Свобода від війни

У нiч із 23 на 24 серпня 1939 року СРСР і Німеччина уклали Пакт про ненапад разом із секретними протоколами щодо розподілу сфер інтересів у світі. Готувалася світова війна, в центрі якої опинилася Україна — регіон сили, що дає відчутну перевагу тому, хто нею володіє. Українське «тіло» стало підтримкою для завойовницьких воєн Росії. У це тіло ніби вселився вірус: «заворожені» українці натхненно розробляли для Кремля зброю масового знищення і космічні стратегії, зомбували земляків «червоними» статтями, картинами й віршами, навчали молодь «миротворчого світогляду». А головне — воювали в усіх точках, де було потрібно «хазяїну». Україна стала великою «Південною Осетією» для Європи — плацдармом для розпланованих світових воєн. Сьогодні, пробудившись від гіпнозу, ми починаємо усвідомлювати відповідальність народу за служіння злу. І ще більше цінувати героїв, які боролися за визволення. Від чого ж ми звільнилися 24 серпня 1991 року? Якого звіра перестали годувати нашою пшеницею, вугіллям, металом і... людьми?

Гроші на мир

Навчальний рік для радянських школярів починався з «уроку миру». Говорили про мир, а готували до війни. Упродовж другого навчального півріччя для дітей влаштовували два військові заходи. До Дня Червоної армії — 23 лютого — «Празднік пєсні і строя» (діти марширували у формі якогось різновиду військ) і до Дня піонерської організації — 19 травня (у школах СРСР організовувалася військова гра «Зарніца»). Майже при кожній школі був Клуб інтернаціональної дружби, де під наглядом учительки діти листувалися з закордонними однолітками — юними друзями СРСР, які вивчали російську мову. Вони, як і радянська малеча, тривожились війною. Лист від польських школярів до КІДу Київської школи № 105 завершувався словами: «Клянемся бороться за мир!».

«Радянські діти по духу інтернаціоналісти, — написано у книжці «Позивні планети «Дружба» (К., 1979). — У тяжку хвилину всім і завжди вони подавали руку братньої допомоги. Нинішні покоління юних ленінців, продовжуючи цю традицію, виявляють солідарність із дітьми народів Індокитаю, Африки, Латинської Америки». Отож учителі радили учням робити внесок у Фонд миру. Очевидно, що кошти з Фонду йшли не лише, як пояснювалося, на «будівництво Палацу піонерів у Ханої».

Збирала кошти на мир і Російська православна церква. В інтерв’ю журналу «Київ» у вересні 1988 року єпископ Переяслав–Хмельницький Палладій повідомив: «Однією з важливих форм участі нашої держави у священній справі захисту миру є її активна участь у Радянському фонді миру, в діяльності Товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами». Владика похвалився, що в 1987–му Український екзархат РПЦ перерахував для миротворчих справ 1 мільйон 656 тисяч карбованців. Що ж то за миротворчі справи готувалися на шостій частині земної кулі?

Союз світу

У перекладі українською російське «мир» має два значення: мир і світ. Вірогідно, говорячи про «боротьбу за мир», росіяни мають на увазі саме «боротьбу за світ». «Комуністичний Інтернаціонал, Комінтерн, Міжнародне товариство робітників — єдина світова комуністична партія, вождь і організатор світового революційного руху пролетаріату... бореться за встановлення світової диктатури пролетаріату. За створення Всесвітнього Союзу Радянських Соціалістичних республік», — роз’яснювала «Большая совєтская енциклопєдія» у 1938 році.

