Неахіллесова п’ята

Уагалі–то він шокує усім. Шокує в найширшому діапазоні, від болісного жаху до безмірного захоплення. Шоком для оточуючих, не кажучи вже про батьків, стала вже сама його поява на світ — немовляти без ручок і ніжок, лише з недорозвиненою ступнею при самому тулубі. Всі вважали дитину приреченою на вічні страждання і животіння каліки. Однак Нік навчився не тільки собі давати раду в усьому, а й допомагати жити мільйонам людей. Крім того — став цілком успішним і навіть прославився вже на півсвіту. Цього літа Нік побував у Тернополі.

«У вісім років я хотів покінчити життя самогубством»

Чому первісток Вуджисіків, меш­канців австралійського Мель­бурна, сербів за походженням, народився саме таким, мабуть, знає лише Господь — може, він справді ще наперед приготував для Ніка надзвичайну місію. Медики ж так і не змогли дійти висновку, чому в нормального подружжя, яке вело здоровий спосіб життя і не мало якоїсь поганої спадковості, раптом з’явилося таке дитя (тим паче що молодші брат і сестра хлопця нічим не відрізняються від ровесників).

Уперше побачивши сина, мати Ніка почала дуже плакати і просити, щоб новонародженого забрали, настільки боляче було їй дивитись на нього. Дуже можливо, що якісь інші батьки назавжди відмовились би від такої дитини, але глибоко віруючі Вуджисіки (батько Ніка навіть був пастором) не змогли. Вони скорились волі Божій, подякували Всевишньому за випробування і понесли свій нелегкий хрест з величезною любов’ю до нещасного хлопчика.

Утім нещасним Нік став, уже коли підріс і усвідомив, що йому недоступні найелементарніші речі й що він ніколи не зможе бути таким, як усі навколишні люди з руками й ногами. На це наклались кпини й образи з боку нерозумних однолітків, відтак життя нараз втратило смисл, а світ навколо став безнадійно чорним. «У вісім років я хотів накласти на себе руки, — розповідає Нік, — кинутися сторч головою зі столу, на який мене ставили, чи втопитись у ванні під час купання». А ще він не раз нарікав на Бога, який створив його таким потворним і безпомічним. У тринадцять хлопець випадково прочитав у журналі статтю про одного глибоко нещасного чоловіка, і після цього, каже, в його свідомості наче щось перемкнулося. «Я почав молитися не із скаргами на те, чого не маю, а із вдячністю за те, що в мене є, — продовжує Нік. — От як і зараз, я дякую за цю мою маленьку напівступню лише з двома пальцями, адже завдяки їй я навчився не тільки пересуватись у вертикальному положенні, а й друкувати на комп’ютері зі швидкістю 40 слів за хвилину!..»

П’ятнадцятирічним Нік Вуджисік прочитав у Євангелії від Івана про сліпонародженого, якого Всевишній створив таким, щоб проявляти через нього свої діяння. Відтак хлопець твердо вирішив зрозуміти і свою місію. «Я просив у Бога руки–ноги, — продовжує він. — Поки що він не дав їх мені, зате він дав мені краще. Для мільйонів людей я став справжнім чудом — реальним підтвердженням того, що в кожному з нас закладена величезна сила, яка може змінювати нас до кращого».

«Можливе все, навіть те, що здається абсолютно неможливим»

Досягнення Ніка справді вражаючі. Якби я, наприклад, на власні очі не побачила фільм про його побут, то нізащо б не повірила, що людина без рук і ніг може без сторонньої допомоги вдягатися, здійснювати ранковий туалет, готувати собі омлет і користуватись басейном. Звичайно, у його австралійському домі є чимало спеціально пристосованої сучасної техніки, і все–таки багато чого стало доступним Нікові винятково завдяки силі волі і наполегливим тренуванням. Він навчився писати, малювати, працювати за комп’ютером. Він успішно закінчив коледж і здобув ступінь бакалавра з економіки та фінансів, плануючи у майбутньо­му зайнятись бізнесом у сфері нерухомості.

Планів у нього — цікавих і з огляду на нинішні здобутки цілком реальних — взагалі стільки, що куди там багатьом фізично необмеженим ровесникам. Три роки тому Нік Вуджисік створив організацію «Життя без кінцівок», покликану всіляко допомагати інвалідам ( є у неї навіть свій сайт — www. lifewithoutlimbs. org). Закінчує писати книгу про своє життя. Ще пише вірші, серед яких, за його словами, є багато «про любов і про майбутню дружину». Так–так, він певен, що раз Бог допоміг йому в усьому іншому, то рано чи пізно допоможе і знайти свою половинку, створити щасливу сім’ю і пізнати радість батьківства.

А ще його заповітна мрія — стати найкращим у світі проповідником. «Хочу, щоб Бог використовував мене як свою посудину серед віруючих і невіруючих, бо я маю що сказати людям, щоб підбадьорити їх, сміливо зустрічати виклики і вирішувати свої проблеми».

