Позичений владика

У столичному кінотеатрі «Київ» 23 серпня відбулася презентація фільму Олеся Янчука «Владика Андрей» про унікальну постать — Андрея Шептицького. З четвертого вересня стрічка вийде у прокат по всій Україні. Підготовлено 30 фільмокопій. У Києві «Владику Андрея» показуватимуть у семи кращих кінотеатрах міста.

За задумом режисера, стрічка мала охопити все життя митрополита Андрея — від шестирічного віку до останнього подиху, так щоб емоційними фарбами вимальовувався портрет людини, яку спокушували, зраджували, а вона йшла до всіх із любов’ю і молитвою. «Митрополит був дуже багатогранною особистістю. Про нього можна знімати цілий серіал. Фільмом «Владика Андрей» ми тільки починаємо розкриття цієї незвичайної людини», — каже на прес–конференції після допрем’єрного показу Олесь Янчук.

Задум зробити фільм про Андрея Шептицького виник ще 2001 року. Знімати почали у 2005 році. Із сюжету фільму можна оцінити професійну роботу сценариста, його просиджування в архіві, вивчення всіх неафішованих листувань митрополита, особливо з кузиною Зосею. Спроба режисера висвітлити всі етапи життя владики в одному фільмі на початку дещо спантеличує. На виконання голов­ної ролі Янчук запросив трьох людей — 12–річного Романа Гриніва, Тараса Постнікова та заслуженого артиста України Сергія Романюка. Останній блискуче ввійшов у роль, і коли був у гримі, то не впізнавав сам себе. «Раніше я мав однотипні ролі. Грав генералів, представників силових служб, колишніх в’язнів. Коли мені запропонували зіграти митрополита Андрея, я сказав, що боюся. До цієї постаті не так просто підійти. У мене не було відчуття, що її можна зіграти. У неї можна було лише вжитися», — розповідає Сергій Романюк.

Для перевтілення актор довго вивчав життя митрополита, а для кращого засвоєння духовного життя три дні провів у монастирі. «Це була зима. Гостьова монастиря не опалювалася. З вікна було видно кладовище. Монахи мене підтримували, чим могли, але ще трохи і режисер би втратив головного актора. Я міг не витримати», — зізнається Романюк.

«Коли я прийшла на зйомки і побачила перед собою Сергія Романюка в образі слуги Божого Андрея, я аж заціпеніла. Переді мною стояв живий Шептицький. І було дуже ніяково радити самому владиці, як краще тримати руки, як ходити чи говорити», — каже історик Оксана Гайова.

Тарас Постніков зіграв 18–річного офіцера Шептицького, який вирішує йти у монастир. У фільмі актор виглядає значно старшим. Особливо перекривленою виявилася картина, де на балу Зося (Вікторія Янчук) відводить у бік австрійського офіцера і соромливо робить йому перший комплімент. Дівча зовсім зелене й ідеально підходить на роль малолітньої кузини, а от Тарас із дорослою чорною щетиною на щоках неправдоподібно вдає із себе 18–річного юнака. «Не вірю!» — чутно у залі. Недовіра до Тараса виникала і коли він був у монастирі, і коли у рясі поїхав на Гуцульщину.

Олесь Янчук у першій частині фільму не зміг чітко відтворити сценарій. Він розгубився між акторами, які замінювали один одного для відтворення певного героя і, відповідно, все більше заплутував глядача. Ситуація прояснилася лише у другій частині, коли за роль взявся Сергій Романюк. Тоді все пішло як по маслу. І глядач задоволений, і знімальна команда геніальна.

Ніяких претензій не було до Зосі молодої, а потім із сивиною на скронях. Вона зіграла, мов ангел, і перевтілилася у жіноче відображення пастира народу. «Я йду до тебе. Тільки щоб ти мене впізнав на небесах», — каже у фільмі літня монахиня Зося (Оксана Вороніна).

У моменти, коли глядач перестає довіряти молодим акторам, ситуацію рятує задній план — добре зафільмовані кадри Львівщини, Івано–Фран­ківська, Гу­цульщини, Від­ня, Ватикану і Чернігівщини, яку у фільмі знімали замість Росії.

Загалом режисеру вдалося змусити глядача перестати жувати поп–корн і навіть сплакнути наприкінці перегляду. Що й варто було очікувати.