Наталя Добринська під час змагань в олімпійському Пекіні. (Фото Рейтер.)
Із кількох причин робота над цим матеріалом видалась мені незвичною. Насамперед тому, що матір головної героїні — професійна журналістка, з якою довелося разом працювати в різних вінницьких редакціях. Та й моє власне знайомство з героїнею сталося, мабуть, ще до її народження, коли на початку 1982–го колега по «районці» Люба Добринська збиралась у декретну відпустку. Пригадую, тоді запитав майбутню маму: «А який настрій у Володі? Кого чекає — хлопчика чи дівчинку?» Люба усміхнулася своєю спокійною доброю усмішкою, яка, без перебільшення, може вважатись її найголовнішою візиткою: «Хоче сина. Каже, що одна дочка в нього вже є». А народилася Наталя — майбутня олімпійська чемпіонка.
Перш ніж перейти до 29 травня, коли, власне, і стартував відлік часу в Наталчиній біографії, варто звернутися до передісторії.
Життя від самого початку пропонувало альтернативу: у родині Добринських було достатньо стимулів, аби дочки обрали шлях не спортивний, а гуманітарний. Все ж таки дід Аполлінарій Мацевич — відомий в Україні письменник, дослідник подільської минувшини, мати — не лише журналістка, а й поетеса (довго не відважувалась вийти з віршами на широку аудиторію, а два роки тому випустила збірку чудової інтимної лірики). Коли виходили нові видання діда, він незмінно підписував їх для обох онук. У школі дівчата перечитали дідові дитячі книжки, відтак настав час для «дорослих».
Спортивну складову в сім’ю вніс батько. З дитинства закоханий у змагання тілесної сили і спритності, Володимир після закінчення сільської школи пішов працювати на завод трансформаторних підстанцій у Хмельницькому. Після переїзду до міста по–серйозному зайнявся підводним орієнтуванням та морським багатоборством, проте не цурався й «наземних» видів спорту — літніх та зимових.
Саме на заводі він зустрів Любу, яка заробляла трудовий стаж для вступу на факультет журналістики. Із новорічного святкування 1974 року в спільному товаристві й почалася «lovestory» Добринських. Незабаром Люба вступила до університету у Львові, Володя — на факультет фізвиховання Кам’янець–Подільського педінституту. Студентська любов із нечастими зустрічами та активним листуванням закінчилася через чотири роки весіллям, а ще через рік сім’я молодих спеціалістів приїхала за розподілом до Вінниці.
Житла спочатку не отримали, мешкали на квартирі без зручностей, тому в січні 1980–го народжувати старшу дочку Люба поїхала у Хмельницький — до батьків. Минуло два роки — і сім’я прийняла рішення так само зробити вдруге.
Коли ж настав найвідповідальніший день, Володя ранковим автобусом виїхав із Вінниці. Без пригод до Хмельницького доїхати не вдалося — по дорозі лопнуло колесо. Поки водій займався ремонтом, Добринський нервував як ніколи. А в місті зятя зустріла радісна теща: о пів на одинадцяту Люба народила дівчинку. У молодого батька від здивування перехопило подих, бо автобусне колесо «вистрелило» якраз у цей час. І Володимира зовсім не засмутило, що народився не син.
Керівництву райгазети легше було вирішити квартирні питання співробітників на своїй території, аніж у «районному» обласному центрі. Першу квартирку — радше мікро–, аніж малометражку — Добринські отримали в приміському селі Стрижавка. Та навіть у кімнатці на дев’ять квадратних метрів Володя спромігся обладнати для дітей міні–спортзал — із канатом для лазіння, перекладиною, кільцями.
Сестрі Вікторії довелося все пробувати першою, тому фактично Наталя довго йшла по її слідах. Скажімо, Віка стала на ковзани у дворічному віці, молодшу сестру це чекало пізніше. Разом удома, разом у дитсадку, разом у школі — обидві були нерозлийвода. Для Наталі Віка була і найближчою подругою, і авторитетом, бо, як–не–як, старша. Батьки не пригадують, щоб за все життя сестри хоч би раз посварилися.
Тому коли тренери, відбираючи учнів до школи олімпійського резерву, звернули увагу на прекрасні легкоатлетичні дані восьмирічної Вікторії, вдома одразу вирішили, що на тренування сестри ходитимуть разом. І вони від самого початку спільно виконували всі завдання наставників, хіба що з невеликою різницею — Наталі не давали повного навантаження. Коли ж підросла, то тренувались на рівних, лише в різних вікових категоріях.
Стежачи за успіхами старшої, Володя одного разу не втримався і радісно випалив: «Віко, та з твоїми результатами ти станеш олімпійською чемпіонкою!» Помилився ну зовсім трішечки.
Людині сторонній, яка побачить лише зоряну мить успіху, може здатися, що все прийшло само собою. І тільки посвячені знають, якою тернистою була дорога насправді.