Перший у житті тоді ще 19–річ­ного Ніка публічний виступ перед трьома сотнями студентів тривав сім хвилин. За роки після того він побував у 42–ох країнах світу, виступив перед двома мільйонами людей. І завжди та скрізь його слухали затамувавши подих, люди плакали, багато вишиковувались у черги, щоб тільки мати змогу підійти до нього, обняти чи обмінятись хоч кількома словами. У Тернополі я була свідком, наскільки сильним і благодатним є вплив Ніка на аудиторію.

«Не з жалю до нього, а через власну недосконалість»

Прес–конференцію Ніка Вуджисіка в Тернополі в рамках акції «Життя без нарікань» проводили громадська організація «Відповідь» та міжнародний благодійний фонд «Стефан». Дорогою туди мене не полишало важке відчуття очікування, що ось зараз віч–на–віч зіткнуся із трагедією молодого чоловіка, в якого ні рук, ні ніг і якого, мабуть, возять показувати по світу, щоб якось уплинути на зачерствілі від меркантильності й цинізму душі натовпу. Та якщо таке передчуття й містило якусь частку сенсу, воно безслідно зникло вже через кілька хвилин після того, як помічник Ніка вніс його до кімнати й обережно, наче коштовну статуетку, поставив посеред столу. Лише раз мій погляд мимоволі притягнула дивна недорозвинена ступня хлопця при самому тулубі, та й то лише тому, що саме за її допомогою Нік дуже емоційно, наче долонею звичайної руки, жестикулював під час розмови. Лише раз — бо весь час, доки тривала прес–конференція, просто неможливо було відвести очі від обличчя Ніка. Настільки щиро світилося воно радістю й оптимізмом, настільки потужну позитивну енергію випромінювали його очі! Коли ж хлопець почав просто і навіть з гумором розповідати історію свого більш ніж складного життя, болісне співчуття до нього почало швидко перетворюватись на справжнє захоплення. А ще відразу стало зрозуміло, що він справді природжений проповідник, проповідник від Бога.

«Я їжджу світом і розказую людям, як прийшов до глибокої віри і любові до Господа, який створив мене ось таким, як ви бачите, — каже Нік. — Я не маю мільйонів, щоб матеріально допомогти інвалідам чи іншим, хто потерпає. Але я можу дати їм віру. Можу власним прикладом переконати, що вихід є з будь–яких обставин і що кожен і завжди має можливість змінити своє життя на краще, якщо прийме Бога в серце і повністю довіриться йому. Неприпустимо страждати, наприклад, через те, що у вас недостатньо гарна зовнішність чи ви маєте значно менше грошей, ніж хотіли б. Жодна кількість грошей не дасть душі спокою й миру...»

У своїх проповідях Вуджисік звертається передусім до молоді. Він застерігає від наркотиків, алкоголю, безладного статевого життя — начебто звичними істинами. В устах батьків, педагогів та інших проповідників такі зазвичай не сприймаються і навіть часто породжують цинічний спротив. Ніка ж ровесники здебільшого слухають, затамувавши подих. У цьому можна було переконатись і під час його виступу на Співочому полі в Тернополі. Всі півтори години (до речі, тоді лив дощ) тисячі людей і не думали розходитись, стоячи у майже повній тиші, наче боячись пропустити бодай слово незвичайного чоловіка, якого чомусь язик не повертається назвати калікою. В очах присутніх інвалідів–візочників загорався вогник віри і надії. А людям без жодних фізичних вад раптом починали видаватись мало не смішними їхні вчорашні душевні терзання з якогось банального приводу. Я запитувала потім про враження багатьох присутніх на тій зустрічі, і всі відповідали, що відчули велике душевне полегшення і якесь внутрішнє очищення... А одна жінка середніх років сказала так: «Мене просто–таки тягнуло підійти до цього хлопця, обняти і виплакатись у нього на плечі — не з жалю до нього, а через власну, порівняно з ним, духовну недосконалість!..»

На запитання однієї зовсім юної журналістки про те, чим він зазвичай займається у вільний час, Нік Вуджисік відповів, що десять місяців на рік проводить у поїздках по світу і зустрічах із людьми, яким потрібна його моральна підтримка. «Коли ж я буваю кілька тижнів удома, то обожнюю слухати дуже голос­ну музику і дивитись романтичні комедії», — зізнався він із дитячою безпосередністю.

Розчулила і розповідь Ніка про його давню мрію, яка не так давно нарешті збулася. «Я все життя дуже хотів зустріти в цьому великому світі хоч одну людину, яка виглядає так само, як я. І ось минулого року в Каліфорнії у церкві батьки принесли до мене півторарічного хлопчика, який народився теж без рук і ніг, і навіть з такою самою маленькою ступнею біля тулуба, як моя... Я був вражений і сприйняв це теж як особливий знак від Бога. Впевнений, що коли він виросте, то ми обов’язково зустрінемось і будемо разом служити людям».