Одеська література

Відомий одеський письменник Георгій Голубенко у вступному слові до нової книжки «Рыжий город» (Одесса: Полиграф, 2007) дякує Ісааку Бабелю, «придумавшему когда–то для своей замечательной книги название «Одесские рассказы», что за истекшие годы стало, по моему глубокому убеждению, уже даже и не названием, а целым жанром литературы, в котором все мы, пишущие об Одессе, в меру своих скромных сил и пытаемся работать». Таки так: жанр «одеська література» пора узаконити в літературній теорії.

Які ж ознаки неожанру? По–перше, пряме наслідування Бабеля з його ностальґійною залюбленістю у світ батьків. Можливо, найкраще ця риса «одеської літератури» відбилась у «Хвилях Чорного моря» Валентина Катаєва. Але й у Г. Голубенка з його «душераздирающими историями из счастливой жизни советских людей», вона є домінантою: «В суровые времена жили наши родители, каждый день героически зарабатывая незаконные деньги».

На специфічно бабелівському гуморі (він же — «одеський гумор») не варто навіть спеціально наголошувати — це невід’ємний знак ексклюзиву «одеської літератури». Саме тому «Дванадцять стільців» та «Золоте теля» Ільфа й Петрова височать у радянському письменстві цілком осібно. Але не варто ототожнювати цей різновид сміху з так званим єврейським. З одного боку, різниця впадає в око, коли порівнювати одеську прозу з власне єврейською. З іншого, ґенеза одеської національности не така одновимірна. Ось, наприклад, «рухома статистика» з «Путеводителя по еврейской Одессе» (Одесса: Негоциант, 2007): засновник міста де Рибас зауважив у завойованому ним Хаджибеї лише шістьох євреїв, через 100 років їх уже в Одесі 138 тисяч; на початок ХХ століття в місті функціонує 70 синагог, за радвлади дозволено бути лише одній; «до 1941 г. почти половина населения Одессы была еврейской» і нарешті сьогодні «єврейська Одеса» — це лише три відсотки мешканців (на жаль, автори цієї елегії не повідомляють сучасної стратифікації, а було б цікаво дізнатися, чи сьогоднішні одеські євреї так само при статках і при владі, як за часів розквіту «старої єврейської Одеси»).

Тому, коли Г. Голубенко ділить одеситів на «правильних» і тих, хто «еще в третьем классе начальной школы по состоянию здоровья были освобождены от математики», — в цьому не вся правда. Зрештою, хтось же ж і замовчував єврейське питання, як сам автор про це пише: «Наше высокое руководство относилось к людям определенной национальности, точнее говоря, к евреям, ну, скажем, так же, как к определенным частям человеческого тела. Просто избавиться от них вроде бы невозможно, потому что организм без них станет хуже работать. Но рассказывать о них по телевизору...»

Набагато вигадливішу генеалогію одеситів подає Олександр Дорошенко у книзі «Мой город: поэма» (Одесса: Моряк, 2008). Головний народ світу для нього — греки. Бодай тому, що «часть форм создал Бог, когда даровал нам женское тело. Остальное — древние греки». Отже, історія одеської цивілізації від О. Дорошенка: «Вездесущие греки первыми из культурных народов древности вышли к северу. Размножались почкованием греческие полисы и избыток народа уходил к новым землям, там основывая торговые фактории... Античные полисы широко разбросали по всему побережью свои сельские поселения — хоры. Они возникли и на территории Города, на Жеваховой горе, в Лузановке, и на Приморском холме, там, где стоял позже Хаджибей, а сегодня дворец Воронцова... Мы стали второй Византией греков».

Далі на цих теренах, за О. Дорошенком, відбулося міні–вавилонське стовпотворіння: «Хаджибей был маленькой оборонной крепостью в турецкой оборонной системе Северного Причерноморья... Турецкий гарнизон охранял крепость и захудалое местечко, населенное греками, молдаванами, вездесущими евреями и караимами. Занятиями в городке было скотоводчество, добыча из лиманов соли и вывоз пшеницы и кожи в Турцию.... Было несколько мелких лавок. Но была и одна кофейня, где–то на месте сегодняшней Ришельевской и Ланжероновской... А вокруг лежали казачьи хутора и поселки — Молдаванка, Дальник, Нерубайское и Усатово, и сегодня сохраняющие эти давние прозвища (они старше имени нашего Города). Селились малороссы по балкам. Прямо у подножия замковой крепости с 1775 года поселились запорожские казаки, хорошо знавшие эти места и селившиеся здесь с давних времен».

