твори Бердника і завдяки їм ставали патріотами України. Вони самі зараз про це розповідають.
У студентські роки я багато спілкувалася з людьми творчих професій, студентами театрального інституту, консерваторії. Ми читали книги, обмінювалися думками. Так я познайомилася з жінкою, яка ділилася зі мною книгами, що в ті часи було важко дістати. Був серед них і «Зоряний корсар» Олеся Бердника. А потім ця жінка запросила мене в гості, і виявилося, що вона — Людмила Федосіївна — перша дружина Олеся Павловича. Він якраз теж був у неї в гостях. Вони розлучилися, але Олесь залишив у її домі свою бібліотеку. Там, біля книг, ми й побачились уперше. Я не знала, хто це, але відчула — особистість незвичайна. А коли пішов, запитала, хто це був. І Людмила Федосіївна сказала: це батько Мирослави, нашої доньки. Це Олесь Бердник. «Я познайомилася з дівчиною, яка цікавиться глибокими книгами. Вона була б тобі хорошою подругою», — сказала йому Людмила. «Та в мене дівчат різних не бракує», — відповів він. «Але такої немає», — наполягла пані Людмила. Можливо, потім і пожалкувала, що стала нашою свахою (Сміється).
І від того дня знайомства — 19 лютого 1972 — моє життя іде під знаком Бердника.
— Можна сказати, що ви жили очікуванням тієї єдиної зустрічі?
— Я скажу так: у моєму житті було три чоловіки — батько, який дав мені життя, моє неймовірне юнацьке захоплення — Іван Миколайчук, який подарував мені крила, і Олесь Бердник, який сказав, куди мені на цих крилах летіти.
— Олесь Павлович набагато старший за вас. Як батьки сприйняли цей факт?
— Батьки одного віку з Олесем, і для них це справді був шок. Зараз до таких речей ставляться спокійно, а в той час, особливо для сільських людей, подібний зв’язок вважався ледве не гріхом. Бо як це так — здорова, гарна дівчина виходить заміж за набагато старшого чоловіка? Але коли ми приїхали до моїх батьків і сіли за стіл — а вони в мене були людьми хлібосольними, не залежно від того, що у них на душі, — батько сказав: «Олесю Павловичу, я бачу, що ви зав’язали світ нашій Валі». На що мій майбутній чоловік тільки посміхнувся: «Не зав’язав, а розв’язав». Батько казав мені, що після цих слів для нього раптом усе стало зрозуміло — на якій хвилі ми спілкуємось, які в нас стосунки. Вони прийняли і дуже любили Олеся Павловича, Громовицю*, нашу доньку, допомагали виховувати. Особливо, коли Олеся Павловича ув’язнили.
— Як ви потрапили до Гребенів? Чому вирішили тут поселитися?
— 1973–го Олеся виключили зі Спілки письменників, а в нас — ні кола ні двора. І мене звільняють із роботи. Що далі? Дитина маленька на руках. А перед цим у Козині, на території дачі одного журналіста, Олесь Павлович збудував собі таку «хатинку бджоляра» — там ми літували, Олесь творив, а взимку наймали квартиру. Але коли почалися гоніння, до того чоловіка прийшли і сказали: або викупіть у Бердника цю хатинку, або знищіть. А до господарів квартир з’являлися з претензіями: у вас зайва квартира? То ми її заберемо. Тож ми вирішили забрати цю «халабуду» і поставити її десь. Але де? За Бердником скрізь ходили «хвости». Тоді я взялася за цю справу. І коли потрапила до Гребенів, вийшла на Дніпрові кручі, то зразу відчула: тут наше місце. Хоч як дивно, та дозвіл на три сотки під забудову отримала досить легко. Але тільки привезли сюди «хату бджоляра», як почалося... Вирахували, що це не якась «нещасна Валя з дитиною», а дружина Бердника. І бульдозер приїздив, і «чорний ворон», і з сільської ради чатували. З району привезли постанову: за 24 години розвалити хатину. Добре, кажу, руйнуйте, але я буду в цей час у хаті з дитиною. Вони не знали, що зі мною робити, і залишили нас у спокої.
Але ми розуміли: незабаром зима, якщо ми звідси поїдемо, нашу хату підпалять — і все. І залишилися в ній зимувати. Обклали скловатою, посередині плиту звели і сидимо. Олесь Павлович романи пише, я маленьку Громовицю бавлю. А в березні його заарештували, я залишилася сама в цій халабуді. Приїхали батьки, допомогли її обкласти. Тож коли Олесь через п’ять років повернувся з табору, тут уже стояла цегляна хата. Він сів і писав романи. А згодом проголосив Українську Духовну Республіку.
А коли недоброзичливці почали на нього нападати, в нього не витримало серце. У чоловіка був ішемічний удар. Шість років він хворів.
