Карась, Одарка й нащадок Роксолани

«Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?..». На тлі перманентного пошуку національної ідеї та інших «китів» у розвитку суспільства ця фраза з відомого діалогу Одарки й Карася ось уже близько півтора століття залишається переконливим символом української родини. У ній «зашифровані» палке кохання і вміння прощати, готовність підтримати й при потребі «відсипати» своїй половині добру порцію стусанів — для її ж блага... І хоча Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв», анонсуючи цю виставу за Гулаком–Артемовським, заявила, що свідомо нашпигувала її новими персонажами та героїкою, найяскравішими в опері залишилися герої Богдана Бенюка (Карась) та Наталі Сумської (Одарка).

Для того, щоб їхні стосунки мали достойне оформлення, на славу попрацювала вся команда спектаклю. Художник–постановник Андрій Романченко сміливо, але й зі смаком та знанням справи поєднав традиційний колорит і сучасні технології: класичні українські картинки на сцені змінювали одна одну за допомогою комп’ютерної графіки. Автори аранжування, Роман Суржа та Іван Небесний, відмовилися від радикальних корективів, а лише додали трішки яскравості музичним пастелям Гулака–Артемовського, що також прислужилося Бенюку з Сумською. Це у виставах Театру імені Франка вони співають лише час від часу — тут же, виконуючи відомі арії, актори «відірвалися» сповна. Ну а режисер Анатолій Хостікоєв, який у виставі має роль Султана Махмуда ІІ, також вибудував виставу так, аби цей дует залишався на першому плані. При цьому Хостікоєву вдалося так витримати драматичну тональність спектаклю, що вона аж ніяк не зашкодила його видовищності — у «Задунайці...» багато масових сцен, а протистояння «українців» і «турків» узагалі може претендувати на окремий концертний номер (балетмейстер — Дмитро Каракуць). До речі, після вистави довелося чути, як глядачі порівнювали «Задунайця за Порогом» з ... комедіями Леоніда Гайдая. Оскільки сцена Оксани (Дарина Мамай) та Андрія (Тарас Постніков) дуже нагадувала епізод із «Кавказької полонянки» — у човні молоді люди дрижали від холоду так само, як і Ніна з Шуриком після невдалого запливу гірською річкою. У свою чергу Наталка Сумська під час виконання танцю живота багатьом нагадала «управдома» Нонну Мордюкову з «Діамантової руки». (До речі, після Кайдашихи Сумська тут ще раз довела, що українська класика — це саме її «річка», в яку вона може входити безкінечно, і завжди — успішно).

Шукати домисли та історичну достовірність у «Задунайці за Порогом» хочеться менше всього. Вистава, в якій задіяні гарні актори й звучить прекрасна музика, насамперед налаштовує на емоційне сприйняття. Але це зовсім не означає, що праця Богдана Жолдака, драматурга, історика Григорія Халимоненка, викладача Києво–Могилянскої академії Ферхада Туранзі, які на підготовчому етапі мали певний стосунок до ідеї Анатолія Хостікоєва, була даремною. Зрештою, оригінальний погляд на відомі історичні події, фантазії та версії в межах історичної хронології — це цікаво.

...У фіналі українці на човні вирушають на Батьківщину. На чужині, за порогом рідної землі, їм вдалося зберегти себе, свій гумор, свою мудрість, свою мову. І хто знає, можливо, такий розвиток подій став можливим ще й тому, що Султан Махмуд ІІ був справді нащадком Роксолани, як стверджують автори вистави?