Так званий ІІІ Комунiстичний Інтернаціонал, створений радянською Росiєю у 1919 роцi, став потенційним «світовим урядом», штабом світової революції, зібраним із «друзів на Заході і Сході, готових у будь–який момент виступити на захист СРСР». Тільки навіщо захищати Радянський Союз на території Чехії, Фінляндії чи Польщі? Виявляється, ще в 1915 році Ілліч закликав більшовиків «систематично піднімати на повстання пролетаріат Європи». 9 листопада 1918 року завирувала соціалістична революція у Баварії. Красногвардійці встановили там комуністичний уряд, розвішали портрети Леніна. Утім збройне повстання по всій Німеччині влаштувати не встигли: німці вчасно «накрили» центр агітації — російське посольство в Берліні. «Ленін ніколи не розглядав Республіку Рад як самоціль, — сказав Сталін по смерті вождя. — А як необхідну ланку для посилення революційного руху у країнах Заходу і Сходу».

Одна влада на землі

Командарм Михайло Тухачевський тішився, що Росія поширюється далеко за межі кордонів, окреслених договорами. І вказував на значну роль релігії в експансії. «Нам необхідна нова релігія, — казав Тухачевський. — Під прапором марксизму ми швидше, ніж з хрестом, увійдемо до Візантії і знов освятимо Святу Софію!».

Історики дослідили, що ранні радянські купюри прикрашали масонські символи: піраміда і «всевидяче око». А на більшовицькому прапорі спершу зображували свастику. Пентаграму полюбляли езотерики, тобто «володарі таємних знань»: вони вбачали в п’ятикутній зірці рогату голову цапа Бафомета — «настоятеля храму миру всіх людей». Підконтрольних ОГПУ російських езотериків використовували для «зближення з іноземними державами» через «духовні» канали. Як пише Антон Первушин у книжці «Оккультные войны НКВС и СС», у 1919 році начальник англо–американського відділення ІНО ОГПУ Мельцер заявив, що «основне завдання в Америці — підготувати суспільну думку до визнання СССР». У 1920–му до Америки виїхав відомий художник Микола Реріх — ненав’язливо агітувати за Радянську Росію. У Реріха був «Великий план», у якому пообіцяв допомогти радянський уряд. Він мріяв створити в Азії «Нову країну», матеріалізацію казкової Шамбали. У свою чергу Кремль через «духовні» експедиції для пошуків Шамбали пробував намацати ґрунт для приєднання до Росії Монголії, Китаю і Тибету.

Голод задля зброї

«Завоювання України перетворило Росію на імперію», — пише французький дослідник Ален Безансон. Він нагадує, що в 1918 році найпершим клопотом Леніна було відвоювати Україну. Тільки–но це сталося — імперія відновилася. Усі наші ресурси Росія взялася спрямувати на «світову революцію». Але пробуджену демократичною революцією Україну треба було ще втримати. Щоб подолати волю до незалежності і влити впокорені маси (все одно, скільки їх там залишиться) у слухняне військо завойовників світу — влаштували Великий голод. Тим часом СРСР нарощував м’язи збройної величі.

Як дослідив історик Роман Матузко, у 1932 роцi за iнiцiативою ЦК ВКП(б) створено Тихоокеанський флот, у 1933–му — Пiвнiчну вiйськову флотилію. Налагоджується серійне виробництво підводних човнів і великих кораблів, змiцнюється морська авіація. За соту частину вгачених у все це коштів можна було б урятувати вмираючих.

Індустріалізація, задля якої здійснювали «розкуркулення», насправді виявилася мілітаризацією. На початку 1930–х Україна складала кілька відсотків території СРСР, утім давала 20 відсотків загальносоюзного прибутку. Перед війною в Україні видобували 50 відсотків загальносоюзного вугілля, 67 відсотків — залізної руди, виплавляли 64 відсотки чавуну. «Тільки після того, як штучним голодомором 1933 року були ліквідовані селяни як клас, — пише Роман Матузко, — коли весь народ український був поставлений за ґрати, підручники совєтської пропаганди спокійно могли зафіксувати: «Українська РСР зі своїм економічним потенціалом стала одним із надійних бастіонів оборони СРСР».

Нюрнберг ще попереду

Однак бастіони в СРСР будувалися не для оборони. Про це свідчать, зокрема, рядки вірша колгоспниці Марії Миронець, надрукованого у липні 1941–го в газеті «Радянська Україна»:

...Одне сонце є на небі, друге у Кремлі.