Навів ці розлогі й детальні уступи лише затим, аби читач відчув справжній шок від висновку: Одеса постала «в пустоте... Это был голый кусок степи... Ничего не строилось и ничего не происходило в сонной тишине этих мест, кроме разбоя». І тут ми стаємо віч–на–віч із другою ознакою жанру «одеська література» — нестримною мітотворчістю, яка дасть фору й «арійській концепції».

Отже, не благородні греки є пращурами одеситів і не хаджибейський етнічний субстрат, а — «аристократы Франции и России, солдаты удачи всех мыслимых флагов, купцы Европы и Леванта с лучшим в мире опытом торговли, проходимцы высокой пробы и авантюристы чистой воды... всех возможных и бываемых на земле оттенков совести и кожи... Такой здесь собрался народ, — каторжники, которыми заселили Австралию, были, сравнительно с нашими предками, все равно что выпускницы института благородных девиц».

Відтак, Одеса — «новый мир новых людей». В суті справи, одесити є нащадками атлантів й аж ніяк не місцевих аборигенів. Бо «сельский житель коснел в окружении высоких трав», а «люди делятся не по цвету кожи и разрезу глаз, даже не по языку, но на горожан и всех остальных... Атланты, если спаслись, стали предками горожан, предками шумеров и египтян, построивших первые города. Остальное население планеты своим происхождением обязано Дарвину». Після цього решта гіпербол виглядає мало не на прописні істини. Наприклад, таке: «Так вышло, что вся русская литература прошедшего века оказалась родом из Одессы: Олеша и Катаев, Бабель и Багрицкий, Ильф с Петровым, Чуковский и Анна Ахматова...»

Але ж «Мой город» О. Дорошенка — зовсім не історико–етнологічний есей, а справжнісінький путівник, побудований, хоч як дивно звучить таке порівняння, за зразком класичних «Історичних проходів по Львові» Івана Крип’якевича. І в цьому — третя характерна риса «одеської літератури»: це водночас і путівники–поеми, й оповідання, що складаються у туристичну картосхему. Високоякісна проза «Рыжего города» Г. Голубенка цілком може бути вашим дотепним екскурсоводом. Що вже казати про Ільфа–Петрова: вийшло декілька досліджень, де аналізовано їхні романи саме як «одеські путівники» — згадаю лише останню книжку А. Д. Вентцеля з кучерявою назвою «И. Ильф, Е. Петров. «Двенадцать стульев», «Золотой теленок». Комментарии к комментариям, комментарии, примечания к комментариям, примечания к комментариям к коментариям и комментарии к примечаниям» (Москва: Новое литературное обозрение, 2005).

Звичайно, від путівників ми чекаємо вивіреного фактажу. Але одеська ейфорія від можливості писати у книжках емоційно–приблизно, не дбаючи про докази, притаманна навіть суто утилітарному «Путеводителю по еврейской Одессе». Інколи це виглядає навіть привабливо — як–от у такій собі мікроісторії Одеси на два речення: «Государству было необходимо ухватиться за обрывистый край земли над Черным морем, зацепиться на нем, цивилизовать его. А разумные государственные деятели, знавшие историю, хорошо понимали, каким мощным цивилизаторским средством бывают евреи».

Проте Олександр Дорошенко взагалі відкидає будь–який документалізм: «Я Город вижу без посредников. Без книжных записей, без наслоений штукатурки и человеческой выдумки». І попри такий декларативний примітивізм–інтуїзм... виходить захоплююче! Це як зі знаменитим «Мечем Арея» Івана Білика: суперечить усім відомим історії фактам — а не відірвешся.

Ну, так: часом неконтрольовані рефлексії автора зашкалюють, подеколи вони скидаються на галюцинації. Але емоційна енергетика цього тексту настільки висока, що, врешті–решт, починаєш дивитися на Одесу його закоханим оком. Зрештою, який гід кращий: той, що закидає вас датами й іменами, чи той, що просто візьме за руку, аби показати «две лучшие в мире улицы — Бульвар и Пушкинскую»?

І тоді, наприкінці читання, ви раптом збагнете усю лаконічну точність анотації (яка попервах дратувала), що містить жанрове означення феномену «одеської літератури»: «Книга рассчитана на широкий круг любителей хорошей прозы и нашей Одессы».

І насамкінець. Розглянутий нами нео­жанр дуже чіпкий. Він впливає навіть на неписьмові види мистецтва. Так, фотоальбом Сергія Гевелюка «Лестницы старой Одессы» (Одесса: Пальмира, 2008) — річ суто художня, акційна. Але він цілком може правити за путівник, що заведе вас у декорації справжньої, не показної, не туристичної, далебі, Одеси. Але Одеси — так само мітологічної, де фотомайстер, знімкуючи комунальні під’їзди, значить: «Казалось, что живут в таком доме потомки древних греков или римлян, а старый сундук в конце коридора привез пират–пенсионер». n