Наступну квартиру Добринські також отримали за межами міста — в селі Якушинці. Від кінцевої зупинки трамваю — три кілометри. Щодня дівчата вибирались у школу рано–раненько, потім ще встигали забігти додому пообідати — і на тренування. Зазвичай на останній приміський автобус не встигали, тож батькам доводилося мало не щодня їх зустрічати і вести додому пішки. Після вечері підсідали до дочок, щоб допомогти з уроками, а ті, вимотавшись за день, засинали майже на ходу. У вихідні відпочинок теж траплявся нечасто, бо на суботу й неділю, як правило, припадали виїзди на змагання. І так — роками.
Правда, і прогресували сестри швидко. Після успіхів на регіональних змаганнях з легкоатлетичного багатоборства почалися поїздки на всеукраїнські, де і Вікторія, і Наталя не лише перемагали — ставили для свого віку рекорди. Потім — участь в міжнародних турнірах у Білорусії та Польщі.
Тільки коли обидві досягли дорослого віку, Наталя за результатами стала виходити вперед. Дався взнаки і неспортивний чинник: Вікторія з труднощами знаходила спільну мову з тренером, тому «перекваліфікувалася» тільки на стрибки у висоту. Час показав, що рішення було неправильним. Після повернення до багатоборства справи одразу пішли краще. За місяць до цьогорічної Олімпіади вона разом із Наталею та ще двома колегами з національної збірної привезла з Голландії Кубок Європи.
Перераховувати міжнародні нагороди 26–річної Наталі Добринської — річ невдячна. Досить сказати, що на всіх чемпіонатах світу 2000–х років вона постійно була в першій десятці, на Олімпіаді в Афінах — восьмою.
Надзвичайно щільний графік тренувальних зборів і змагань навіть не дозволяв їй вчасно закінчити факультет фізвиховання педуніверситету, бо дівчина елементарно не встигала на сесії. Навчання розтягнулося на три (!) зайві роки. Навіть коли склала останній державний іспит, відразу спакувалася в дорогу. А отримувати диплом пішов батько.
Зате коли випадали «вікна», щоб кілька тижнів побути вдома, домашні не могли нарадітись. Якось мати поїхала з Вінниці, і на кухні хазяйнувала молодша дочка. Батько відверто здивувався, де й коли вона встигла навчитися так смачно готувати, особливо — борщ.
Для сусідів по житловому масиву рибкомбінату Наталя — загальна улюблениця. Вона відповідає взаємністю, причому дуже любить дітей. Може вийти надвір, побачити сусідського малюка — і провозитися з ним півдня.
До спортивного Бог дав Наталі ще й артистичний талант і гарний голос. У сім’ї люблять музику. Коли Добринські збираються в тісному колі і співають українських пісень, чистий голос молодшої дочки домінує. А коли Наталка в ролях відтворює підмічену на вулиці або в транспорті житейську сценку, слухачі не можуть не розсміятися. Усмішка, поєднана з гумором, — неодмінний супутник спортсменки. На тій олімпійській фотографії, де радісна Наталя пробує на зуб золоту медаль, здається, найповніше передано її характер.
А от що дівчині ніколи не піддавалося, то це... власні кучері. Стільки сил витрачала, щоб справитися з волоссям, випрямити його — все марно. Щойно підскочить вологість повітря, як воно знову в’ється так, що ніякої плойки не треба.
Перед самим від’їздом до Пекіна Наталя запитала батька: «Тату, ну як я?» Він бачив, що дочка у блискучій формі, і відповів: «Доню, ти найкраща! Тепер головне — щоб була удача».
Сталось так, що телерепортаж зі змагань багатоборців Добринські дивились окремо. Любов — із подругою у кафе «Спорт–тайм», Володимир, вчасно не встигаючи туди добратись, заскочив до друзів.
Уже на етапі стрибків у довжину, коли Наталя сягнула позначки 6,63 метра (при звичайних для себе 6,40–6,50) і відмовилася від третьої спроби, а у двох найближчих суперниць були по два заступи на пластилінову планку, батько інтуїтивно відчув: оце той момент удачі, якого чекають мало не все життя. Перед стартом фінального забігу Добринський не відчував ані найменшого сумніву в перемозі. Маючи відрив у 150 очок від найближчої переслідувачки, дочка вже не могла програти. Залишалось останнє: просто добігти до кінця, незалежно від результату. Наталка прийшла восьмою, і в момент перетинання фінішної лінії чоловіки відкоркували шампанське.
У ту ж мить вибухнула мелодією мобілка: «Володю, я не зрозуміла, то хто переміг?» — «Любо, ми! Золото наше!»
Далі були сльози щастя...
За збігом обставин, саме в той день — лише з поправкою на часовий пояс — у Фінляндії на турнірі багатоборців виступала старша сестра. Вона здобула першість у всіх видах змагання зокрема і, відповідно, в загальному заліку. Тоді на весь стадіон пролунало оголошення: «Перемогла Вікторія Добринська — сестра олімпійської чемпіонки Наталії Добринської!» Трибуни вибухнули оваціями.
Хтозна, а може, незабаром справдиться батьків прогноз? Може, в недалекому майбутньому ми побачимо на олімпійському п’єдесталі поряд із сестрою ще одну Добринську — Вікторію?
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