— Він двічі відбував ув’язнення?
— Так, перше — ще сталінське: 1949—1956 роки.
— Що йому інкримінували?
— Радянську агітацію і пропаганду. Олесь навчався у театральній студії при театрі Франка і водночас там працював. Під час зборів обговорювали постанову: якщо в сюжеті класиків якийсь образ не дуже відповідає чинній ідеології, можна змінити фразу. «А від кого це така вказівка?» — запитав Олесь. Йому кажуть: від Сталіна. Він не стримав сміху: «А Сталін що, драматург?» Такий, знаєте, молодечий максималізм. І наступного дня вже хтось написав відповідний звіт у певні органи. Олесь подався в Західну Україну, де його через рік знайшли і заарештували.
А вдруге це сталося вже зі мною, 1979 року. Після того, як із Миколою Руденком вони створили Гельсінську спілку, Миколу арештували через три місяці, а Олеся — через два роки... Йому, як і Лук’яненку, дали великі терміни — обидва ж були «рецидивістами». Двадцять років отримав. Але відбув лише п’ять: справу було переглянуто, і його звільнили за статтею про помилування. Хоча зараз деякі його друзі по нещастю ображаються, звинувачуючи Олеся в зраді. Але я кажу: люби, Боже, правду. В органах і колишній Компартії були люди, які йому симпатизували і всіма силами старалися визволити його з ув’язнення. Бо навіть у ворожих таборах дехто розумів, якого плану це людина.
Він знав, що у нього є завдання, якого ніхто не виконає в Україні. Зовсім не дорожив фізичним життям... Казав: поки не зроблю того, заради чого прийшов, не маю права піти...
— Що вас підтримувало в ті часи, коли чоловіка переслідували?
— Найбільше допомагали батьки. А також сусіди — кобзар Василь Литвин із дружиною Антоніною Іванівною, родина поета Кабалюка. Навіть прості селяни нам симпатизували і вночі, коли ніхто не бачить, приносили фрукти, овочі, молоко. Вони до цього часу залишилися моїми друзями. Я не почувалася самотньою. Деякі дружини дисидентів приїжджали до мене в Гребені, відпочивали тут.
— Олесь Павлович багато років був прикутий до ліжка, не міг говорити. Однак, кажуть, ви відчували все, що він хотів вам сказати...
— Так... Бо між нами існував сильний духовний зв’язок. Він навіть здоровим говорив небагато. Ви ніколи не слухали його лекцій?
— На жаль, ні...
— О, тоді б ви почули, як прокидалося його красномовство! А в побуті залишався небагатослівним. Мені часто було достатньо погляду, аби збагнути, що він хоче сказати... І дітей ніколи не виховував якось особливо, тільки прикладом, поглядом. Можливо, він просто весь час був зайнятий думками — до нього приходили образи, сюжети, гіпотези... Такою він був особистістю — романтичною, цілеспрямованою, яка жила — і далі живе — у Духовній Республіці.
— Яку стежку обрали ваші діти?
— Радан* — економіст — здобув спеціальність менеджера зовнішньоекономічних відносин. Працює вже другий рік. Коли постало питання про вибір професії, син сказав: батько — творча людина, сестра — журналістка, яка небагато заробляє, мама — художниця, піду в економіку, може, навчуся гроші заробляти. А Громовиця книги пише. Вона наша «маленька письменниця».
— А чим наповнене сьогодні ваше життя?
— Після смерті Олеся мою душу спершу заполонив страшенний вакуум. І хоча ми й зараз пов’язані і в снах, і у видіннях, все одно мені було дуже самотньо. Цілий рік я страждала. А потім якось у думках поділилася з ним цим відчуттям — сказала, що мені нецікаво жити без нього. А у відповідь почула: «Ти достойно прожила моє життя. Тепер живи своє...»
*Імена дітей Олеся Бердника пов’язані з його творами: Громовиця — героїня «Зоряного корсару», Радан — «Вогнесміху».
Громадська організація «Українська Духовна Республіка» створена у 1989 році. Її конституція проголошує братерство українців усього світу. Згідно з нею, найголовніше в цьому світі — загальнолюдські цінності, прихід миру і щастя, подолання будь–яких суперечностей. Олесь Бердник вважав, що «ядром консолідації має бути Дух у всій його всеохопності: мистецтво, культура, наука, релігія, філософія, любов, краса, безстрашна думка, прагнення до свободи». Письменник підхопив і продовжив ідею Григорія Сковороди про Горню Республіку Духу, де всі люди житимуть у злагоді й любові. А у 1990 р. у Прикарпатському місті Коломиї відбувся Перший Всесвітній собор Духовної України, куди приїхали українці з усього світу, аби зустрітися із відомим письменником–фантастом. Усього відбулося сім Cоборів.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
