Директор «у кубі». Без варіантів?

Сезон у львівському Першому українському театрі для дітей та юнацтва розпочався майже місяць тому, 10 серпня. Більшість директорів ТЮГів України це рішення назвали б дивним, а сам старт — передчасним. Оскільки ще не вся дітвора повернулася до міста, для таборів–морів–дач–бабусь у школярів є ще добрих три тижні, тож на переаншлаги сподіватися не доводиться. Але питання початку сезону — далеко не найгостріше і не найдивніше з тих багатьох питань, які турбують трупу цього театру останні десять років. Увесь цей час у Львівському театрі для дітей і юнацтва триває імпреза під назвою «Звільнення–поновлення з посади генерального директора Юрія Думнича». Триває за всіма правилами жанру — експозиція, зав’язка, кульмінація... Ось тільки розв’язка все ніяк не настане. Точніше, їх було кілька, але остаточного логічного завершення цієї історії, яка виснажила працівників театру, актори ніяк не дочекаються.

Мельпомена в заручниках у Феміди?

Юрій Думнич посаду директора залишав неодноразово. У 2002 році, наприклад, підставою для його звільнення стали висновки КРУ та висловлення недовіри колективу. Тоді театр очолив Валерій Мачалін, робота якого була позитивною: працівники отримали заборговану зарплатню, борги ж самого театру скоротилися наполовину. Але пан Думнич оскаржив рішення про звільнення в суді й продовжив своє керівництво театром, ефективність та конструктивність якого були дуже сумнівними. Певний час у театрі встановилося двовладдя, оскільки улюбленець акторів пан Мачалін також виконував обов’язки, від яких його ніхто не звільняв.

Для того, щоб вирішити проблему, управління культури створило додаткову посаду генерального директор, яку обіймав Мачалін, а на посаду директора поновили Думнича. Після цього п. Думнич рік продовжував судитися за поновлення всіх його повноважень до звільнення, чого він таки домігся — Мачаліна було звільнено, а колектив вступив у чергову фазу протистояння.

Знервовані актори почали все гучніше обурюватися ситуацією, яка дедалі більше нагадувала відоме «верхи не можуть, а низи не хочуть». Два роки тому цей конфлікт набув нового резонансу — обурені митці почали висловлювати своє невдоволення таким керівником дуже гучно й наполегливо. На зборах трудового колективу робота Юрія Думнича була визнана деструктивною, а в резолюції цього зібрання зафіксовані пункти вкрай категоричної тональності: «генеральний директор... перебрав на себе повноваження художнього керівника театру, не маючи на те ані відповідної освіти, ані достатньої компетенції в театральній справі»; «не сприяють здоровій атмосфері... особисті якості генерального директора... колеги характеризують його як людину мстиву, жорстоку, не здатну на компроміс та примирення» тощо. Такі «компліменти» були підкріплені численними доказами, які наводили актори. Якщо кількома роками раніше протестувальники з плакатами «Якщо Думнич — театрал, то культурі вже фінал» та схожого змісту пікетували Львівську облдержадміністрацію, то тепер вони вирішили діяти ще рішучіше. І для того, аби переконати всіх і особливо головного героя цієї історії у тому, що відступати ніхто не збирається, як і прямувати в майбутнє пліч–о–пліч із Думничем, колектив театру тоді навіть оголосив голодування. Актори домоглися свого — директора знову звільнили.

Мрії, що не збулися

Два роки театр жив повноцінним творчим життям. Був започаткований вечірній репертуар, виходили прем’єри, театр запрошували на фестивалі, були міжнародні проекти. За цей час театром керувала спершу актриса: з. а. України Юлія Раденко була виконувачем обов’язків директора. Потім його очолив Юрій Грех — його рекомендували начальник управління культури і туризму ЛМР Андрій Сидор, директор департаменту гуманітарної політики ЛМР Олекса Побурко, генеральний директор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької Андрій Мацяк та гендиректор і художній керівник Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької Тадей Едер. Така поважна та авторитетна компанія вселила в акторів віру в те, що період протистояння й невизначеності для їхнього театру минув, попереду — стабільність і плідна робота. Втім, якщо з творчістю все складалося більш–менш нормально, то про стабільність доводилося лише мріяти. Невдовзі звільнився Юрій Грех — його запросили на посаду заступника директора театру опери і балету. Потім в. о. ген. директора було призначено Т. Кулая — завідувача постановочною частиною театру... А літо–2008 взагалі вилило акторам за комір порцію крижаної води. У вигляді «третього пришестя» пана Думнича, якому, як вони гадали, два роки тому помахали ручками остаточно — його знову поновили на посаді директора.

І знову — здрастуйте...

«Керівник може консолідувати колектив — і повинен це робити, а може його роз’єднувати, — каже голова вільної профспілки театру Лариса Діденко. — Коли пан Думнич утретє прийшов на посаду директора нашого театру, ми хотіли подивитися, якими будуть його перші кроки. І ці дії не забарилися. Пан Думнич, наприклад, вибрав певних людей із колективу і назвав їх ініціативною групою з прийняття Статуту. Ця ініціативна група почала переконувати акторів у тому, що нам погано у місті і треба обласне підпорядкування. Все це розколює колектив, зрозуміло, що в кожної людини є своя думка». Ситуація зі зборами з приводу статуту є особливо показовою в роботі директора. Як запевняють актори, про те, що ці збори відбудуться, вони дізналися лише напередодні ввечері. Ніхто ніякого Статуту не те що не аналізував — прочитати не встиг. То що, голосувати за інтуїцією чи все ж таки до серйозних речей треба ставитися серйозно? Незважаючи на те, що відповідь на це запитання є очевидною, пропозиція акторів перенести ці збори, провести їх після того, як із документом познайомляться всі, керівництвом театру залишилася не почутою.

