Один за всіх і всі проти одного

      Роль особистостей в історії важко переоцінити — вони її рухають, змінюють, не дають застоятися. Час президентських виборів, що надходить в Україні, — саме час появи цих самих особистостей. В Україні, яка вже скоро десять років як живе «під патронатом» Леоніда Кучми, по його «понятіях» (але, виявляється, лише один його президентський термін, а не два), нарешті має добродити молоде вино. Нові міхи зачекалися на нього.

      Не варто вдаватися до зайвих алегорій: кадровий резерв у країні незначний, «лава запасних», які могли б «посилити гру», — коротка; попри загальне право бути обраним, усі розмови щодо претендентів на президентство-2004 точаться навколо кількох осіб, для обліку котрих забагато й пальців однієї руки; а найочевидніший кандидат у «вашингтони з новим і праведним законом» — Віктор Ющенко. Можна писати розлогі дослідження про його здобутки й помилки в політиці, Вчинки і Не-Вчинки, потяг на Говерлу й сибаритство. Можна ним захоплюватися й ненавидіти його, заплющувати очі на хиби або, навпаки, уїдливо критикувати за неповну відповідність вимріяному стандарту «птаха найвищого польоту». Усі ми люди, і Віктор Андрійович — теж. Одначе не можна не визнавати, що в усіх колізіях та штормах української політики рейтинг лідера «Нашої України» лишається стабільно високим, і зараз, за вісім місяців до дня виборів, все ще майже вдвічі перевищує популярність найближчого «переслідувача».

      Сергій Рахманін у позаминулому номері «Дзеркала тижня» робить висновок, що приблизно 25 відсотків електоральних симпатій Ющенко матиме в будь-якому випадку, хоч би що він робив чи не робив. З цим можна посперечатися, але наразі головним є інше: навіть якщо так, то найвищий соціологічний ступінь довіри до В. Ю., який є ознакою політичних розкладів в Україні вже кілька років поспіль, свідчить про затребуваність суспільством саме цієї особистості. Про сподівання людей саме на цю людину, віру пересічних українців у цей тип характеру — виважений і ментально схильний до компромісів, але водночас радикальний тоді, коли виклики часу потребують різких відповідей. Ясна річ, що Ющенкові треба шукати нових симпатиків, адже вибори виграє той, хто має не 25, а 50 відсотків голосів плюс хоча б один (скажімо, свій власний). І це зростання — його завдання на вибори, які офіційно почнуться не так уже й скоро, а наразі взагалі заховані в тумані політичних реформ. Найбільше ж завдання чинної влади, що вже давно прокисла у своїх старих міхах, — не допустити історичної зміни в особі Віктора Ющенка та його команди, максимально нейтралізувати їх. Бідна влада — її бізнес-планом, що тісно пов’язаний із долею власних гаманців та банківських рахунків, уже не перший рік є боротьба фактично проти однієї людини, яку весь цей державний апарат постійно і всіляко намагається принизити. Сили нібито нерівні? Але ж погляньте на відсотки підтримки, які видають соціологічні дослідження, та оцініть поточні результати — явно не на користь нинішнього режиму.

      «Усі на одного» — це такий стиль діючого режиму. Перепрошую за опозиційний штамп, але ж саме «режиму». Такого немає в цивілізованому світі. Адже чи бачили, чи чули ви, щоб, скажімо, англійська, німецька або американська правляча партія всі свої зусилля на фініші владної каденції спрямовувала не на державні справи, а на обливання брудом опозиції? На «відпресовування» податковими перевірками й «закатування в асфальт» підприємств, які підтримують найреальнішого конкурента на наступних виборах? Чи є для Буша й Чейні першочерговим завданням те, без реалізації чого не мислять себе Кучма й Медведчук? Чи є щоденною місією Бі-Бі-Сі відпрацьовування «темників» із Даунінг-стріт, які диктують тексти телевізійних сюжетів про звіряче обличчя опозиціонерів із Консервативної партії? Далебі, в нашої Банкової-«стріт» свої стандарти. Вони значно ближчі не Європі, до якої іноді пробує піддобрюватися й навіть рухатися Леонід Кучма, а до Середньої Азії. Там-то «гаранти» вміють і опозицію — цих «подонків висшей мєри» — нищити як явище, і владу свою консервувати, і Конституції міняти, терміни подовжувати ледь не довічно.

      Як би Леонід Данилович вустами своїх спіч-райтерів не апелював до Заходу, не бив себе в груди з приводу відповідності ідеалам західної демократії, але нейронами мозку та нервової системи він назавжди залишиться прирослим до дрімучої азіатщини. Бо в Європі — он, скажімо, в Берліні, куди Кучма завтра їде на українсько-німецькі консультації, — важко зрозуміти сенс «внутріполітичних» екзерсисів великого любителя оздоровлення в баден-баденській «Макс Грюндіг клінік» за рахунок посполитих платників податків. Європа не розуміє: чому Кучмі так украй потрібно переписувати всі засадничі положення Конституції, що стосуються системи влади, саме в рік виборів? Запитаймо й ми у свою чергу: якщо говорити про німецький досвід та останні тамтешні державні персоналії, то чи могло спасти на думку християнському демократові Гельмуту Колю перед загрозою приходу до влади соціал-демократа Герхарда Шредера так переписати Основний закон «фатерлянду», щоб перевернути всю Німеччину догори дригом, поперерізати наступникові сухожилля-повноваження і залишити фактичну владу в іншому місці в руках своєї партії?

