У політолога Костя Бондаренка ми поцікавились тим, навіщо потрібні військові паради. «Для того, щоб демонструвати військову могутність країни, — відповів він. — Але про яку могутність країни можна говорити в умовах повного розвалу армії? Інша річ, якби ми справді перевели нашу армію на стандарти НАТО і продемонстрували б усім, що наші війська дійсно готові до вступу в Північно–Атлантичний альянс... Зараз показувати невідомо що — найбільша помилка, яку можна уявити. Першим про це заявив депутат Папієв із «Регіонів», потім — Томенко від БЮТ. Якщо є така одностайність у різних політичних таборах, то про те, навіщо все–таки потрібен нам парад, треба запитувати, мабуть, у Головнокомандувача».
З Бондаренком категорично не згодний його колега Вадим Карасьов. Він вважає, що провести військовий парад після інтервенції Росії в Грузію є насущною потребою, бо нині «в моді» мілітаристські тренди: «Військові паради — це не просто частина державної символіки. Армія — найбільш авторитетна інституція в будь–якій країні, і в нас зокрема. До того ж парад завжди показує можливості і — зауважимо! — неможливості держави на випадок загострення геополітичної гри як у чорноморсько–кавказькому субрегіоні, так і довкола України в цілому. А до загострення треба готуватись. Думати про новий військовий бюджет, про нову політику в царині військово–промислового комплексу. Все це сьогодні актуально як ніколи. Було б абсолютно неприйнятно, якби парад у нас відбувся в тому пацифістському ключі, в тому містечковому форматі, як це було пару років тому. Тоді один діяч навіть з’явився на параді в солом’яному брилі — ніби в себе на дачі. Все, годі. Треба готуватись до серйозних викликів».
В історика Тараса Возняка ми спитали, що чути у світі з приводу військових парадів. А чути таке: «Військові паради, попри все іронічне до них ставлення, є, як не дивно, цивілізаційною нормою, а не аномалією. Ще в римські часи проводилась демонстрація наявності військ в імператорів, тож нічого дивного в цьому немає. Ми ставимось до цього негативно, пов’язуючи паради з радянською традицією. Але військо, як і всі інші атрибути держави, повинні існувати, і їх потрібно показувати. Інше питання, що армія повинна бути нагодована й озброєна... В Україні є достатньо модерні військові частини, але на парадах, як правило, не показують найкраще, а тільки те, що можна показати. Наприклад, нещодавно розформований польсько–український батальйон, який служив у Косово, цілком заслуговував би на те, щоб пройти Хрещатиком. Або ж ті частини, які несуть службу в Сьєрра–Леоне чи в Лівані, — ними ми цілком можемо пишатися».
А письменницю Євгенію Кононенко, киянку зі стажем, ми попросили поділитися споминами про паради у столиці України. «Краще пам’ятаю чомусь паради на 7 листопада, ніж, скажімо, День Перемоги. Пам’ятаю 48–му річницю Жовтневої революції, тобто 1965 рік. Мені було тоді шість років. Частиною святкування було якесь театралізоване дійство, тож я тоді вперше побачила «Леніна». І на радощах кинулась до нього. «Це актор», — зупинила мене мама. А пізніше, коли ми були вже старшокласниками, нам дуже хотілося потрапити у VIP–зону — туди, куди пропускали за перепустками. Чого нам там було як медом помазано — вже тепер не скажу. Але пробирались туди усілякими хитрощами. Як карнавал, як народне гуляння нам це подобалось. Зараз на паради ходить мій дорослий син — каже, що там твориться історія...»