Звинувачення на адресу директора Юрія Думнича сьогодні лунають такі ж, як і два роки тому: нерозуміння творчого процесу, специфіки театру... Більше того, про нього вже почали анекдоти розповідати. Мовляв, побачив Думнич, як актори хореографією займаються, так і каже: «Ну ось, усі працюють, а ці танцюють». Ситуацію загострює ще й той факт, що Перший театр для дітей та юнацтва чи не єдиний у Львові, де директор, за тим–таки статутом, по суті є й художнім керівником. Він же має право взяти актора на роботу або звільнити його.

Відразу після суду актори надіслали лист до міської ради, в якому знову висловили свою стурбованість таким розвитком подій у своєму театрі. Звідти надійшла відповідь: міське управління культури подало апеляцію. Звісно, правова держава мусить жити за законом. Тільки в театрі ніхто не обіцяє, що категоричне обурення акторів, які вкотре змушені працювати під керівництвом Думнича, знову не виллється в голодування.

ДОВІДКА «УМ»

Прологом до появи першого в Україні театру для наймолодших глядачів стала Вища театральна школа, яка з’явилася в Харкові в 1919 році — випускники цього навчального закладу й склали творчу трупу Першого державного театру для дітей. Організація самого театру розпочалася в 1920 році. У тодішній столиці України — Харкові — було започатковано новий вид театрального мистецтва, який не мав аналогів у світовій практиці — театр для наймолодших глядачів. Організатори робили акцент на казці, що відображалося навіть у самій назві театру — «Театр казки». Від постановок казки театр поступово перейшов до різноманітної театральної афіші. У 1927 році на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва Іван Мар’яненко поставив «Гайдамаки» за інсценізацією Леся Курбаса. Згодом у театрі працюватимуть й інші вихованці та соратники Курбаса, які продовжуватимуть на сцені Першого березолівські традиції: М. Верхацький, Л. Дубовик, Ф. Лопатинський, В. Скляренко, Б. Тягно, а потім і їхні учні — О. Барсегян, О. Ріпко.

У 1938 році театрові було присвоєно ім’я М. Горького. І лише у 1990–му з нагоди сімдесятирічного ювілею рішенням колективу театрові повернуто його історичну назву — Перший український театр для дітей та юнацтва. Протягом усього творчого шляху на сцені театру поряд з українською драматургією Кропивницького, Котляревського, Карпенка–Карого, Гоголя, Франка, Лесі Українки, Куліша з успіхом ішла світова класика: Шекспір, Шиллер, Мольєр, Кальдерон, Дюма, Твен, Брехт, Шоу...

ПРЯМА МОВА

Юрій Мисак, в. о. головного режисера
Першого українського театру для дітей та юнацтва:

— Найсумніше в цій ситуації, що наступного року — 90–ліття театру. Зазвичай до таких дат починають готуватися за два, три роки. Я планував відкрити Малу сцену театру, створити (нарешті!) інтернет–сайт, якого нема, доформувати вечірній репертуар, відкрити фестиваль на базі театру, втілити в життя існуючу домовленість із Романом Віктюком про постановку в нашому театрі, є набраний мною акторський курс при університеті

ім. І. Франка, що мав би стати закономірним омолодженням трупи, відвідати (є запрошення з Індії, Англії, Ірландії) хоч один міжнародний фестиваль... Тепер про це говорити просто смішно — мені дали зрозуміти, що я буду звільнений.

— Кого ви насамперед звинувачуєте в ситуації, що виникла в театрі?

— Вважаю, що винні ті, від кого залежить доля театру, хто демонструє невтручання, а, водночас, і нерозуміння того, що, аби щось створити якісне, нове, потрібні роки важкої праці, а щоб зруйнувати — достатньо двох–трьох тижнів бездарного керування. Дев’яносто років тому люди прославились створенням театру, і не одного, а чим ми прославимось тепер — закриємо його? Театр мусить мати перспективу, планування своєї діяльності, розвитку. А про яку перспективу можна говорити, коли за п’ять років моєї роботи змінилося вісім директорів. Передостанній, котрого представляли з «помпою», був на посаді чотири місяці, останній — два. Який нормальний колектив виживе після такої навали. Хто за це відповість? А поруч із цим на афіші театру моє ім’я. Зрозуміло, що й відповідальність на мені, хоча фактично керує директор. Я вже п’ятий рік на посаді в. о., тобто підвішений у повітрі, і нікого це не хвилює... У цих умовах я мушу думати, наприклад, про те, як втримати молоду, талановиту людину в театрі без жодного майбутнього і з зарплатою тисяча гривень.

— Ви вірите в те, що пан Думнич залишиться на посаді директора?

— Не вірю! Зосередження влади в руках директора довело свою неефективність і мусить бути переглянуто. Я (і багато інших художників) не для того здобував освіту і життя своє присвятив театрові, щоб скласти «лапки» на догоду якимось паразитам на мистецтві — щось придумаємо і голосніше, аніж два роки тому. Шкода тільки, що життя минає, а цю енергію можна було б витратити на творчість...