      Відповідь одна: та ні ж бо. У тому-то й річ, що в країнах устояної (й навіть не зовсім) демократії зміна влади, зміна партій при владі, хитання політичного маятника ліворуч-праворуч так, як це вважають за потрібне виборці, — речі зрозумілі й зовсім не смертельні. Воля народу — закон для держави. Скажімо, в Америці під час вибору між Гором і Бушем-молодшим це була воля навіть меншості народу, але вибори відбулися відповідно до всіх правових тонкощів, демократ ввічливо зійшов зі сцени, поступившись місцем законно обраному президентові-республіканцю. У нас же навколовиборчі справи чиняться грубо, якщо не сказати — тупо, а офіційна пропаганда в стилі Геббельса, до всього, день у день переконує суспільство в тому, що припинення десятирічних повноважень Кучми і Ко та перехід державного стерна до Ющенка — це розгул націоналізму, розпад країни як мінімум на Схід і Захід, новий «дерибан», словом, апокаліпсис сьогодні й останній день Помпеї.

      І хоч як би не переконували чільники та глашатаї Банкової, беручи в адвокати ще й Олександра Мороза, що політреформа — об’єктивна вимога часу, безвідносна до персоналій та особистостей, погодитися з цим складно. Леонід Кучма, який восени 1999 року на інавгурації в Палаці «Україна» обіцяв «нового Президента», насправді «інакшим» вирішив зробити не себе й не одразу, а свого небезпечного наступника, причому незадовго до його виборів. Це як «захід сонця вручну» — мізками «кризового менеджера» Медведчука, брудним язиком «темників», силами підневільної, вишикуваної в колону по чотири парламентської більшості (крок ліворуч, крок праворуч — розстріл на місці), за допомогою рекрутованих-куплених комуністів та лідера соціалістів, надто впевненого у своїй хитрості і Медведчуковій дурості. Овва: конституційна реформа, яка може стати історичною, проводиться лише через одну людину — Ющенка, через страх перед цією людиною купки інших.

      Авторові цих рядків спадають на думку дві паралелі. По-перше, це відбувається так, ніби кримінальні «пахани»-рецидивісти, отримавши змогу переписати Кримінальний кодекс, після «шухеру» витинають із КК ті статті та пункти «прим», за якими їх можна притягти до відповідальності. Нема статті — немає й злочину, трупи на вулицях Оранжерейних та їм подібних не рахуються, мільйони доларів повертаються з офшорів «випраними». А по-друге, наче в низькопробних голлівудських бойовиках, дві клеми потрібно замкнути на останній секунді клацання таймера — інакше рвоне. Так і з політреформою: усіма засобами, праведними й неправедними, її необхідно протягнути через парламент, зціпивши зуби, саме на весняній сесії — аби переформувати повноваження Президента, Верховної Ради та уряду ще до обрання на першу посаду Віктора Ющенка. Відтак його повноваження вже з листопада можуть бути обрізаними, а Кабмін залишиться олігархічно-чужим і фактично непідлеглим.

      Але це ще вилами по воді писано. Зараз «більшовики» надувають щоки, підписуючи в Українському домі якусь чергову коаліційну угоду та клянучись у єдності «до гроба», зокрема у висуненні єдиного кандидата в президенти. Леонід Данилович змушує їх так ставати на задні лапи перед собою й один перед одним дедалі частіше. Востаннє щось подібне коаліційні кучмісти підмахували наприкінці грудня в Пущі-Водиці. І що? Найцікавіше — попереду. Схема Медведчука передбачає, що «жорсткий диск» української політики буде переформатовано ще до жовтня, допоможуть у цьому, крім комуністів, нібито соціалісти, і представникові владної кліки не обов'язково буде й вигравати вибори Президента. Мовляв, новим Кучмою буде вже не Президент, а той, хто триматиме в руках нитки до «в дошку свого» Прем'єра та з-за куліс контролюватиме парламентську більшість. Схоже, саме це — владний сценарій. Але ж можна повернути справу перерозподілу владних повноважень і так, що в нового, справді європейського Президента України буде деякий часовий люфт. А отже, і так нестійка прокучмівська більшість у Верховній Раді, учувши запах горілого патрона, розколеться, давши «сировину» для формування нової більшості, заснованої не на страху, залякуванні й силовому тиску, а на довірі до новообраного державного керівництва і, відповідно, нового уряду. Адже це фракція блоку «Наша Україна» та її партнери по опозиції у ВР склеєні ідейними та ідеологічними переконаннями, а протилежний табір тримається на зовсім інших засадах. Неважко збагнути, який будматеріал буде придатніший для нової України. Тим паче, наскільки відомо, опозиціна «трійка» залишиться таки «трійкою», хоч як би її не прагнули обрізати до «двійки» пропрезидентські технологи та їхні ЗМІ. Ще будуть і вуличні виступи, і, певно, єдиний кандидат, і розподіл ніш, напрямів та повноважень у новій державі.