Одна влада більшовицька буде на землі.

З 1936 по 1940 роки червоні війська воювали в дев’яти країнах — Іспанії, Китаї, Монголії, Польщі, Естонії, Латвії, Литві, Фінляндії, Румунії. За однією з версій, саме наступальна спрямованість не дала можливостi червоній армії мобільно переорiєнтуватися на оборонні позиції. Кремль готувався «звільняти від панів» народи Європи. Окрім походу на Захід (після окупації країн Прибалтики, Західної України і Білорусі для цього склалися хороші умови), планувався похід на Схід: радянські розвідники пантрували Туреччину, Іран, Ірак і Палестину...

9 травня став точкою опори для закорінення у Центральній Європі. Перемога Об’єднаних Нацiй над фашизмом у Другiй свiтовiй вiйнi стала змальовуватися лише як перемога СРСР. Забуто про бої на теренах Африки, Індії, антифашистів Польщі, Італії і Франції. Голова російського «Меморіалу» Сергій Ковальов, виступаючи цього року на консультативному засіданні комісії з прав людини між РФ і ЄС, нагадав, що Нюрнберзьким трибуналом керували російські судді. Цей суд, зокрема, три дні цинічно розглядав звинувачення гітлерівців у Катинських розстрілах. Не знайшовши доказів, замовчав злочин. Хоча всі знали, хто і коли розстріляв тисячі польських офіцерів. Приховано було і факт секретного протоколу до пакту Молотова–Ріббентропа. «Один людожер судив і карав за канібалізм іншого людожера», — підсумовує Ковальов.

НАТО і «п’ята колона»

У знаковій промові 9 лютого 1946 року Сталін окреслив завдання СРСР на повоєнний період: перемога у війні означає перемогу радянського суспільного ладу, який є більш життєздатним і стійким; Радянський Союз має бути готовим до нової війни. Восени 1947–го у Польщі виступив секретар ЦК ВКП(б) Андрій Жданов і роз’яснив начальству дев’яти комуністичних і робітничих партій ідею, що згодом буде названа «доктриною Жданова». Йшлося про «два табори» — соціалістичний (з центром у Москві) та імперіалістичний (у Вашингтоні), який, мовляв, дуже хоче завоювати радянські республіки. Отже, «антиімперіалістичний» табір зобов’язаний «боротися проти загрози нових війн».

Прем’єр–міністр Великобританії Вінстон Черчілль відразу ж застеріг, що Росія жадає «необмеженого розширення своєї влади». І що зросла небезпека поширення комунізму в усьому світі, адже всюди створені «п’яті колони», які керуються директивами з Кремля. США розробили тактику «стримування СРСР» і взялися допомагати коштами державам, які хотіли стати частиною вільного світу. Потрібен був і координований захист у разі військової загрози. Для цього у квітні 1949 року представники 12 держав (серед яких США, Великобританія, Франція, Канада, Бельгія, Італія, Нідерланди) утворили у Вашингтоні Північно–Атлантичний військовий союз.

Через шість років Кремль змавпував ідею й ініціював військовий блок «соцтабору». Договір про це підписали у Варшаві в 1955 році Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, НДР і Албанія.

Плацдарм соцтабору

Соцтабір утворили 15 країн Європи, Азії та Куба. СРСР дбайливо підгодовував тамтешніх «пролетарів», на що витрачалося чимало коштів. Це нічого, що «радянські громадяни» в цей час гибіли в чергах за хлібом і милом і дивувалися звичному для європейців та американців слову «холодильник». Зате на теренах дружніх держав виростали військові бази й полігони, майданчики для ядерних ракет.

У 1953 році СРСР очолив Микита Хрущов. І перш ніж розвінчати «культ особи», скерував радянський народ на всебічне зміцнення «табору соціалізму» і світової соціалістичної системи (отже, «підтримку національно–визвольного руху колоніальних і залежних народів як «інтернаціонального обов’язку» КПРС і СРСР»).