      До речі, про неї, нову Україну, шанс будувати яку нарешті може з'явитися на чотирнадцятому році незалежності. Можна уявити, як боїться цієї «загрози» президентська челядь на чолі із самим паном та його економами. Їхня стихія — «офшоринг-відкатинг», «темники», темна вода економіки та брудна слина інформаційних «темників». Якщо опозиція навіть у разі поразки залишиться опозицією — місія в неї така, не помре і від реалізації небажаної політреформи, то ким бачить себе після осені 2004-го нинішня влада, її зверхники та клерки? «Бориспіль» же справді випустить не всіх. Тому вони, в рожевих снах відтерміновуючи розвал нинішнього політичного балансу бодай до 2006 року (коли буде обрано нову ВР на — справді? — пропорційній основі), зараз ідуть в один із останніх найрішучіших боїв.

      Можна уявити собі виборчу кампанію, навіть скорочену на пару місяців за вказівкою з Банкової. Знову — канонада компромату на всіх телеканалах, але ж ця субстанція до Ющенка просто фізично не пристає, на відміну від загиджених реноме його опонентів. Донецьк із п'яними петеушниками в орендованому палаці, Суми з розривами петард були за рік до «часу ікс» — далі буде гірше. Вимикання світла по всьому шляху передвиборчого туру Віктора Ющенка — лідера передвиборчого блоку «Наша Україна» — стали ознакою парламентської кампанії, яка вирішувала далеко не все. Інша справа — президентські перегони. Вимкнуть усю Україну — зроблять гірше собі ж. Знову — один за всіх, а всі (апологети влади) — на одного. Ющенка. Того самого, чий блок став беззаперечним переможцем виборчої кампанії до парламенту. Того, який власними граблями й ворожими дубцями набив уже достатньо гуль і набув носорожачої шкіри, аби не реагувати на мурашині укуси «гігантів» із розтривоженого мурашника на Банковій.

      З огляду на нинішні реалії та розклад сил, буде фантастикою, якщо лідер «Нашої України» опуститься на друге місце в рейтингу народних симпатій. Буде очікуваним, якщо Ющенкові супротивники під диктовку заїжджих політтехнологів вдаватимуться до інтенсивної «грязетерапії», яка (доведено часом, здатна лише підвищувати відсоток народної довіри у рейтинговій графі В.Ю.). Не буде несподіванкою, якщо влада вдаватиметься до форс-мажорних спроб вплинути на результат виборів, аж до судових позовів та зняття з реєстрації. Але, з іншого боку, ще реальнішим буде виступ на боці опозиції вуличних мас, які цілком можуть стати відповіддю на більшість незрозумілих питань. Цього також, як чорт ладану, бояться Кучма, Медведчук і компанія. Адже народ і Ющенко в їхньому розумінні — таки єдині, для цього досить прочитати хоч якусь дещицю листів на адресу президентської Адміністрації та замовити додаткові соціологічні опитування про популярність політиків, якщо нема віри рейтингам від Центру Разумкова. Майже 25 відсотків і 4-5 — відчуйте різницю. І вкотре посмійтеся над антиющенківськими «проповідями» Корчинського чи Джангірова, випадково наткнувшись на «Проте», перемикаючи брехливі телеканали. Й уявіть себе на місці «губернатора» чи глави райадміністрації, якому дали вказівку «топити» Ющенка, а він, сердега, як і не розклав яйця по різних кошиках на крайній випадок, то просто не може нічого вдіяти своїм адмінресурсом проти справжньої сили.

      Утім краще все ж уявити оновлену Україну. А ще ліпше — вибороти її разом, змінитися разом із нею на краще.

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Іван Плющ, народний депутат України, колишній двічі Голова Верховної Ради:

      — Я належу до тих людей, які розуміють Ющенка-політика, які вірять у нього і переконані, що він — здібний, виважений, перспективний політик і державний діяч. А для тих, хто у цьому сумнівається, хочу сказати: все пізнається в порівнянні. Давайте поставимо перед собою завдання сформувати взірець державного діяча в Україні і оберемо критерій з 15—20 показників, який би враховував не лише професійні, а й людські, моральні якості.

      Я впевнений, що якщо неупереджено оцінювати українських політиків за цим критерієм, то найкращі показники матиме саме Ющенко. Якби не було так званих рейтингів популярності, соціологічних досліджень, якими займаються різні інституції, я б навів ще чимало фактів, які доводять, що Ющенко — прекрасний політик. Але чи потрібно це зайвий раз доводити?

      Як би протягом останніх двох років не старалася влада, як би не підкуповувала соціологів та політологія, як би не залякувала журналістів — у неї ніяк не виходить показати, що хтось в Україні має більшу підтримку громадян, ніж Ющенко. Це є переконливим свідченням того, що мою думку поділяє переважна більшість українського народу.