Як пломеніють квіти! Ніби це

Горять знамена вславлених дивізій,

Що їх шахтар і рикша називають —

«Дивізії відгострених ножів».

Там кожен воїн, кожен воїн зна,

Що боротьба в горах Гвадалахари,

В Берліні, Бірмі, Римі — це одна

Велика битва за майбутнє людства.

Так Партія, так Ленін учить нас.

Так поетично змалював місію комуністів радянсько–український літератор Олекса Новицький у вірші «Вінок китайського народу» (1953).

Один з чергових боїв «за майбутнє людства» відбувся в Угорщині у 1956–му. 23 жовтня 1956 року студенти в Будапешті вийшли на демонстрацію, вимагаючи вільних виборів. Невдовзі демонстрація переросла у всенародне повстання, що здобуло перемогу 30 жовтня. Прем’єр Імре Надь заявив про вихід Угорщини з Варшавського договору, сформував коаліційний уряд, проголосив повернення до багатопартійної системи. І закликав Москву розпочати переговори про виведення з Угорщини радянських військ. Через день нові полки радянських військ вторглися в країну. Прем’єр–повстанець звернувся по допомогу до країн Заходу, однак марно. 4 листопада радянська армія посунула на Будапешт. Тяжкими боями повстання було придушене. Імре Надя стратили. Тисячі людей були розстріляні або ув’язнені. В Угорщині розмістився військовий контингент СРСР — до 80 тисяч солдатів.

Любов до Куби

Кремль симпатизував комуністичному режиму Фіделя Кастро — чудовому майданчику для наступу на «американських імперіалістів». У березні 1962 року радянські моряки нишком переправили на Кубу майже чотири сотні танків, купу іншої зброї і 300 офіцерів. Американцям замуляло смертоносне пожвавлення під боком. Їхні оборонні заходи Кремль «на публіку» назвав «зазіханням на братів». А сам собі міркував вустами генсека Хрущова: втрата Куби «дуже підірвала б наш статус у всьому світі, й особливо в Латинській Америці». У травні вирішили «підтримати» кубинців ядерною зброєю. Для цього таємно переправили на острів кілька різновидів ядерних ракет і радянський збройний контингент із понад 50 тисяч осіб (у цивільному). Утім не склалося з конспірацією. Наприкінці літа американський розвідувальний літак виявив на Кубі новозбудовані майданчики для наступальних ракет, а невдовзі й саму зброю. Почалася Карибська криза. 24 жовтня США оголосили морську блокаду Куби, щоб унеможливити переправлення туди нової зброї. Утім будівництво тривало. 27 жовтня радянські війська збили американський літак–розвідник. Наступного дня, коли американці вже були готові атакувати Кубу, гарячий конфлікт прохолов: Хрущов погодився демонтувати ракетні установки.

«Всесвітня академія наук»

У 1964 році хазяїном Радянського Союзу став Брежнєв. Він, як і його попередник, дбав про «підтримку національно–визвольної боротьби народів Азії, Африки, Латинської Америки» і «порядок у соціалістичних країнах». Привід «підтримати порядок» з’явився у 1968–му, коли неслухняна Чехословаччина спробувала запровадити в себе «соціалізм із людським обличчям». Коли Кремль обмірковував маршрут для танків, у Києві готували до друку перекладений з чеської науково–фантастичний роман Володимира Бабули «Сигнали з Всесвіту» (написаний у 1955–му). Наклад цієї книжки, виданої у Києві в час придушення «Празької весни» — 150 000 примірників. У творі описується Всесвітня академія наук з центром у Празі (хоча на важливі зібрання науковці злітаються чомусь до Москви). Академія працює над озелененням пустель і отепленням Арктики. Якось у кризі за полярним колом знайшли замерзлого члена експедиції Амундсена і в лабораторії професора Тарабкіна (звісно ж, у Москві) оживили. Хоча цьому перешкоджав американський шпигун.

Зворушливо описано перші враження оживленого льотчика, названого Северсоном, від Москви. «До яскраво–синього неба зводились велетенські палаци, прикрашені статуями та барельєфами. На вершині одного з них стояла величезна бронзова постать з простягненою вперед правою рукою». За якийсь час Северсон захотів побачити, що ж за ці роки відбулося з його рідним краєм — Норвегією. Надзвуковим літаком він вирушає до Осло. Там теж живеться непогано, хоча й не так шикарно, як у Москві. Старенький дідок, який був ще немовлям, коли Северсон «загинув у снігах Півночі», розповідає йому про чудесні зміни. Виявляється, ота гарна будівля у центрі міста — то Будинок культури. «А ота сніжно біла будова з сонячними вікнами на протилежному схилі — наш Будинок здоров’я, тобто лікарня, як раніше казали. А отой рожевий будинок біля входу в Бйорнсонову улоговину — піонерський палац наших малят».

Надвечір дідок повіз Северсона містечком на електромобілі. «Це не останнє слово техніки, — пояснив дід. — У Москві, Празі та інших містах, де розвиток пішов далі, ніж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами». Бо у Москві та Празі, які пішли по шляху соціалізму раніше, вже комунізм. А в Норвегії досі — соціалізм. «Але ми, звичайно, їх наздоженемо», — запевнив норвежець.

Війни після миру

Если вы обидели кого–то зря —

Сбросили 15 мегатонн,

Этого забыть, друзья, никак нельзя —

Там стоял Пекин и Вашингтон!

Так виспівували ми з однолітками на мотив «Голубого вагона» в столичному дитсадку від Академії наук, наприкінці 1970–х. Дніпропетровський «Південмаш» саме «пітнів» над удосконаленням міжконтинентальної балістичної ракети СС–18 «Сатана». Її десять ядерних боєголовок разом важили понад 20 мегатонн. Кожна — разів у 200 потужніша за бомби, скинуті на Хіросіму й Нагасакі. Лише ця, найсильніша в світі, ракета могла подолати лінію оборони США. Після невдалої спроби у 1962–му встановити спрямовані на США ракети на Кубі у Дніпропетровську на найбільшому в СРСР військовому заводі розробили «дальнобійники», які долетіли б до США навіть із Кіровограда. У 1975 році СРСР поставив цю зброю «на бойове чергування». Майже 180 таких «екземплярів» розмістили в Україні.

Утім це не додало українцям достатку і самоповаги. Черги за туалетним папером не меншали. Пральний порошок вважався розкішшю. Меблі доводилося «діставати» — навіть працівникам військових заводів, які отримували чималу платню. Непогано заробляли й українські вчені, які винаходили для «імперії зла» психологічну й бактеріологічну зброю. Лише в Києві діяло з десяток закритих військових заводів. Всього в Україні — кількасот.

Наша держава щороку відзначає День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, введений Указом Президента Кучми 11 лютого 2004 року. За даними Міністерства оборони, радянські українці гинули під час воєн на території близько 20 країн світу. Найбільше в Афганістані, який забрав життя майже трьох із половиною тисяч українців. Кожен рік цієї дев’ятирічної війни коштував СРСР 3 мільярди доларів. А ще вкладали кошти і людські життя у збройне приручення Північної Кореї, Китаю, Лаосу, Алжиру, В’єтнаму, Сирії, Ємену, Камбоджі, Ефіопії, Нікарагуа, Бангладеш, Анголи, Гондурасу, Сальвадору, Гренади. І в підтримку арабів у війні на Святій землі. За даними Російського комітету воїнів–інтернаціоналістів, до 1991 року в понад 120 країнах розміщувалися різночисельні військові контингенти СРСР.

* * *

Українські призовники й офіцери вже 17 років не беруть участі у «примноженні завоювань соціалізму». Хоча ні для нас, ні для світу загроза з Кремля не минулася. Али ми тепер — по інший бік фронту. Мозок і м’язи України вже не працюють на перетворення континентів у велику червону пляму. І цим варто пишатися.